Роман ГРИНЬКІВ: «Не я вибирав бандуру — вона мене вибрала»
Він не просто бандурист, він великий музикант і новатор. Просто в його руках, на щастя, опинилася бандура. Вийшло так, що Захід сприйняв її як повноцінний (хоч і досить екзотичний) інструмент раніше, аніж ми змогли звільнитися від стереотипів щодо бандури. Звісно, їм легше. Хоча б тому, що близько двох років тому саме Роман Гриньків був одним з тих, хто представив інструмент західній публіці. Багато в чому завдяки йому виконання класичної чи джазової музики, окрім народної, на бандурі тепер сприймається цілком природно.
Нещодавно Роман записав диск з видатним гітаристом Елом ді Меолою для відомої фірми Telarc під назвою Christmas Album («Різдвяний альбом»). Більш того, Ел ді Меола має намір показати бандуру всьому світу: разом з Романом він готується до турне. А почнеться воно з Києва, приблизно у жовтні.
— Зовсім випадково Ієгуді Менухіну потрапила до рук відеокасета із записом виступу бандуристів. Два номери, які сподобалися, він захотів включити у свій концерт. Виявилося, один з них виконую я, а інший — моя дружина Лариса Дедюх, — розповідає Роман Гриньків. — І досить скоро ми виступили на цьому концерті в Брюсселі. Наступного дня в тому ж залі грав Ел ді Меола, після концерту мене йому представили. Із собою у мене була бандура, і, знайомлячись, ді Меола насамперед звернув увагу на неї і попросив зіграти. Почувши, як це красиво, він також почав імпровізувати. Мікрофони ще були включені, і люди, почувши музику, стали повертатися до залу. Вийшов такий джем-сейшн, після якого Ел запропонував мені виконати разом з ним номер на його наступному концерті. Відтоді в нас зав'язалася дружба. Але я тільки зараз упіймав себе на думці, що і Менухін, і ді Меола передусім зацікавилися бандурою. А вже потім — мною. Будь я гітаристом, такого б, напевно, не трапилося. І, звичайно, важливо те, як я зумів подати інструмент.
Маю зізнатися, що не є джазовим музикантом. Я радше такий собі бандурист-імпровізатор: намагаюся привнести якісь сучасні ритми, гармонії та стилі в нашу національну музику. За що дуже вдячний своїм викладачам, які відкрили для мене нюанси звуку і дали технічну базу. Якщо звести воєдино все, що знаєш, — класику, народну і джазову музику, — відкриваються необмежені можливості. Саме такий підхід сподобався Елу. І після двох років переговорів, підготовки і записів, нарешті, спільний проект відбувся.
— Що це буде за турне і наскільки в нашій ситуації реальний концерт у Києві?
— Зараз я їду до Ела. На вересень програма має бути готова. Ел ді Меола представлятиме світові бандуру. І оскільки все відбувається з його ініціативи, і він, по суті, вкладає в це власні гроші, Ел, напевно, окрім захопленості, вже бачить реальні результати турне. А задля концерту в Києві я навіть жертвую своїм гонораром. Бо буде дуже багато витрат. Адже для Ела тема бандури чиста, суто професійна. І я вдячний друзям, менеджеру і посольству за те, що зміг приїхати до Ела і не морочити йому голову ні моїми візами, ні моїм перекладачем, ні моїм транспортом. І хочеться, щоб він, приїхавши сюди, не подумав, що потрапив на європейські задвірки, де не вистачає дротиків, освітлювач запив, а інженер кудись зник. Головна проблема — менталітет наших людей. Вони хочуть, щоб їм платили за європейськими стандартами, але працювати при цьому — як-небудь, не несучи ніякої відповідальності. Мене це дуже непокоїть.
— Цей проект з Елом ді Меолою є для вас можливістю реалізувати власні амбіції чи познайомити світ з бандурою і через неї — з Україною?
— Звичайно, друге. Мені немає чого лукавити. Якщо говорити про творчі амбіції, то у мене вже шість компакт-дисків. Щоправда, невиданих. Та все ж у них я себе реалізував. До речі, Ел ніяк не може зрозуміти, як таке може бути: коли у тебе ідея ще в голові і ти повинен переконати інвестора — це одне, але коли робота практично зроблена, ти не можеш знайти коштів, щоб її завершити, — це не нормально. Що ж до «Різдвяного альбому», то спершу передбачалося, що роль бандури буде меншою. Але, почувши наші різдвяні мелодії, Ел так захопився, що попросив мене записати між речами сольні інтродукції. Все ж таки обдарованість цієї людини, окрім музичних здібностей, полягає в умінні підійти до питання концептуально. На відміну від багатьох інших, які використовують щось нове і незвичайне лише «для краси», як допоміжний матеріал, Ел вник, докопався до самої суті української музики. І те, що він так захопився бандурою, робить честь не тільки мені — це свідчить про самоцінність нашої культури. Її нікому не треба нав'язувати, на неї і так звернуть увагу.
— Але чи готові ми до радикальних експериментів з бандурою?
— Що стосується публіки, то її треба виховувати. Просто у нас зазвичай така манера подавати національну тему, що це всіх відлякує. Головне — знайти нормальну форму. А що стосується професіоналів, то ми вже здатні власними зусиллями удосконалити інструмент. Я це довів — просто засукав рукави і зробив. Це було необхідно, бо я вже як музикант міг і хотів більшого, аніж був здатний дати мій інструмент. Залишалося або переключитися, скажімо, на гітару, до якої я відчував велику симпатію, або «потеслярувати» — розширити можливості бандури. Одна проблема — треба багато таких бандур. Спершу було чимало прихильників серед бізнесменів, президентської адміністрації, міської влади, які обіцяли: тільки-но зроблю інструмент — вони допоможуть налагодити виробництво. А зробив — подарували квіти, поплескали по плечу і все: Гриньків у нас, мовляв, один, а у нього вже інструмент є, навіщо більше.
До того ж, мене постійно переслідують сумніви, чи варто настільки удосконалювати інструмент (і виконання), чи не перестає він бути бандурою? Але з іншого боку — в історії розвитку музики були лідери, які певним чином змінювали уявлення про можливості інструмента. І в бандурному мистецтві цим займалося не одне покоління новаторів. Вони популяризували бандуру і розвивали жанр. Водночас завжди існувала течія, котра виступала проти віртуозного виконання, вважаючи це за «трюкацтво», оберігаючи бандуру від інтеграції у світ, намагаючись зберегти її лише для певного кола поціновувачів. Ця позиція зрозуміла, але для мене неприйнятна. Таким чином, пошуки, розпочаті років 50 тому, зараз знаходять своє логічне продовження. Не тільки у моїй творчості, а й у роботі моїх друзів, котрі знають і використовують можливості інструмента. Зараз настає нова віха в історії розвитку бандури, коли вона перестає бути атрибутом глибокої старовини.
— Яке місце у цьому процесі посідає Роман Гриньків?
— Мені складно сказати. Так вийшло, що в житті не я вибирав бандуру, а вона вибрала мене. Мій дід був кобзарем і робив інструменти для нашої сім'ї. А вся сім'я була великим ансамблем бандуристів. І я ще на світ не з'явився, а на мене вже чекав інструмент. Вибору в мене не було, я віддавав їй увесь свій час навіть у дитинстві. Тому я не відділяю свою долю від бандури.
