Сам собі деміург
У київському «Ательє Карася» представив нові роботи художник Олександр Дубовик
Олександра Дубовика тоді в Луцьку не згадували. І дарма: творчість його однією своєю наявністю й засвідчує, що мистецтво глибинне й утаємничене, а водночас — при своїй самодостатності — чуже новомодному егоцентризмові в нас таки можливе. Й утілення його воістину блискуче. Дубовик — єдиний живописець серед герметиків, герметик без Гермеса, сам собі деміург.
Доробок його нині звично розглядають в контексті абстрактного малярства, прибічники якого множаться щодня, як гриби після дощу. Ще б пак: за це нині не карають, не картають. Навіть нахвалюють: ще один «фестиваль» — Бієнале нефігуративу — відбувся цього літа в Українському Домі. Звісно, без Дубовика він не обійшовся, хоч і тут він стояв дещо осібно, рафінованим «хутірцем». Тому ж і назвав його куратор Олексій Титаренко «олімпійськи-ясним, космогонічно-надійним». І це відрізняє його від нібито однодумців, здебільшого заклопотаних сплеском емоцій, а не льодком притлумленого розуму. На Україні в пошані «лінія Кандінського» (безпосередність, чуттєвість), а ніяк не «лінія Мондріана» (логос, геометрія).
Ви здогадалися, мабуть, що Дубовик продовжує останню? Бо він і в авангарді — аутсайдер. Ця обставина (що в очі одразу не впадає) не менш гідна подиву, ніж інша: одним з його вчителів був Михайло Хмелько. Той самий вимпел соцреалізму, володар кількох «сталінок» і автор горезвісних (але таки блискучих) картин — «Тосту за великий російський народ», «Тріумфу переможної батьківщини». (Розказують, після 1953 року на нього, єдиного з усіх колег-пристосуванців, «навішали усіх собак» за соцреалістичну брехню. Він знітився, замовк, віддав себе педагогіці).
Доля Дубовика розгорталась у зворотному напрямку: спочатку — хула й зневага, і тільки в наші часи — визнання. Вінцем його стало виконання ним три роки тому фресок у капличці в Берр-лез-Альп на півдні Франції, де сусідами його виявились не хто інші, як Пікассо й Матісс. Але тріумфу передували роки «внутрішньої еміграції»: після 1968 року картини його припинили приймати на виставки. А на персоналку довелось чекати з півтора десятка років — і провисіла вона (в приміщенні Будинку архітектора) лише декілька днів. На жаль, «квартирні експозиції» — напівзаборонені, напівдозволені — не стали в Україні такою ж доброю традицією, як у Радянській Росії того ж часу.
Це — не найбільша дивина в біографії Олександра Дубовика, яку назвеш якою завгодно, лише не парадоксальною. Кряжиста міцність властива їй, як і його творам, де не одразу, але таки вгадуються обриси «поваленого» хреста (в «Голгофі»). Отже, не абстракціоніст? Сам митець називає свій метод «сугестивним реалізмом», а сугестію визначає як «ущільнення суперечливої й багатозначної дійсності». При такій операції природно, що протилежності миряться під владою його пензля. Тож улюблений формат полотен — квадрат («мій священний templtum, з якого не вилітають 12 шулік») . Його він не втомлюється розбивати на четвірку рівномірних клітинок — втім, вони не кришать площинної єдності. А знайомі кольори викликають не той емоційний резонанс, якого ми од них чекаємо. Жовтий, скажімо, звучить сумирним трагізмом, а не бравурною безсоромністю. Різновиди Дубовикових «метаморфоз» (назва однієї з його серій) незліченні, як сторінки «Книги Піску» Х. Л. Борхеса. Талан повтору йому не судився.
Маю глибоке переконання, що митець пізнається в дрібничках. Хоча б в такій — як він ставить автограф на власному буклеті. Таких у мене зібралась чимала колекція. Рядки, накреслені Тіберієм Сільваші, лаконічні, як римська епітафія, що вдало перегукується з його «імператорським» ім’ям. Розпис Олега Пінчука нерозбірливий, але замість прізвища читаєш: «Геній». Те, що написав на початку свого ж каталогу Андрій Блудов, нагадує уривок середньовічного манускрипту. Юра Соломко сподобився на маленьку ліричну новелку, а один з колег-мистецтвознавців привітав мене, блиснувши веселеньким матючком. Дубовик, довго не роздумуючи, взяв і намалював («написав»!) фломастером вишукано-чубате диво — схоже чи то на кучерявого марсіанина, чи то на мрійливого півника. А може, і на те, й на інше разом.
№205 27.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
