Психодрама.

Художній керівник Молодого театру Станіслав Мойсеєв: «Подолання тоталітарного минулого має починатися зі школи».

На Великій сцені Молодого театру — прем’єра. Нову виставу «Любовні листи до Сталіна» (автор п’єси — іспанець Хуан Майорга, постановка та відеоконцепція — народного артиста України Станіслава Мойсеєва) створено за мотивами листів Михайла Булгакова до Йосифа Сталіна. Власне, вистава «живиться» вічною темою складності та неоднозначності відносин художник — влада. Але якщо для театрів і глядачів решти 15 країн, в яких поставлена п’єса, ця проблема, швидше за все, справді сприймається як вічна та філософська, то для України вона цілком конкретно-історична. Не лише тому, що Булгаков — один із найвідоміших у світі киян. А передусім тому, що Україна має критичний пласт неподоланого тоталітарного минулого. Психодрама, яку переживав Булгаков, пишучи листи Сталіну, та образ вождя, і образ дружини Булгакова — усе це, тією чи іншою мірою, змальовує картину епохи тоталітаризму, з наслідками якої Україна не просто не впоралася. Вона їх ще не зрозуміла. І в цьому, між іншим, криється велика небезпека для нас. Зокрема, небезпека відставання не лише від країн Балтії та Польщі, а і, як не парадоксально, від Росії. У той час, як на наші телеекрани експортують низькопробний (за межами добра і зла) продукт, в російському ефірі за підтримки держави, а саме — «Федерального агентства по печати и массовым коммуникациям» — виходять багатосерійні стрічки за творами Солженіцина («В круге первом») та Аксьонова («Московская сага»). Але навіть у цих антитоталітарних, здавалося б, фільмах є своє надзавдання, дещо іншого порядку, якому Україна протистояти не готова. Утім, про що можна говорити, якщо за півтора року гуманітарна рада не спромоглася навіть розробити гуманітарну концепцію? Стільки інформаційного шуму — а результат?

Тим часом в основу цієї концепції цілком могло б лягти подолання наслідків тоталітаризму або як запропонований «Днем» образ «Списку Сандармоху», який буквально вчора ми назвали символом 2012 року.

До речі, про вічну проблему відносин художник—влада нас примушує згадати ще один привід — 15 січня минає 390 років від дня народження Мольєра. Відомий французький комедіограф, поміж іншим, був героєм однієї з булгаковських п’єс — «Кабала святош». В її центрі, знову ж таки, одвічний конфлікт: художник—влада. Коли 1939 року з репертуару МХАТу зняли виставу за цим твором, у Булгакова впали останні внутрішні бар’єри — і він написав п’єсу «Батум», по суті, оду Сталіну. Її сам Сталін також заборонив...

Про те, що мало б означати подолання тоталітарного спадку для України та з якими думками створювалася вистава «Любовні листи до Сталіна» «День» поговорив із автором постановки та відеоконцепції спектаклю, художнім керівником Молодого театру Станіславом МОЙСЕЄВИМ.

— Ця вистава йде в 15 країнах світу, але, очевидно, в Україні вона має особливий контекст. Не лише тому, що Булгаков був всесвітньо відомим киянином, а й через неподолані наслідки тоталітарної епохи. З якими думками ви працювали над виставою?

— Той загальний контекст, про який ви щойно сказали, переважно зрозумілий для тих, хто про це думає. Проблемами наслідків тоталітарного минулого для суспільства переймається не так багато людей. Але цікаво, що запропонував нам сам автор п’єси Хуан Майорга. Крім загальновідомих, я би сказав, певною мірою рутинних, речей, пов’язаних із тоталітаризмом і проблемою «художник — влада», тут є така цікава річ. Майорга (принаймні в моєму сприйнятті) говорить: щоб знищити художника, не обов’язково вбивати його чи засилати на Колиму. Можна просто поставити його в залежність. У п’єсі Сталін робить Булгакова залежною людиною, свого роду наркоманом — він перестає писати твори та починає писати безкінечні листи до Сталіна. Таким чином тиран позбавляє Булгакова можливості бути творцем. Думаю, у влади, особливо тоталітарної, є багато способів знищувати, перемагати людей, вільних духом, які хочуть говорити правду.

— Ви сказали, що речі, пов’язані з наслідками тоталітарної доби, певною мірою рутинні. Можливо, вони рутинні для мислячих людей, але не для більшості українського суспільства. Як гадаєте?

— Безумовно. І в цьому є величезна проблема нашого суспільного життя. Я переконаний, що не так багато людей буде цікавитися цією виставою. Безумовно, буде своя аудиторія. Цілком очевидно, що вистава розрахована на людей, які звикли думати, яких цікавлять проблеми громадянського суспільства, взаємовідносини між владою та художниками. Без певного підґрунтя сприймати твори такого роду неможливо.

— Такий цікавий збіг: днями минає 390 років від дня народження Мольєра. Булгаков звертався до цієї постаті в «Кабалі святош», де так само йшлося про конфлікт між художником і владою. Очевидно, ця проблема за чотири століття трансформувалась. Як гадаєте, яким чином?

— Очевидно, всі суспільні устрої та всі форми тоталітарної держави мімікрують, видозмінюються, але від цього суть проблеми не змінюється й масштаби її не зменшуються. Різниця тільки у формі — від феодальної Франції, де правив абсолютизм, до Сталіна з його тоталітарним устроєм і до сучасних нам форм, де необов’язково знищувати фізично, можна просто позбавити можливості говорити правду. В цьому й полягає проблема невільного суспільства, яке живе не законами, а покладаючись на якогось доброго царя-батюшку.

— Цікаво, що у виставі ви активно використовуєте нові технології. Як мова сучасних технологій дозволяє пояснити тоталітарну епоху?

— У сьогоднішньому театрі для мене абсолютно не існує якихось часових ознак. Вистава апелює до знакової природи. Це не історична п’єса, й покликання спектаклю — не відтворювати якісь реалії епохи, а говорити про знаки. Є знак Булгакова, його дружини Олени, є знак Сталіна. Їхні стосунки, перипетійність цих стосунків — ось що цікаво. Мені здається, використання відеопроекції абсолютно природне. До того ж, використовується вона по-різному: то якийсь пласт, пов’язаний безпосередньо з епохою (портрети персонажів п’єси, афіші театрів того часу), а поруч — гуглівські мапи Парижа, Лондона, Рима.

— У першому післяноворічному номері «Дня» ми оголосили 2012-й Роком «Списку Сандармоху». Це — також знак. На вашу думку, що має означати подолання тоталітарного минулого для України?

— Складне питання. Я думаю, що для громадян цей процес (як говорив Чехов, вичавлювання з себе по краплі раба) дуже важливий. Цей процес має відбуватись у внутрішньому світі кожної людини. Безумовно, мають бути долучені всі громадські та суспільні інституції, школи, виші. Можливо, хтось готовий пройти цей шлях самотужки, насичуючись правильною, якісною інформацією (наприклад, читаючи газету «День»), а хтось цього зробити не в змозі, йому треба допомогти, «відкрити очі», «зняти шори». Дуже важливо, щоб цей процес підтримувався державою. Тоді вона стане вільною, справді демократичною країною.

«ЛЮБОВНІ ЛИСТИ ДО СТАЛІНА» — УКРАЇНСЬКО-ІСПАНСЬКИЙ ПОГЛЯД

Прем’єра відбудеться 13 січня в рамках спільного українсько-іспанського проекту, ініційованого Посольством Королівства Іспанії в Україні. П’єсу написав іспанський філософ, есеїст, публіцист і драматург Хуан Майорга. Цікаво, що один із улюблених театральних жанрів культового європейського автора — власні версії класичних і сучасних творів. Серед творів Майорги в цьому жанрі — сучасні адаптації п’єс Кальдерона, Ібсена, Чехова, Шекспіра й інших хрестоматійних авторів. Проте його оригінальні твори також викликають велике зацікавлення та вельми популярні в європейських театрах.

Одним із таких прикладів компромісу між звертанням до минулого з метою повернути йому актуальність і власною інтерпретацією історії є «Любовні листи до Сталіна». Ця п’єса вже йде в п’ятнадцятьох країнах світу. На думку автора, зацікавлення нею зумовлене вічною актуальністю основної теми — взаємин людини, особливо творчої особистості, з владою. П’єса ґрунтується на справжніх листах Михайла Булгакова до вождя, написаних 1934 року, коли письменникові заборонили публікувати твори і ставити їх у театрі, зняли п’єси, які вже йшли, та критикували його в пресі. Утім, загальновідомо, що мхатівську постановку «Днів Турбіних» Сталін дивився 15 разів! Саме тому в стосунках зацькованого письменника й наділеного абсолютною владою правителя було стільки суперечливого. Зокрема, автор висуває гіпотезу, що пристрасна ненависть Булгакова до тирана межувала з любов’ю. Крім цих парадоксальних стосунків на відстані, Майорга розкриває й іншу лінію: Булгаков-людина в його взаєминах із дружиною. Фінал п’єси суперечить історичним фактам: тут дружина письменника кидає його, забираючи з собою рукопис чоловіка.

Іспанський автор зацікавився культовим (особливо для киян) письменником цілком випадково, побачивши в книгарні іспанський переклад «Листів Булгакова до Сталіна». Драматург ретельно вивчив справжнє листування Булгакова, а потім художньо переосмислив документальні факти. На думку Майорги, листи Булгакова — повноцінний літературний матеріал, хоч і адресований одному читачеві. Опальний письменник намагається відвоювати своє право на свободу, на почуття та творчість, непідвладні тискові оточення. Проте Йосиф Сталін поступово підкоряє свідомість письменника й починає диктувати йому свою волю, утверджуючи ідею «радянської людини». Фантасмагорична й по-своєму провокаційна п’єса не претендує на роль історичного дослідження. Документальна основа — лише привід для умоглядного, умовного сюжету, який пропонує глядачеві примірити на себе ситуацію з п’єси, відчути компроміс між мистецтвом і політикою або, ширше, між внутрішньою свободою й тиском влади. Майорга час від часу відходить від тексту листів, створюючи примхливі колажі, де початок абзацу запозичено з одного листа, продовження — з другого, а все це доповнено авторським текстом. Проте п’єсу не варто сприймати як зібрання цитат із Булгакова. Це самобутній твір, і наявність у ньому історичних невідповідностей, як і вільне поводження з фактами, є засобами увиразнення.

Автори цієї експериментальної вистави — постановна група на чолі з художнім керівником Молодого театру Станіславом Мойсеєвим. Він же розробив відеоконцепцію вистави: нові технології стають замалим не дійовою особою, значущою частиною драматургії. Режисер стверджує, що «найважливіша ідея цієї п’єси — творцеві не слід загравати з владою!»

У виставі лише три дійові особи. Проте кожен персонаж — особистість така масштабна, що сценічна напруга не поступається пристрастям у багатофігурних виставах. Ролі виконують два склади виконавців: Валерій Легін і Юрій Розстальний (Булгаков), Ганна Васильєва і Римма Зюбіна (Олена Сергіївна), Анатолій Петров та Ігор Щербак (Сталін).