«Рани Землі»

Меморіальні комплекси у всьому світі під назвою «Рани Землі» запропонував створити один із авторів пам’ятника «Бабин Яр» київський архітектор Анатолій Ігнащенко. Щоб лазерні промені з епіцентру місць трагедії було видно з космосу, а з літака — червоні плями, ніби просяклі кров’ю.

Ім’я академіка архітектури занесено до радянської енциклопедії. Та київський зодчий відомий не тільки в нашій країні. Анатолій Ігнащенко вже давно має звання маестро архітектури, котре йому присвоїла Академія красних мистецтв Франції за пам’ятник Василю Порику в Нормандії, споруджений в рамках ЮНЕСКО. За пам’ятник Лесі Українці, зроблений разом із скульптором Галиною Кальченко в Києві, маестро став ще 1974 року лауреатом Шевченківської премії. Проектував і споруджував монументи Ковпаку в Путивлі, Івану Франку в Вінніпезі в Канаді, Леніну в Чехії, Довженку в Сосниці, Березовському і Бортнянському в Глухові, Гулаку-Артемовському в Городищі, Козловському в Мар’янівці.

У Трипіллі Київської області він спорудив комплекс, представлений на Державну премію України в галузі архітектури. В нашій столиці, окрім меморіалу «Бабин Яр», споруджував станцію метро «Дніпро», музей Леніна (тепер «Український дім»), пам’ятники Котляревському, архітекторам Заболотному та Альошину, монумент убієнним священикам.... На Алеї діячів світової цивілізації в Нью-Йорку увічнив Пушкіна, Шевченка, Вітмена, Янка Купала, в Парижі — Шевченка, в канадському місті Саскатуні — славну доньку нашого народу Лесю Українку. У Лубнах — створив меморіал «Голодомор-33».

Нині він працює над міжнародним проектом «Рани землі», яким зацікавився американський кінорежисер Стівен Спілберг. А в Ізраїлі цей проект почав втілювати в життя ізраїльський зодчий Володимир Смирнов. Пан Володимир — лауреат премії Миколи Островського, премії Ленінського комсомолу, а віднедавна ще й почесний академік Академії архітектури України. Колишній однокурсник Анатолія Ігнащенка вже сімнадцять років мешкає в Ізраїлі. Цьогоріч він побував у Києві з персональною виставкою живопису. Зазирнув і в майстерню до колишнього однокашника. Ознайомившися з проектом «Рани землі», пообіцяв втілити його в життя в Єрусалимі. Через кілька місяців вже надіслав до Києва і власний вже навіть затверджений проект «Єрусалим в міжнародному проекті «Рани Землі. З глибини століть — у вічність». За його задумом, лазерний прожектор встановлять в археологічному розкопі в південно-західній частині Храмової гори Єрусалиму. Поряд західна частина Єрусалимського храму — Стіна плачу. Саме біля неї оплакують Перший і Другий храми, зруйновані в один день — 9 Авва (у 586 році до н.е. та у 70 році нашої ери), Вавілонський полон і розселення єврейського народу по всьому світу. Це найбільш трагічне місце в Ізраїлі. Варіант такого ж пам’ятника у Хайфі відпав, бо там розташовані оборонні об’єкти Ізраїлю, тож проти перерізання лазерним промінням простору виступили служби безпеки, які вказали на неприпустимість подібних світлових орієнтирів.

Ізраїльська «рана» — одна з багатьох трагічних плям на планеті. Меморіальні комплекси Анатолій Ігнащенко планує створити по всьому світі: в японському місті Хіросіма, американському Перл-Харборі, іспанській Гренаді, а також в Італії, Чилі, в концтаборах Європи, на місцях бойових дій Ближнього Сходу і, безперечно ж, у Бабиному Яру в Києві. Нині обидва архітектори готують спільну виставку проектів, котрі має побачити увесь світ.

Місця трагедій архітектор планує засипати червоною битою цеглою — це неначе кров загиблих. У Києві територію Бабиного Яру, а це 560 тис. м2 (від Нивок, де розташовувався Сирецький концтабір у Велику Вітчизняну, до Кирилівської церкви) підкреслить, неначе терновий вінок, жива тернова огорожа. Зріз Яру встелить велика біла галька, привезена з гірських рік.

— Шліфована галька на вигляд — неначе людські черепи, — каже Анатолій Ігнащенко. — Дно Яру встелемо червоною битою цеглою, неначе земля просякла кров’ю, а схили — за кількістю жертв — білою галькою, омитою гірськими потоками. Це має нагадувати про події під час Великої Вітчизняної та під час Куренівської трагедії у Бабиному Яру 1961 року. Люди повинні це пам’ятати. А ще я пропоную встановити там прозорий пластмасовий контейнер, у який кожен охочий приносив би власний кольоровий камінчик на знак пам’яті за невинно убієнними. Територія має стати недоторканою. Тут ходити не будуть. Я пропоную прокласти над нею канатну дорогу — від Нивок аж до Кончі-Заспи. Канатка пройде над яром, далі над схилами Дніпра. Перед кожною люлькою на екрані демонструватимуть документальні кадри трагедій тих часів. Небо переріжуть сім лазерних променів, на кшталт «Мінори». Вони неначе перетнуть земну кулю від Києва аж до Нью-Йорка, де сталася трагедія 11 вересня 2001 року.

Задум зробити «Рани Землі» виник в архітектора ще при плануванні монументу в Бабиному Яру.

— Я був серед тих, хто розробляв і зводив той монумент, — пригадує пан Ігнащенко. — Пам’ятник проектували академік Михайло Лисенко та його учні Віктор Сухенко й Олексій Вітрик. За давніми картами Києва я відтворив обриси Яру, і ще тоді запропонував засипати його дно червоною смальтою. Вийшла величезна начебто кривава пляма. Компартійці угледіли в її натуральних контурах шестикінечну зірку. Через це політбюро звеліло засипати й забетонувати половину Яру. Тодішнього київського мера Володимира Гусєва навіть зняли з роботи. А Яр і насправді розпливався у вигляді зірки Давида, як страшна рана Землі.

До слова, в Бабиному Яру архітектор планував встановити і циганську кибитку. Адже серед страчених були також і роми. Архітектор по батькові — циган. Циганська кибитка, яка проектувалася для Бабиного Яру, стоїть нині в Кам’янці-Подільському. Планувалося спорудити її спочатку з каменя, в натуральну величину з колесами, навіки вгрузлими у землю. Схвалив задум і Андріано Роккуччі, референт Папи Римського, ректор університету в Римі. Вже почали й закладати фундамент. Раптом з’явилася міліція, маестро забрали. Поки розбиралися, кибитку в п’ятдесят тонн вагою розбили на шматочки і вимостили ними вулицю. Та завод «Ленінська кузня» виготовив новий шедевр, вже з корабельної сталі. Встановили його в центрі Європи — в Кам’янці-Подільському, на шістдесятиметровій скелі над річкою Смотрич. А на ціпу сорокаметрового дишла гойдається від вітру колесо з розіп’ятим циганом. Копія цього монументу виготовляється київським скульптором Миколою Єсипенком для римської церкви в Сан-Ежидіо. Адже Папа Римський зачислив до рангу святих цигана Геменеса Малі, який буремного 1936 року в Іспанії прикрив своїм тілом католицьких священиків, яких розстрілювали, і був страчений разом з ними.

Архітектор Анатолій Ігнащенко створив також і пам’ятник засекреченому ракетобудівникові, двічі Герою Радянського Союзу Михайлу Янгелю. І, може, саме через це в голові зодчого почали народжуватися повітряні проекти — споруди летіли у небо, як космічні кораблі, світилися лазерним промінням, крутилися підвісними естакадами, колесом огляду, спливали над водою, неначе сонце, що сходить...

Майстерня архітектора розташована неподалік проспекту Перемоги. Над головою по стелі й по стінах розвішані проекти. Їх близько трьохсот. Це архітектурні комплекси «малого кола кровообігу» (Франція, Польща, Чехословаччина, Англія, Скандинавія) і «великого кола» (США, Канада, Аргентина).

З картини, що займає всю стіну величезної, на два поверхи, зали, дивляться очі маестро. Над нею — дерев’яне ярмо як символ працьовитості хазяїна. Так Ілля Глазунов побачив маестро чверть століття тому. З очей в проміннях — дві тисячі сюжетів з практики зодчого, які домальовували київські художники, учні Глазунова. Анатолію Ігнащенку присвятили свої твори й столичні скульптори: давню скульптуру ліпив патріарх столичних зодчих Іван Макогон, а пізнішу — Валентин Зноба.

— Зноба зобразив мене із задертим догори носом, — жартує маестро. — Це вже після кількох перемог у міжнародних конкурсах і присудження Національної премії імені Тараса Шевченка. Друзі кажуть: одразу видно, що на першій ти простий членкор, а на другій — вже академік.