Роздуми й афоризми Євгена Сверстюка,

Бути собою і залишатися собою на етапах XX віку — що може бути кращою ознакою людської справжності.

Школа ідеологічного фарисейства та школа діяльного патріотизму — несумісні.

Життя — це вільна ризикована гра, в якій не конче треба щось вигравати...

Широка нива з поваленим режимом — то було наче заміноване поле. Усі відчували, що то вже не та жахлива зона страху, куди глянути моторошно, однак для вимуштруваних на службі то не була нива. То була пастка. В анекдотах того часу мертвий Сталін розплющував очі.

Найпевнішим був етичний ідеалізм, дивом зцементований з родинної традиції, літератури і філософії.

У суворих таборах посуворішали наші профілі. Мій ідеалізм загострився до принципової релігійної позиції, моральний максималізм протистояв скромним побутовим вимірам екзистенції у світі втрачених меж.

Я відчував, що Україна чекає високої офіри, і це єдине, чим вона може заясніти в приниженості своїй.

Поезія, як вітражі церковних вікон — темні, похмурі й невиразні, коли на них дивитися з ринкового майдану, але коли увійти всередину цієї святині — усе спалахує живими барвами.

Якої ціни пожаліла б якась нація, щоб мати свого Гете? Але скільки суспільств пожаліло для своїх талантів клаптика високого неба й загнало їх у казарму або просто послало їм отруту — від Сократа до Лорки.

Старий вірус адаптувався до нових умов і мучить свою жертву. Лихоманка комунізму вже позаду. Нині затяжна хвороба знесилює організм і не дає людині піднятися на ноги.

Завжди гнітила низька стеля і безнадійні мілини плаского матеріалізму. Як любив повторювати Василь Симоненко, «в калюжі глибоко не пірнеш». Але ту саму калюжу мав на увазі Олександр Довженко, приречений «визбирувати зорі в калюжі». А це метафора дуже містка: вона натякає на нахилені додолу голову й очі, які бачать небо тільки в такому опосередкованому відображенні.

Душа безсмертна, а виблиски науково-технічні — тільки тло для життя у світі духу.

Наша історична амнезія — це не характер, а «школа»...

Поняття стероризованої пам’яті...

Байдужість — погашений вогонь душі. Він не освітлює й не допомагає розрізняти обличчя. Поле темряви шириться й захоплює ниву життя.

Церкви мають стати привабливими і сповненими ідеалізму. Церква без високої місії — як чоловік без мети. Мабуть, потрібна «критична маса» людей самовідданих і офірних. Люди вражені втомою і збайдужілі, люди «теплі», не здатні нічого змінити. І самі не здатні змінитися.

У мене практично не було іншого вибору, ніж «просто йти». За натурою я нонкомформіст. У мене вроджена алергія на фальш, що є повітрям «соціалістичного гуманізму» і соцреалізму.

Побоююся, що в потоках інформаційної зливи напливуть в українську літературу імітатори, втомлені від знань сороконоги і блискучі верхогляди, поглянуть на многотрудну працю хоч би шістдесятників, кинутих під колеса за саме відстоювання засадничих цінностей та намагання йти проти течії, і скажуть: «Даремний труд! З цінностями і так нічого б не сталося, якщо вони засадничі, а плавання проти течії — то справа характеру».

А то ж головне для людини — полоти бур’яни, чистити джерела. Поза цим життя не має сенсу. Я не тішу себе ілюзіями, що мені вдалося змінити напрям течії національних сил. Але якщо вдалося когось врятувати «над прірвою в житі», то й за це слава Богу.

Нерозділеність православ’я нас найбільше хвилює: за Пимена воно ж було єдине... Хвилює нас брак глибин, приховуваний політологічним галасом, брак офірного подвижництва, що здолає всі перешкоди і запалює живі вогнища.

Хочемо боротися за українську мову — борімось цією мовою за вищі моральні ідеали й цінності, історично пов’язані з цією мовою. Тільки вага, глибина і шляхетність надають шляхетного звучання українській мові. Парубоцький патріотизм типу «не вірю в Бога — вірю в Україну» ніколи не привабить. Віра в Україну мусить бути наповнена добром і вірою в загальнолюдські ідеали.

Крутимо зворотний бік платівки і думаємо, що замість заперечення приватної власності має бути її абсолютизація. Замість обмеження споживання має бути пересит. Замість цензури — вседозволеність. І в результаті ми знову біля розбитого корита.

У метушні змін сердешний радянський читач і не помітив цього перегляду комуністичних цінностей, що далі живуть і бродять в ньому як стереотипи.

Професійні атеїсти перетворилися на релігіознавців. Професійні гонителі віри заметушилися навколо культу порожнього храму. Але природа не терпить порожнечі, храми наповнилися дезорієнтованими людьми. І тоді гонителі стали «примирителями» у міжконфесійних конфліктах.

Стереотипи — важкий баласт історії.

Коли поникнуть голови переможених і сили їхні кануть у працю на хліб насущний, то на озлиднілому грунті завжди виростають поодинокі високі постаті як голос самозбереження роду.

Іскри донкіхотства розсипані межи людьми скрізь по світу. Може, вони створюють ту незриму лінію високої напруги, за якою можна простежити шляхи духовного розвитку людства?

Ми не мали б нинішніх фіаско на кожному кроці, якби в нас були серйозні люди, що мають віру і поняття честі. Якби ми хоча б мали таких простих людей, з яких свого часу будувалися загони УПА. Це були хлопці, які мали поняття честі, навіть не маючи освіти. Це був народ непродажний...

Отже, релігія має дати духовний, моральний фундамент. Певний запас сил, духової енергії для протистояння, для стоїцизму.

Століття неволі й національних поневірянь виробили тип українського обивателя, який сам себе називає зневажливим прізвиськом «хохол»... Він має свою етику й мораль, свій гумор, свої приказки й пісні. Уся низькопробна, дрібнокорислива, легкодуха і балаганна частина нашого фольклору вироблена ним і належить йому — хохлові, з якого росте ситий, самовдоволений, торжествуючий хам, який уникає віри, честі й обов’язку, а тому й духу українського не зноситиме.

Усі великі й тривожні питання й голоси було потоплено в калюжі фарисейства, в калюжі олжі. І ці калюжі досі отруюють повітря. І засмоктують.

Скільки провінціалізму і тупої самозакоханості, асиміляторів і русифікаторів! О другорядність, яка страшна сила в тобі!

Нині брак великої мудрості, великої поваги і любові до людини, великої відповідальності за спадщину предків і долю нащадків відчувається як найбільша рана людства. Рана, в яку може потрапити смертельна інфекція. Найстрашніший носій її — напівосвічений єфрейтор, рішучий напівінтелігент. З гімназії чи семінарії він знає фразеологію культури і цивілізації. Але не знає тієї конденсованої духовної сили, життєвої сили, що стоїть за словами, тому він залюбки підмінює слова, одважно жонглює ними і робить сліпучий феєрверк — тимчасову ілюзію правди. Не замислюючись над одвічними законами розвитку життя, він діє так, наче їх зовсім нема, а потім десяткам геніїв не впоратися з тим, що він накоїв...

Є щасливі нації. Для них відступництво та національна зрада — просто випадок патології, що реєструється в клініці, але не фіксується в історії. Для нас цілими століттями дорога зради пахла коритом, мундиром, золотом, а дорога вірності — кров’ю.

Треба всіма силами слова оголосити нікчемними й тимчасовими всі ходові цінності й нагадати, що справжнє — справжні вартості, затоптані десь на споді душі. І це єдине тривке в людському житті, єдине, що треба культивувати, щоб не втопитися в трясовині споживно-мінливих еквівалентів...

Кожен раз, коли захитується обманно-стабільний грунт під ногами, починаєш відсвіжувати в душі те, що написано там великими літерами, але якось змеркло в буденних сутінках, де все невидиме вважається недійсним.