Рай з каверзою

Цього року світ відзначає 500-річчя від дня смерті Єроніма Босха. Про цього настільки ж визнаного, наскільки й суперечливого художника ми говоримо з київським мистецтвознавцем Олегом Сидором-Гібеліндою

«ВІН БУВ ЛЮДИНОЮ СВОГО ЧАСУ»

— Почнемо з найпростішого запитання. Отже, про кого ми говоримо?

— Про Єруна ван Акена, відомого під ім’ям  Єронім Босх. Його ім’я вимовляють по-різному, але ми дотримуватимемося саме варіанту «Босх» — бо тут є особливе  хрипіння, зловісне каркання й певний надлам. Він з того кола авторів, оригінали яких мало хто бачив, але принаймні всі чули їхні імена. Рембрандт, Вермеєр, Леонардо, Пікассо — і ось Босх входить у цей мистецький Ротарі-клуб. Інколи він навіть кращий у репродукціях, не дуже в них і втрачає. Є митці, яких у репродукціях дивитись неможливо. Він не з таких.

 Довкола такої постаті завжди вибудовуєш таблицю. Про його найближче оточення мало що відомо, але він — сучасник Леонардо й Ботічеллі, проте — це різні планети, чи навіть різні галактики.

— Його поява обумовлена більше історичним чи мистецьким контекстом?

— Я б сказав, візуально-побутовим контекстом. Один із моїх учителів, Вадим Клєваєв, звертав увагу на такі реалії пізнього Середньовіччя, як карнавали дурнів і масляні, котрі не суперечили церкві, а скоріше доповнювали її доктрини. Багатство й химерність костюмів, різні театральні дійства, поділ по кастах... Часто недуги лікували таким методом: приходив лікар у масці з довгим носом і страхітливим приладдям — аби тільки налякати хворобу. Страхи, рівно як і еротичні символи, були на кожному кроці; так, статеві органи підкреслювались: на гульфиках малювали цілі герби або візерунки. Сексу не соромились, а еротичних символів у Босха дуже багато.

ФРАГМЕНТ ТРИПТИХА «САД ЗЕМНИХ НАСОЛОД»

— Водночас його ім’я огорнуте неймовірною кількістю міфів: від членства в таємних товариствах до психічного захворювання.  Бодай частка правди в цьому є?

— Почнемо з того, що про нього взагалі відомо дуже мало. Недавно  дізналися, що він, імовірно, був одружений із заможною жінкою, але не гребував підзаробляти, фарбуючи скульптури. Так, є версії про його перебування в таємних товариствах, але це, як з масонами, — можна вважати могутньою силою, а можна — просто закритим клубом за інтересами. Все що завгодно могло бути, але говорити про це смішно, бо нема даних. Тут  швидше треба враховувати психіку людей того часу.

«БОСХ ПРОСТО ДОВІВ ДО ЛОГІЧНОГО ЗАВЕРШЕННЯ ТЕ, ЩО КЛУБОЧИЛОСЯ В ПОВІТРІ»

— Виходить, такі образи були характерні для живопису тої епохи принаймні в Північному Ренесансі? Є ж, наприклад, багато схожих мотивів у того-таки Брейгеля.

— Брейгеля та Босха розділяє прірва. Їх часто називають поруч, через кому, однак це помилка. Босх просто довів до логічного завершення те, що, можна сказати, клубочилося в повітрі. У того ж Брейгеля теж є такі моменти, але він сконцентрований на самій матерії живопису, менш фантастичний, хоча теж копирсається у своїй немаленькій трагедії. Босх, зі свого боку, зробив велику ставку на деталь, що відіграє в нього величезну роль. Багато картин збереглося в копіях і, хай як це дивно, в шматках, що свідчить про його величезну популярність: подобався якийсь шматок — просто брали й вирізали. Про нього казали, що він свідок пекла.

— Яке з тлумачень його робіт вам найбільше до душі?

— Існує чимало тлумачень, які виключають одне одного, — й усі ґрунтовні й доказові. Я живлюся не тлумаченнями: люблю живопис як такий, люблю занурюватися в нього. Своєрідний синдром Стендаля.  Так ось чим мені подобається Босх, попри все — що в ньому є момент непередбачуваності, виверту, тобто те, що якраз неможливо витлумачити однозначно. Навіть рай у нього з каверзою, з хробачками, так би мовити. Є в нього якісь прочитувані символи, але набагато більше авторських метафор, що лишаються за межами нашого розуміння, — і добре, що лишаються.

«МУЗИЧНЕ ПЕКЛО» (ФРАГМЕНТ ТРИПТИХА «САД ЗЕМНИХ НАСОЛОД»)

— Тож яку драму він відображає?

— Свої особисті кошмари, на мою думку. Передусім — страх пекла. Бо був глибоко віруючою людиною, як усі тоді. Внутрішні страхи відбивали довколишню реальність. Наприклад, страх согрішити — при постійному бажанні зробити це. Тоді ж під гріхом хтивості розуміли навіть не адюльтер — а самі помисли про нього. Людина була оточена демонами, які полювали на неї за кожним рогом. А попереду височіли кришталеві громаддя майбутнього раю, куди, втім, могли долетіти лише одиниці, — всі розуміли, що ніколи туди не потраплять. Сьогодні можемо дещо передбачати, а тоді люди жили зі щоденним відчуттям загрози, близького Апокаліпсісу. Диявол був у кожному кущі. Або, за словом Андруховича, «Диявол ховається в сирі».

«ЙОГО НЕДОЛІКИ Є ПРОДОВЖЕННЯМ ЙОГО ЧЕСНОТ»

— Ви сказали, що Босх цікавіший у репродукціях. Чому?

— Бо він є логоцентричним, сюжетоцентричним автором. У нього багато деталей, які можна роздивлятися й по них розгадувати сюжет. Оцінка малярських якостей  перетворюється на мандрівку сюжетами, ми переходимо з живопису на літературу. Це не зовсім правильно, але що робити? Босха ми роздивляємося фрагмент за фрагментом, у той час, як, наприклад, Вермеєра так не роздивишся, там інакші речі, там загальний живописний образ. Босхові образи переходять у культові бренди страху, ним ілюстрували твори про Першу світову. А що може проілюструвати Вермеєр, окрім самого себе? В мене було якесь юнацьке захоплення Босхом, на першому курсі навіть брав монографію, щось із неї перемальовував, але в будь-якому музеї одразу шукаю Вермеєра. А Босх —  уже так, пощастить — побачу.

— Чому розчарувалися? Що вас відштовхнуло?

— Його недоліки є продовженням його чеснот... Але й назвати його геніальним автором теж не можу. Ось у «Падінні Ікара» Брейгеля жаху не менше. Там видно лише ногу Ікара, він падає, гине, а на землі в цей час продовжується буденне життя. Я люблю митців, у яких є живопис як такий; а є такі, де панує сюжет. Босх — з останніх.

— Чому він став настільки актуальним у ХХ столітті?

—  Навряд чи реальність сама по собі стала жахливіша. Гадаю, це був мистецький запит. Мистецтво трохи зажиріло, й потрібні були різкі порухи, але для переконливості кожна така революція має спиратися на якісну генеалогію. До речі, Юрій Тинянов нарахував кількадесят попередників у літературних експресіоністів. Тож і експериментатори 1920 — 1930-х потребували Босха.

«ЦЕ — ТЕРАПІЯ ВИЩОГО ҐАТУНКУ»

— Навіщо він потрібен нам, зокрема тут, в Україні?

— Щоб ми не надто собі мудрили мізки тим, що в нас найжахливіша доба. Це — терапія вищого ґатунку, яка налаштовує на філософічний лад: ми не єдині в стражданні. Колись люди пережили отакі кошмари — переживемо й ми свою частку. Нічого нового. І ще його картини — хороше нагадування про непередбачуваність історії. Хоч як прогнозуй — за поворотом можемо побачити щось химерне.

— Чи хотіли б ви опинитися одним із персонажів його полотен?

— Ми й так усі трохи в стані його персонажів, нас постійно щось спокушає, щоправда, не так демонічно, як у нього. Мені скоріше хотілося б опинитися в Брейгеля серед «Мисливців на снігу». Там дуже гарно палає багаття. Ось хотілося б наблизитись до нього серед зими, відчути контраст між холодом і раптовим жаром, побачити оце пронизливе небо з тоненькими гілочками на ясному тлі... А світ Босха таки досить мізерабельний.

— Тоді виверну це запитання: враховуючи весь досвід катастроф людства останніх ста років, чи можна сказати, що ми живемо у світі, намальованому ним?

 — Це можна сказати про будь-яку епоху.

БОСХ ШРЬОДІНГЕРА

— Якщо нічого нового у світі немає, закінчу розмову тим же самим запитанням, з якого почав: про кого ми говорили?  Хто він?

— Нідерландський  художник кінця ХV — початку ХVІ століть. Можна навіть сказати, що й великий. Унікальний, бо його можна й бачити, й не бачити. Про якого майже нічого не відомо і який подобається майже всім.