Ріккардо МУТI: «Диригентський пульт — місце не влади, а самотності»
Видатний маестро сучасності народився 28 липня 1941 року. Він вчився в Неаполітанській консерваторії як піаніст, диригент і композитор. Рівнобіжно вивчав філософію у Неаполітанському університеті. Як диригент він дебютував 1966 року у Флоренції. Муті є переможцем міжнародного конкурсу диригентів ім. Кантеллі (1967 рік). Він виступає в усіх кращих оперних театрах і з усіма найбільшими симфонічними оркестрами світу. Ріккардо Муті відомий передусім своїми «автентичними» інтерпретаціями опер Моцарта та Верді. Він єдиний у світі маестро, який записав усі симфонії Шуберта з Віденськими філармоніками, оркестром, із яким він співпрацює вже 37 років, пишуть izvestia.ru. Майже два десятиріччя ім’я Ріккардо Муті було невід’ємне від легендарного театру La Scala, названого музичними критиками «золотим часом італійської опери»...
— Пан Муті, сьогодні для вас Віденський філармонічний оркестр — найкращий у світі? — Безперечно. У світі багато прекрасних оркестрів, які перетворюють такі міста, як Лондон, Париж чи Нью-Йорк, на музичні столиці з великими традиціями. Хоча, звичайно, і в невеликому місті можна знайти дивовижну публіку, гідну прекрасного виконання. Але Відень із його фантастичною залою Musikverein, гадаю, поза конкуренцією. Там ти відчуваєш присутність Брамса, Брукнера, Шонберга. Це чарівна зала! Якщо ж йдеться про оперу, то в таких театрах, як La Scala і San Carlo, я завжди відчував, що в їхніх стінах мешкають великі привиди, які спостерігають за тим, як ти твориш музику. Їх таємнича присутність особливо відчутна ночами, після вистави.
— Наскільки має рацію поголоска, яка твердить, що скоро ви очолите театр San Carlo в Неаполі?
— Мені постійно пророкують якісь пости й посади. Але сьогодні я абсолютно вільний і абсолютно цим щасливий.
«РУКИ — ПРОДОВЖЕННЯ МОЗКУ»
— Вам не сумно жити без La Scala — театру, якому ви так багато віддали? Ваше розставання з ним виявилося справжньою драмою, яка обговорюється в усьому світі.
— Коли я прийшов до La Scala, я вже мав за плечима кар’єру. Будучи італійцем, я сприйняв тоді це запрошення як заклик допомогти своїй країні. І працював на повну силу своїх можливостей, ні на що інше не відволікаючись. Мої 19 років у La Scala були прекрасними і дуже важливими для мене. Але цей період закінчився. Я дивлюся вперед. У моїй долі ніколи не було передбачуваності. Завжди я начебто йду в одному напрямку, а двері відкриваються в іншому.
— Чому ви все ж таки не прийняли запрошення обійняти посаду головного диригента нью-йоркського філармонічного оркестру?
— Як виявилося, Нью-Йорк збирався забрати в мене дуже багато часу, а допустити цього я не міг.
— Вам не шкода, що таким чином ви упустили шанс повторити долю свого легендарного співвітчизника Артуро Тосканіні й стати другим у світі італійцем, що очолив цей знаменитий оркестр?
— У житті я вважаю за краще бути лише першим. Але це зовсім не означає, що через якийсь час я не повернуся до розгляду цієї пропозиції.
— По-вашому, сьогодні в світі більше добрих оркестрів чи добрих диригентів?
— Лукаве запитання! Я не повинен судити моїх колег. Скажу так: добрі диригенти примушують добре грати не дуже добрі оркестри. А погані — спроможні підмочити репутацію навіть дуже добрим колективам.
— Чи багатьох сучасних диригентів ви готові назвати своїми колегами?
— Знову лукаве запитання! Ви почали м’яко, а тепер втягуєте мене в полеміку. Я був дуже дружним із Карлосом Клайберном, якого, на жаль, більше немає. А нині вважаю себе другом Юрія Темірканова, до якого відчуваю величезну і людську, і професійну повагу. Саме його запрошення виступити на цьому фестивалі — найвагоміша причина того, що я приїхав до Москви. Це моя данина дружбі з найбільшим диригентом.
— Чому, на ваш погляд, диригент — сьогодні наймодніша професія серед музикантів? Багато які знаменитості — такі як Пласідо Домінго, наприклад, все частіше і частіше повертаються спиною до публіки...
— Це, мабуть, хвороба. Щоб бути справжнім диригентом, потрібно бути не лише музикантом, але й вивчати мистецтво композиції, що є основним для диригента. Зараз же цього майже ніхто не робить. Диригувати — це не означає просто руками розмахувати. Руки — продовження мозку. Справжній диригент повинен розуміти й відчувати партитуру так, як начебто він був би композитором. А зараз ми бачимо, що флейтист, піаніст чи співак раптом стають диригентами лише тому, що вони вміють рухати руками.
— Чому ж публіка часто захоплюється подібними «містифікаціями»?
— Сьогодні, в добу глобалізації, люди все частіше помиляються. Зрозуміти суть набагато складніше, аніж бути засліпленими зовнішнім ефектом. Одним із найбільших диригентів світу був Мравінський, який був завжди дуже стриманим і ніколи не дозволяв собі акторствувати за диригентським пультом...
— Вам глобалізація не до душі?
— Це справжня біда для всього нашого життя, а не лише для музики. Тепер всюди в однакових супермаркетах однакові помідори. Люди однаково одягаються й говорять. Це трагедія, шлях до самознищення людства, бо природа ніколи не повторюється, а ми хочемо йти проти природи.
— І як протистояти цьому процесов?
— Не знаю. У мене немає рецепта. Гадаю, що глобалізація породжена культом грошей у сучасному суспільстві. Нам терміново потрібно повернутися до духовності. Інакше всі технічні досягнення виявляться безглуздими — світ сам себе зруйнує.
— Які ви песимістичні...
— Сьогодні я не бачу позитивних знаків, дуже багато навколо бідності, голоду, воєн, несправедливості та цинізму. До того ж я за вдачею меланхолік. Адже я родом із півдня Італії. Хоча коли був маленьким, особливо в повоєнний період загальної ейфорії, я сподівався, що світ буде зовсім іншим.
— На вашому обличчі важко помітити усмішку...
— Усмішка, як і сльози, — це таємниця людських почуттів, що вирвалися назовні. Розкрите вікно у внутрішній світ людини. Тому усмішку я бережу лише для найближчих людей. Хоча зараз ексцентричний, екзальтований, банально капризний стиль поведінки знаменитостей на публіці став не просто модою, а нормою.
«РОБОТА З ПАРТИТУРОЮ — ЦЕ СПРАВЖНІЙ ЛЮБОВНИЙ АКТ»
— Якій рисі своєї вдачі ви більше за все вдячні?
— Умінню працювати, працювати і ще раз працювати. І тому, що з роками я не втратив здатності схилятися перед музикою. Є знаменита фраза Йосифа Бродського: «Любов більше за того, хто любить». Музика — це щось більше, аніж музиканти. Диригент не має права ставити себе вище за музику, дозволяти собі різні «хірургічні» маніпуляції з партитурою. Це аморально! Робота з партитурою — це справжній любовний акт. За нотними знаками — нескінченність. І найважливіше, що повинен знати артист: ніхто не володіє абсолютною істиною в інтерпретації, але кожен має маленьку частинку цієї істини. Абсолютна істина неможлива, інакше людина була б Богом.
— Яке ваше улюблене слово на репетиції?
— Не знаю. Мабуть, немає таких слів. Мені шкода, що сьогодні артисти часто не надають великого значення кількості репетицій, дуже інтенсивній роботі. Що, наприклад, для Ріхтера або Гілельса було відправною точкою не лише в артистичному, але і в моральному плані? Зараз дуже часто робота робиться з ганебною поквапливістю. Тенденція робити багато речей за короткий час відчувається повсюдно. Я на репетиції стараюся вести розмову мовою музики. Дуже часто співаю, показуючи співом, як повинна прозвучати та чи інша музична фраза. Взагалі, якщо диригент багато говорить, краще йому поміняти професію. Стати адвокатом чи політиком...
«ЖРЕЦЬ, МЕСІЯ І ДИКТАТОР»
— У певному сенсі диригент — не менш владна професія, ніж адвокат чи політик.
— Не знаю, багато всякого говорять про диригентів. Диригент — жрець, месія, диктатор... Гадаю, що насправді все набагато простіше. Є диригенти, що мають авторитет, і ті, хто його не має. У мене й думки ніколи не було про те, що, коли я стаю за пульт, я починаю священнодіяти, правити світом. Диригентський пульт — це не місце влади, а місце самотності. Все інше — фантазії публіки.
Не думаю, що я складний артист. Я дуже проста людина. Повторюся, дорога шукала мене, я не шукав дороги. Це може здатися нахабним, але таким було моє життя. Я зберіг цю простоту, так би мовити, відчуженість, віддалення від суєти, тому моє ставлення до життя може здатися зарозумілим. Але це тому, що все в житті я роблю сам. У мене немає ні учнів, ні асистентів. Я дійсно один.
— Скільки у вас виступів у сезоні?
— У моєму календарі немає жодного вільного дня до 2011 року. Два тижні працюватиму з нью-йоркським філармонічним оркестром. Потім поїду до Відня. У мене великий концертний тур із «Віденськими філармоніками». Ми доберемося навіть до Японії. Потім виступи на фестивалях у Равенні і Зальцбурзі...
— Коли ж ви відпочиваєте?
— Мені дуже подобається нічого не робити. Але, на жаль, я весь час чимось зайнятий. Із величезною ностальгією думаю про той час, коли я не був знаменитим, був простою людиною. Тому я купив найпрекраснішу ділянку землі на півдні Італії, в Пулі. Ділянка поруч із замком XIII сторіччя. Замок не мій. Мої — маленькі житла пастухів. Мені б хотілося поїхати туди і спокійно жити, насолоджуючись прекрасною природою і харчуючись моцарелою, сиром, хлібом, спеченим у печі. Серце має свої доводи, які розум зрозуміти не може. Для мене це означає можливість повернення до початку. Таким чином, коло замкнеться, і я можу піти з цього світу.
