Рената ЛИТВИНОВА: «Я вам не скажу про свої сни»

Нещодавно наше місто відвідала особа, обдарована з багатьох поглядів — Рената Литвинова. Актриса, сценарист (у цих двох якостях вона прославилася в фільмах нашої чудової Кіри Муратової), незабутня світська особистість, а тепер ще й режисер. Її фільм «Богиня» успішно йде в київських кінотеатрах. Оцінювати його можна по-різному, але всі вищеперелічені таланти Литвинової притягають до неї — незалежно від якості зробленого нею — натовпи шанувальників. Тому, коли з’явилася така можливість, ми задали феєричній гості декілька запитань. Що вийшло, можна прочитати нижче.

— Ренато, вашому фільмові передувала дуже могутня піар кампанія. Особисто вам це допомагало в роботі?

— Судячи з уваги глядачів, я бачу, що це зайве... Мені важко, звичайно, було в цьому брати участь. Але мені хотілося, щоб про цей фільм дізналося якомога більше людей. А без реклами, що доводять успіхи нвіть досить посередніх картин, не обійтися. На жаль, потрібно давати інтерв’ю, щоб на твою картину пішли, щоб про неї довідалися. Бо ви в силу своєї професії бачите всі ці публікації, а простий глядач —же потрапити на очі замітка чи плакат, залишиться в голові — він і прийде. Насправді, це така вимушена акція, але те, що вона мені не приносить насолоди, це факт.

— Але ви задоволені реакцією на ваш фільм?

— Глядачами якраз я задоволена. Є просто такі журналісти злобні. У Москві є якась товста жінка (я нічого не маю проти повних), і вона про мене пише жахливі статті. Тепер, якщо говорять, що журналістка в ті я відразу напружуюся.

— А як складається прокатна доля «Богині»?

— У Києві спочатку не хотіли брати. Потім на місяць, тепер на два місяці продовжили прокат. І при цьому не було рекламної кампанії, і ми просто робимо висновки. А в Росії це йшло за зростаючою. Тобто спо дуже мало інформації, а потім уже глядачі довідувалися по сарафанному радіо і стали приходити, стали продовжувати прокат. Я в Москві буквально збираю директорів кінотеатрів і говорю — дивіться, від вас моє життя! Візьміть мій фільм, будь ласка! Уявляєте, сидить директор, дивиться картину і думає — що ж мені робити — підуть на неї, не підуть?.. Хочеться, щоб продюсери, які вкладають гроші, не ставилимів спочатку як до продукту, який можна продати, а як до витвору мистецтва. Витвір мистецтва коли робиш — тобі його дуже жаль продавати. Така річ, — щоб вони вкладали в артгауз свої грошенята. Але зар бачите — намагаються спочатку заробити ці рейтинги.

— Давайте про сам фільм. Там у фіналі звучить пісня Земфіри. Чому саме вона?

— Мені здається, що вона просто поставила крапку для картини, як це в неї вийшло… Просто їй величезне спасибі. Я вважаю її великим поетом, я її дуже люблю, і вона абсолютно безкорисливо подарувала мені цю пісню. І Нік Кейв, до речі. Довідався про нас і за якісь дуже умовні гроші продав нам свій трек. І зайвий раз підтвердив, що великі поети — абсолютно не матеріальні люди і не користолюбці.

— У фільмі один із найбільш страждаючих персонажів — маленька дитина, дівчинка. У вас такий песимістичний погляд на дитинство?

— Мені здається, ми всі якісь трошки покалічені дитинством. Якщо страшні травми були, то вони тягнуться з дитинства. Адже в дитинстві ти ще не вмієш захищатися від ран, які тобі завдають. Дітей взагалі треб берегти, вони найнещасніші створіння в цьому житті. А далі ти вже починаєш уміти на це якось реагувати.

— Хочеться торкнутися ваших акторських робіт. Як ви вибираєте роль?

— Я просто беру участь там, де я дуже люблю людину. Я завжди працюю з режисером, якщо я погоджуюся зніматися — я все одно себе сприймаю, як акторка. Але ось, наприклад із Муратовою, я гратиму все що завгодно, якщо вона покличе. Тобто мені все одно, яка роль.

— Чи необхідно вам ужитися в той образ, який вам потрібно буде грати?

— Нічого я не вживаюся. Я не можу це пояснити. Текст потрібно вивчити обов’язково. Ненавиджу акторів, які забувають текст. Я так не люблю, коли твій текст ще починають якось награвати. Актор повинен дарувати текстові свій голос, свою індивідуальність. А коли вони його починають пропускати і грати навідліг, на розрив аорти, я цього не люблю.

— При такому уважному ставленні до слова, чому вашу героїню звуть саме Фаїна?

— Мене всі засуджували за це, говорили — містечкове ім’я. Я відразу образилася, тому що це ім’я моєї бабусі. Вона, бувало, підступала до моїх рукописів і читала: «У неї над ліжком висів зотлілий килимок» — і з мною не розмовляла півдня, лише примовляла: «У мене над ліжком висить дуже навіть хороший килимок». Вона все приймала на свій рахунок, прямо такий центр всесвіту у мене. Вона була абсолютним клоном Нонни Мордюкової, такою ж повелителькою вітрів. Її зараз вже немає зі мною, але я їй присвятила цей фільм...

— Ви знялися в серіалі Олександра Мітти «Кордон. Тайговий роман». Чи будете й далі працювати в подібному форматі?

— Мені здається, цей серіал швидше виняток, аніж підтвердження. Розумієте, дуже багато продюсерів ставлять перед собою завдання зробити якомога більш дешевий продукт, продати його якомога дорожче… Коротше, я в серіалах зніматися не хочу і навряд чи буду. І, до речі, «Кордон» я майже не дивилася. Я якось як глянула там на себе в одному епізоді — мені стало погано. Хоч я дуже добре ставлюся до Мітти, вже хороша людина і великий режисер.

— Ще один великий і, на жаль, досі не оцінений гідно режисер, із яким ви працювали — Рустам Хамдамов...

— З Рустамом — це як таємні файли... Мені якось довелося спілкуватися з московськими дигерами. Так ось, вони ж усі шукають книгозбірню Грозного, яка насправді існує. І всі заворожені цією ідеєю, там навіть якісь передбачувані місця. Так ось я весь час порівнюю Рустама з цією бібліотекою. Доступ до нього мають обрані, і коли-небудь… Коротше, не доходять його твори до масового споживання. Ми зняли з ним фільм, також брала в ньому участь, «Вокальні паралелі». Його ще не змонтовано.

— І що з ним?

— Десь гигнувся в надрах Казахстану. З двома такими собі продюсерками, які заїкаються. Чого ми лишень із ними не робили! І обіймали, і цілували, і погрожували… І розмовляли з ними навіть нецензурними словами. Нічого не розумію — вони не продають матеріал і не монтують його. Це зачарована доля абсолютно, і що з цим робити — незрозуміло.

— Є ще один найцікавіший режисер, із яким ви працювали — Пітер Грінувей. Ви начебто повинні були зніматися в його, так би мовити, епопеї «Валізи Тульса Люпера». Що тепер чути про це?

— Як мені сказали, він хоче зробити окремий фільм. Але я не знаю, де він гроші добуватиме, бо в нього насправді дуже важко з фінансуванням. До речі, коли я з ним була на зйомках, він мені дуже нагадав Рмова — така ж манера знімати без «вісімок», таку оперу, звертання до камери — і, бачте, знову виходить такий же проект довгограючий. Незрозуміло, де він, у яких таких файлах зависнув.

— Ви нещодавно дебютували ще й на сцені. У якому театрі, якщо не секрет?

— Я зіграла у МХАТі. Якщо б мені хто-небудь раніше сказав, що я гратиму у МХАТі, я просто засміялася б. А зараз, бачте — стала акторкою театру. Навіть підписала з ними контракт. Між іншим, цим літом ямилася з Меріл Стріп, яка є шанувальницею Станіславського, і з Тарантіно, який також його фанат… Я йому щось таке говорю, що ось типу, що ви — фанат Станіславського? Я раніше досить скептично ставиласяго, тепер прониклася повагою.

— І які відчуття від такої роботи?

— Я не розумію, що я там роблю. Мені сказав Максим Суханов, який грав у театрі, що рано чи пізно починаєш отримувати задоволення… Де ж це задоволення, у мене там все таке криваве, коли мене гримують, я навіть кричу. А моя мама весь час говорила — потрібно піти зіграти цю роль. І я зіграла виставу пару разів і говорю — «це ти мені сказала, що мені треба?!» Мене просто жах кожного разу охоплює. Якось дужвавий насправді образ.

— Вистави ставити не збираєтеся?

— Не знаю. Мені хочеться кіно знімати. А ви хочете, щоб я пішла на театральний кін?

— У «Богині» під вашим керівництвом був уже цілий колектив. Вам сподобалося бути керівником, дискомфорту не було?

— Там були всі соратники. Звільнили там декілька чоловік спочатку, потім було все чудово. Таке щастя. Всі були в єдиному пориві, я навіть не знаю...

— До речі, а як це відбувалося? На вас як на виконавиці тримається весь фільм, і в той же час ще й треба було зйомками керувати...

— Ось дивіться — я весь час говорю, що мені із самою собою було дуже комфортно. Я завжди розуміла текст. Я завжди грала його проникливо. Я не влаштовувала самій собі істерики, не плакала, не тікала, не запізнювалася. Виглядала досить пошарпано, як належить для образу. Мені було нормально працювати із самою собою, і я не розкаююся, що не взяла якусь акторку. І заощадила істотні гроші, до речі.

— Так у якій із ваших іпостасей ви почуваєте себе комфортно?

— У всіх. Крім грошових відносин. От вони болісні. Ця, знаєте, продюсерська стезя… Але це також навіщось посилається, не даремно ж ти на себе береш ці насильні пута, інакше фільм взагалі не зрушить ізки. На жаль, немає зі мною зараз нашого продюсера — вона також там у всяких нескінченних грошових битвах. Якісь проплати, борги, шалені автори сценаріїв із гонорарами. Ось це найбільш болісне — гроші. лише щастя.

— Про вашу стильність написано не менше, ніж про вас як про акторку...

— Я сама страждаю від цього.

— Чому?

— Почуття нескінченної провини, що я весь час знаходжусь в якихось поїздках, мене не полишає, бо я жертвую людьми, яких люблю і з якими хочу спілкуватися. А внаслідок цього мене вже місяць немає в Москві. У нас ось тур зараз країною. Ми буквально два дні тому повернулися з Владивостока і наступного дня приїхали до вас. А до цього були в Південносахалінську, Красноярську, Новосибірську, Єкатеринбурзі, Мурманську, а після цього поїдемо Центральною Росією. У нас ще міст вісім. Ось так, дуже жорстко.

— А вас не звинувачували в суїцидальних настроях у зв’язку з сюжетом «Богині»?

— Ви перший, хто мені це говорить.

— Добре, але ви ж не заперечуватимете, що у вашому фільмі кохання і смерть здаються практично одним і тим же?

— Мені здається, Ерос і Танатос спочатку абсолютно нерозривні. На жаль, кохання — воно як медуза, розпадається на сонці, воно таке недовговічне. Є в мене, звичайно, деякий смуток, що кохання чомусь спалюється під денним промінням. Гаразд, це сумна тема… Я прошу вибачення за те, що своїм фільмом вас якось зачепила, вибачте, я не хотіла.

— У вашій картині, як уявляється, йдеться не так навіть про кохання, як про його гостру нестачу...

— Слухайте, ну кому його вистачає? Навіть найбільш люблячі одне одного серця потребують цього кохання і хочуть його почути ще більше.

— Що ж для вас найпрекрасніше і що найстрашніше?

— Найстрашніше — відсутність любові. Я вважаю, що людина без любові — погана. Я не знаю, про що з нею розмовляти. З нею дуже важко навіть вступити в битву, не те щоб у якісь стосунки. Найголовніше — випробувати кохання. Добре, хай тебе не кохають, але хоча би ти кохаєш...

— Нещодавно, до речі, ви сказали, що любов не має статі. Як ви внутрішньо реагуєте на юнаків, що обнімаються, або дівчат, які пестять один одну?

— Мені здається, це особиста справа кожного. Чому я повинна когось засуджувати? Я ж не бог, щоб судити когось. Хто із нас без гріха? Я не маю права взагалі засуджувати. Ну й, справді, мене дуже частосолютно різні люди, і я закохуюся в якихось талановитих людей нескінченно. Необов’язково це мають бути якісь контакти. Як одна моя подруга каже — проникнення без проникнення. Просто любити когось за т ий, зачаровуватися його талантом і розумом. А ось це — не знаю… загалом, я намагаюся не судити нікого.

— У ваших фільмах кохання дуже часто переплетене з насильством...

— Я хочу бути на боці світла. Хоча, звичайно, в світі йде примноження зла. Але я з насильством битимуся.

— І, все ж таки, які ваші стосунки з Танатосом?

— Я дуже радикально проти і вбивства, і самогубства. Дуже радикально проти. І хочу вилікувати за допомогою свого фільму від усіх цих самоліквідуючих… Мені здається, немає серед нас жодної людини, яка хоч би раз у житті не хотіла себе вбити. Бувають же моменти в кожного — але потрібно з ними боротися. З іншого боку, молоді душі не бояться смерті, і мені особисто дуже не хотілося б втрачати цю якість.ні здається, це випробування. Мені, до речі, одна журналістка сказала — ось, мовляв, ваші мертві. І мене прямо розібрало! Я говорю — «що означає ваші мертві? А у вас немає ваших мертвих? Всі мої мертві вони для мене живі. Зрештою, я також майбутня мертва, і ви також, до речі. Чому така неповага?» І вони в фільмі всі стоять там не у вигляді мертвих у цій алеї. Мій фільм і мої сни — єдине місце, де ями зустрітися.

— А вони реальні, ваші сни?

— Я вам не скажу про свої сни, добре? Можна?

— Але про наше місто сказати можете? Сподобалося воно вам?

— Я взагалі люблю всі міста, окрім Москви. Москву я не можу вже бачити. А Київ дуже красиве місто, нереально затишне, справжнє європейське. Не те що у нас у Москві — прибрали всі старі будівлі, і тепер турецькі новобудови скрізь із синіми вікнами — просто ненавиджу. Хочу підірвати все це.

— Хто вам близький в українській культурі?

— Муратова. Вона взагалі зараз найголовніший режисер сучасності. Вона крутіша за всіх молодих, і кожен фільм із нереальною енергією зроблений. Я не можу навіть поряд поставити іншого режисера, який міг би якимось чином відповідати її величі. Я вважаю, що фільм «Настроювач» — це шедевр, я на ньому плакала…

— Чи можете розповісти який-небудь випадок, який запам’ятався, з вашої кінематографічної практики?

— Був випадок під час зйомок «Трьох історій» із акторкою, що грала там мою маму. Я зіштовхнула її з пірса, і якісь водолази стали її витягувати з води. Я хотіла також взяти участь, але до мене підбігластер із гриму, Вікторія Всеволодівна і сказала: «Ренато, не треба, не псуй гриму». І я стояла і навіть не брала участі в такому частковому порятунку. Таке дивне відчуття! Зберігали грим.

— Під завісу хочеться запитати вас про що-небудь глобальне, буттєве. У чому ви бачите свою місію як режисера?

— Якщо я почну думати про себе як про місіонера — мені кранти. Уявіть собі. Немає в мене місії, вибачте.

— Раніше існувала думка, що режисер — не жіноча професія. Ви не відчували в зв’язку з цим упередженого ставлення до себе, або, навпаки, поблажливого?

— Немає ніякої поблажливості з боку хлопців точно, особливо режисерів-чоловіків. Прямо якесь озлоблення. Зустрілася з такою реакцією… Прямо, знаєте — підвищена агресія.

— Як ви реагуєте на агресію, захищаєтеся?

— Я намагаюся не спілкуватися все ж таки, а як від неї можна захиститися? Це ж треба якось на неї реагувати, тратитися на це. Ну щоб так, у відкриту — ніхто не ризикував.

— І, нарешті, ви відчуваєте себе прославленою, знаменитою?

— Ніякої такої слави немає в мене. Це просто прецедент, картина вийшла. Ну скільки було таких повних залів, і де всі зараз ці кумири? Я намагаюся до цього ставитися як до чогось тимчасового. Все минає в цьому житті. Я всьому цьому вдячна, але, насправді, все скороминуще...