Розсудливий чарівник

До нас Рене Магрітт прийшов 91-го року репродукцією на обкладинці першого видання безпутного Генрі Міллера. Той покет-бук прикрашало обурливо безсоромне «Згвалтування», що бентежило, кажуть, навіть аж ніяк не ханжу Поля Елюара, — квінтесенція фрейдистського тлумачення жінки: замість очей — груди, замість носа — пупок, замість рота — ... Проте, нестандартність Магрітта в колі його друзів і соратників сюрреалістів полягає в тому, що цей, схожий на Еркюля Пуаро, тугенький огрядненький бельгієць у буржуазному чорному котелку, судячи з усього, нікого ніколи не збирався епатувати. Його провокаційні художні гіпотези ніяк не підкріплялися особистими поведінковими девіаціями — всіма цими ошаленілими скандалами, непередбачуваними вибриками, задерикуватими маніфестами, якими, як поліпами, обросли біографії «лідерів течії». Він не бив скло вітрин і не повідомляв публічно про свої дефекації, як Далі, не міняв дружин, як Макс Ернст, не влаштовував демонстрацій і не зображав із себе вождя, як Андре Бретон. Життя його склалося на рідкість добропорядно й чинно, що, мабуть, примушує ставитися до викликаних його фантазією образів набагато серйозніше, ніж до афектованих і чванливих «видінь» багатьох інших сюрреалістів. Те, що, скажімо, у Дюшана, який увічнив пісуар, або у Пікабіа, який страхав обивателів «канібальським маніфестом», могло здаватися забавою, бравадою, претензійною грою, у Магрітта набуває грунтовності певного драматичного знання. Звичайно, він, влаштовуючи іноді оптичні головоломки, сміється над публікою і жартує над наївною вірою реалістів у те, що вони достовірно відображають навколишній світ. Ніяка віртуозність пензля й точність спостереження не здатні, за Магріттом, «зловити» на полотні реальний фізичний об’єкт. Картина — вигаданий простір, що, однак, не заперечує того, що сутність предметів і явищ може бути виражена в ній набагато повніше й глибше, ніж при найдобротнішому і найдобросовіснішому копіюванні реальності. Тому на відомому автопортреті «Гострий погляд» (1936) Магрітт програмно відображає свій метод, який полягає у візуалізації незримого, ставленні до живопису, як до чаклунства. На столі перед художником — яйце, а на полотні на мольберті — вже птах.

«Художник здавався мені людиною, наділеною чарівною силою», — згадуючи дитинство, написав Магрітт на схилі років у автобіографічній статті «Лінія життя». Досить дивно почути це визнання з вуст бездоганного акуратиста і педанта, який ніколи не мав власного ательє й пишався тим, що жодного разу в житті не заляпав фарбою килим у кімнаті, де писав свої картини. Добродійність і бюргерський характер Магрітта провокують сьогодні деяких радикальних критиків підозрювати художника ледве не в холодному прагматизмі й рвацтві. Мовляв, він вдало прикидався сюрреалістом, вправно і обачливо імітуючи модну манеру, конструюючи свої живописні парадокси розсудливо, як робот. Як докази, зокрема, пред’являються його несподіване, з явним комерційним присмаком, захоплення імпресіонізмом у 40-х роках (яке ні слави, ні грошей Магрітту, на жаль, не принесло) й численні повтори та варіації деяких сюжетів («Володарювання світла» існує, приміром, у шістнадцяти варіантах) у 50—60-х роках, коли до нього, в чималій мірі завдяки дилеру Олександру Іоласу, прийшов феноменальний успіх. Захищати Магрітта від подібних докорів безглуздо. Досить просто вдивитися в його роботи (на жаль, в Україні їх оригінали жодного разу не експонувалися, але й доступні репродукції вельми красномовні), аби відчути, що охайний і врівноважений, далекий від ексцентричності та скандальності бельгійський буржуа, дійсно, був одним із художників-магів цього століття. «Сюрреалізм — це реальність, звільнена від банального сенсу», — заявив якось Магрітт. Ірраціональне й таємниче, що оточує нас, він зумів виявити просто і сильно, принципово залишаючись у руслі фігуративного живопису. Він примусив відмовитися від догми й примітивізму сприйняття життя, відкриваючи нові сенси в, здавалося б, азбучних істинах. І, як будь-який великий художник, попередив кожного свого глядача про те, що світ — трагічний, і навіть у рідкісну хвилину спокою і безтурботності ми не маємо права забувати, що за примарною пеленою, на перший погляд, надійної реальності, підступно переховується хаос, готовий обрушиться на нас уже наступної миті.

ДОВІДКА «ДНЯ»

Рене Магрітт народився в Лессіні (Бельгія) в родині кравця та модистки. Дитинство та юність провів у провінційному містечку Шарлеруа. У 14 років втратив матір, вона потонула (згідно з іншою версією — утопилася). Смерті матері дослідники творчості художника надають дуже важливого значення, пояснюючи підлітковою психічною травмою закритість облич (птахом, букетом фіалок, але найчастіше — косинкою, рушником або полотном) на більшості його портретів: коли Регіну Магрітт витягли на берег, її обличчя було обмотане нічною сорочкою. 1916 року художник покидає батька й братів (наймолодший із них — Раймон — згодом став популярним у Бельгії композитором-пісенником) і вступає до Королівської академії красних мистецтв у Брюсселі. Приєднується до футуристів, однак, розчарований через неможливість продати свої картини та безгрошів’я, влаштовується маляром на шпалерну фабрику. 1922 року одружується з Жоржетт Берже. Біографи Магрітта вважають, що Жоржетт, з якою 15-річний Рене познайомився на ярмарковій каруселі в Шарлеруа, н е лише як дружина, а й фізично була єдиною жінкою в його житті, що для багатьох є додатковим доказом «міщанства» художника. Так чи інакше, але одруження, очевидно, було головним порятунком Магрітта від смутку. Він знову повністю присвячує себе живопису, а побачивши 1923 року репродукцію картини Джорджо де Кіріко «Любовна пісня», кардинально змінює свої уявлення про мистецтво. Магрітт входить у співтовариство дадаїстів, і незабаром створює свої перші сюрреалістичні роботи. Картина «Жокей, що заблукав» (1926) стає для нього пропуском до сюрреалістичної еліти. 1927 року в галереї «Кентавр» у Брюсселі відбувається його перша персональна виставка, після чого подружжя Магріттів переїжджає до Франції та оселяється в містечку Перро-сюр-Марн неподалік від Парижа. Магрітт знайомиться з Максом Ернстом, Сальвадором Далі та Полем Елюаром, які стають його близькими друзями. Однак екстравагантне богемне оточення, вочевидь, не до вподоби митцю, й 1930 року він, не попрощавшись ні з ким, як годиться, раптово повертається до Б рюсселя, де створює впродовж подальших кількох років ряд своїх відомих картин: «Доля людська», «Чорна магія», «Портрет», «Згвалтування», «Туга за домом». Нацистська окупація Бельгії була надзвичайно великим психічним стресом для художника: його постійно переслідує страх репресій за своє «лівацтво» (Магрітт певний час був членом Компартії, звідки, щоправда, швидко ретирувався), а ще більше — за «дегенеративне мистецтво». Можливо, реакцією на переживання війни є його відхід у 40-і роки від принципів сюрреалізму та «штампування» картин а la Ренуар. 1947 року на «відступника» обрушується Бретон і відлучає Магрітта від сюрреалістичного руху. Магрітт, однак, швидко, після скандалу навколо «варварської», надто натуралістичної картини «Пожирачі птахів», повертається до своєї звичної манери й незабаром входить до кола найдорожчих авторів сучасного мистецтва. 1964 року відбувається його грандіозна виставка в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, на якій він отримує «офіційне прощення» від «ідеолога сюрреалізму» Андре Бретона: «В усьому, що зробив Магрітт, є те, що Аполлінер назвав «справді здоровим людським розумом», властивим лише найвизначнішим поетам». 1967 року Рене Магрітт вмирає від раку підшлункової залози. Найбільша колекція робіт художника знаходиться у Бельгійському Королівському музеї красних мистецтв. Крім того, вони представлені в Лондонській галереї Тейт, Вашингтонській національній галереї, Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва. У музеях колишнього СРСР картин Рене Магр ітта немає й, мабуть, не буде ще багато років. Надто вже дорого вони коштують на аукціонах.

№225 24.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»