Приємні «Дрібниці життя»

Модний нині кінематографічний жанр — альманах короткометражок — зацікавив глядачів. Шалені ритми життя, нескінченна гонка мегаполісу, горезвісна кліпова свідомість диктують свої правила навіть театральному мистецтву. Розпещений динамічною рекламою й новинними сайтами, нинішній глядач — непосидючий і нетерплячий. Колись в Російській драмі вистави йшли з двома антрактами, і завершувалися ближче до півночі. Тепер режисери прагнуть ставити компактно, актори — грати жваво.

Прем’єра під назвою «Дрібниці життя» — колаж сценічних «короткометражок». Але стрімкий ритм вистави обумовлений не лише  цим апріорі динамічним форматом. Вона активна, енергійна «зсередини» — за напругою пристрастей і стилем подачі. Вистава народилася з самостійних робіт артистів Професійної студії при Театрі ім. Лесі Українки і їх старших колег. Звідси — пустощі, нестримність, властива молодим. Спочатку новели народжувалися без участі режисерів, а це — завжди необмежена свобода, хуліганство. У даному випадку хуліганство вдвічі, оскільки оповідання молодого Чехова (який тоді підписувався Антошей Чехонте) самі по собі — зухвалий виклик.

В оповіданнях, що ввійшли до вистави: «Дочка альбіону», «Довгий язик», «Обивателі», «Комік», «Гаманець», — з прямолінійністю, властивою молодим, автор малює милих обивателів. У цьому чеховський парадокс. Він нещадно оголює людські пороки, але при цьому не ставиться з презирством до своїх героїв. Нам демонструють всю нашу вульгарність, ницість, заздрісність, снобізм, ми ж не відчуваємо себе нікчемами лише тому, що іронія Чехова — самоіронія. У нього немає повчальності, відчуття власної переваги, він з нами, а не проти нас.

Цей «дружній тон» вчасно розгледіли і підхопили артисти. У «Дрібницях життя» вони не бояться перебільшень, карикатурності, не бояться когось образити. Адже з себе сміятися — не гріх. Адже це ми в особі Грябова — героя Станіслава Москвина — зневажаємо всіх і вся від власної неспроможності і просторікуємо про служіння народові бездіяльно. Ми потураємо цьому, як нехлюй Отцов Михайла Аугуста, або відповідаємо на грубість грубістю, як ексцентрична героїня Наталії Шевченко — Міс Тфайс. Ми примудряємося вигородити себе, очорнивши інших, — зовсім як Дружина, яку зіграла  приваблива і спокуслива Ганна Гринчак. Кокетка майстерно дурить Чоловіка Васєчку (наївний добряга Віктора Алдошина), захоплюючись власною грою, і не помічає, як сама ж себе підставляє. Ми із захватом лихословимо, обговорюємо сусіда і не помічаємо колоди у власному оці, як Ляшкевський. Володимир Ращук зіграв його сповненим обурення і нетерпимості, схильним маніпулювати людьми, прикриваючись благородними ідеями. Ми виявляємо безвільність у найвідповідальніший момент, як Фінкс, зіграний Юрієм Дяком. І це ми самовпевнені, як Актриса — героїня Олени Червоненко. Вона підкреслено театрально скидає руки з кривляннями, властивими провінційній актрисі XIX (і не лише!) століття, маніжиться перед залицяльником, набиває собі ціну, а у результаті зазнає фіаско. Її партнер — Кирило Ніколаєв — натхненно грає свою тему, не сходить з паралельної прямої, а тому так несподівана розв’язка для глядача, що забув сюжет розповіді «Комік». Одержимість кожного своєю пристрастю, зацикленість на собі призводить до краху найсвітліших ідеалів.

Фінальне оповідання — «Гаманець» — вища емоційна точка вистави. Ця трагікомічна історія наочно демонструє глядачеві, що вже розслабився, до яких звірств доводить нас жага наживи, як щиро перед самими  собою ми виправдовуємо свої злочини. Сцену у виконанні Максима Нікітіна, Віталія Овчарова і Євгена Авдєєнка можна назвати «дивом акторської техніки». Це ретельно вивірений і зрепетируваний танець, де пластика, проте, не підміняє рухів людської душі. Ці актори відчувають один одного на інтуїтивному рівні. Їх реакції моментальні і неочікувані.

Про баланс комічного і трагічного, страшного і комічного потурбувалися режисери, що підключилися на фінальному етапі, — Михайло Рєзникович і Кирило Кашліков. Організовані ними музичні фрагменти у виконанні Хористки (Таїсія Бойко) і її оточення (Олексій Поліщук, Вадим Аскевич, Єгор Горшков) об’єднують розрізнені історії в гармонійне ціле і створюють на сцені атмосферу милого «провінційного затишку». А мудрі і парадоксальні чеховські думки, вплетені в тканину вистави, змушують задуматися про дійсний масштаб усіх цих, здавалося б, нешкідливих і таких забавних «життєвих дрібниць».