Родина Цимбалів

Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського спільно з Музеєм шістдесятництва підготували виставку «Український світ родини Цимбалів». Вона присвячена видатним українським інтелігентам. Презентація зібрала багато знаних людей, які прийшли віддати шану народним учителям Іванові й Лідії Цимбалам — подвижникам та оборонцям рідної мови та їхнім дітям — художникам Віктору та Олександру, актрисі Тетяні. На матеріалах сімейного архіву (світлини, документи, мистецькі твори, меморіальні й особисті речі) в усій повноті розкривається складна, а часом і трагічна доля, що судилася тим, хто не відступав від своїх переконань, не йшов на зговір із совістю.

У першій вітрині бачимо весільний рушник Івана Цимбала та Лідії Волошиної, вишитий червоними нитками, і свідоцтво 1901 р. про їхнє вінчання.

Молоде подружжя з ентузіазмом захоплюється самовідданою працею в школі та громадською роботою, згодом народжуються діти: Віктор, Олександр і Ольга. Щаслива родина. І раптом 1907 р. арешт Івана Цимбала — він допомагав селянам порадами, був популярним серед них і потрапив до списку неблагонадійних. Читаємо листи Івана Федотовича із в’язниці в Острозі до дружини й дітей. Тут і лист, у якому діти просять звільнити тата... А на іншому знімку вже четверо діток — Віктор, Олександр, Ольга і Тетяна, які дивляться ясними очима.

Після 1917-го Іван і Лідія Цимбали брали участь у відкритті шкіл, їздили по Київщині агітувати за вступ до українських шкіл. Та коли прийшли більшовики, почалися переслідування інтелігенції. В їхній домівці був обшук, забрали Лідію Йосипівну, адже вона вітала Симона Петлюру, підносила йому хліб-сіль, а тут приходить додому Іван Федотович, просить дозволу провести дружину і вже не повертається до дітей... 1920 року вчителя Івана Цимбала було знов ув’язнено, тепер уже більшовицькою владою. Він потрапив до числа закладників, його мало не розстріляли (збереглася виписка із протоколу Судової трійки з вироком від 5 березня 1921 р., який підписав відомий майстер тих справ Балицький. А поруч — табірний щоденник і листи з Росії)...

Є в експозиції єдиний невеличкий малюнок сина Олександра, художника, життя якого обірвала війна. Ціла кімната присвячена всесвітньо відомому митцеві, художнику дивовижного таланту — старшому сину, Віктору Цимбалу. Увагу привертає вже фотографія Віктора з однокласниками Другої української гімназії ім. Кирило-Мефодієвського братства; класним керівником був Микола Зеров — видатний українець, який закладав знання з української літератури талановитому юнакові, давав життєві настанови. Урятований долею від загибелі під Крутами, Віктор Цимбал вступів в армію УНР, пройшов з нею і звитяжні бої, і трикутник смерті, опинився в польському таборі для інтернованих вояків, таємно перетнув кордон, дістався Праги, де пройшов чудову школу, про що свідчить посвідчення Української студії пластичного мистецтва, студентом якої він був у 1923—1928 рр., навчався у професорів Мако, Мозолевського, Кареля та виявив «успіх відзначаючий». На виставці представлене посвідчення Мистецько-промислової школи, в якій Віктор оволодів різнобічними техніками графіки. Можна побачити дитячі книжки, ілюстровані В. Цимбалом: «Пригоди вовка-неситого» (Львів, 1937), «Золоте яєчко», «Чумацькі діти» П. Куліша, «Олеся» Б. Грінченка та інші. Представлено й зошит зі зразками ілюстрацій до видання з історії України (1920 р.), зошит зі зразками українських орнаментів, зібраний у той же час, альбом із замальовками. А далі описи життя митця за океаном, в Аргентині, США. З болем вдивляємося в репродукцію вікопомної картини Віктора Цимбала «Голод. 1933», що стала символом Голодомору-геноциду, де художник зобразив виснажену мати, яка, притиснувши до грудей мертвого синочка, летить серед зірок до Бога...

В експлозії міститься також лист від 1935 року, в якому Організація державного відродження України звертається з проханням намалювати портрет Симона Петлюри та оформити залу до «відсвяткування Листопадової річниці». І це не випадково, бо експонати виставки свідчать, що В. Цимбал постійно віддавав багато часу громадським справам. Бачимо програмки до вистав «Наталка Полтавка» та «Перехитрили», які оформляв і в яких грав сам В. Цимбал.

Представлено аркуші сатиричного альбому художника «Лукоморія»: «Там руський дух, там Московією пахне», «Ангел миру-1950», «Нова амністія в СРСР-1953», «Рефлексії з Нюрнберга. Грядущий процес», де на лаві підсудних сидять вождь народів і члени політбюро та інші. Адже художник гостро реагував на те, що мало стосунок до його далекої Батьківщини. Майстер помер на чужині й досі не вшанований на рідній землі.

Численні експонати оповідають і про життєвий та творчий шлях легендарної актриси Тетяни Цимбал, яка під орудою славетного Леся Курбаса працювала в театрі «Березіль». Строкате розмаїття афіш засвідчує визнання й віддану любов до творів класиків української літератури, талановитим інтерпретатором яких актриса була в ті жорсткі часи. Ось вони, свідчення її подвигу: афіші до 150-річчя від дня народження Т. Шевченка, до 100-річчя з дня народження І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Лесі Українки — та афішу з датою 31 липня 1963 року до 50-річчя від дня смерті «Дочки Прометея», як зазначено в афіші. Саме перед цим вечором відбувся виступ Тетяни Цимбал на імпровізованому «концерті на лавочці», що увійшов в історію шістдесятництва. Побачивши навмисне зачинену естраду в Першотравневому парку, де мав відбутися той захід, обурений І. Дзюба закликав провести вечір просто в бічній алеї, і Тетяна Цимбал, забувши про урядовий концерт, в якому повинна була брати участь, читала поезії Лесі Українки і серед них — вірш «Подрузі», не думаючи про те, що завтра її ім’я викреслять зі списку акторів, які мали взяти участь в урочистій академії, та перекриють «кисень», відправивши на пенсію — з фактичною забороною працювати. Про цей епізод у житті Т. Цимбал розповіли учасники тих подій — Олександр Пономарів та Євген Сверстюк.

Концертні вбрання, робочі зошити, аксесуари до моновистави «Дочка Прометея», ніби куточок гримерної, розробка сцени на пожовтілому від часу аркуші запрошують нас у творчу майстерню незабутньої Тетяни Цимбал, неперевершеного майстра художнього слова.

Бачимо самвидав, друкарську машинку, на якій передруковувалися твори шістдесятників. Немовби чуємо, як у дружньому колі вона колядувала у духовного батька молодих сміливців — Івана Макаровича Гончара. Вчитуємося в рядки листа Павла Тичини. Разом з нею вклоняємося Каменяреві в Криворівні.

...З однієї світлини на нас дивиться юнацьке обличчя правнука Івана та Лідії Цимбалів — Богдана, чиє життя спалахнуло метеором, та він, вихований на традиціях цієї української родини, всотавши їх із материнським молоком, устиг засвідчити свою життєву позицію, патріотичну свідомість й узяти участь у першому поході «Шляхами козацької слави» 1991 року. Берегинею цього дорогоцінного архіву стала його мати, дочка Тетяни Цимбал, громадська діячка Вікторія Цимбал.

Виставку відкрив і вів Микола Плахотнюк, директор Музею шістдесятництва. Своїми спогадами ділилися, крім згаданих, Богдан Горинь, Ярослав Геврич, Василь Перевальський, Сергій Білокінь. Лунали духовні співи хору «Видубичі». А ідейною натхненницею вернісажу «Український світ родини Цимбалів» стала Світлана Панькова, директор Історико-меморіального музею М. Грушевського та її колеги — співробітники музею. Виставка відкрита до 30 січня.