Самогубство сумного ангела
Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра закрив сезон прем’єрою «Не покидай мене!..»Це постановка Ігоря Грінберга за п’єсою Теренса Реттігана «Глибоке синє море» із британського повоєнного життя. Здається, Ігор Грінберг понад усе любить п’єси, в яких усе обертається навколо незвичайної жінки. Принаймні, так було й у попередній його постановці в цьому театрі позаминулого сезону — «Вірна дружина» за С. Моемом, де головну роль блискуче зіграла Оксана Архангельська.
Простір нового спектаклю І. Грінберга художник Олег Луньов вибудував із більших чи менших багетів і рамок. Річ у тім, що головна героїня Хестер Коллер — художниця. Вона покинула свого чоловіка, респектабельного юриста, бо зустріла колишнього льотчика, героя війни Фредді Пейджа. Здавалось би, логічно: небесна жінка покохала небесного чоловіка. Та річ у тім, що Фредді, мабуть, вичерпав свою небесність, це просто гуляка, котрий кайфує від розслабону, симпатичний, але не здатний до вищого пілотажу. І Хестер вирішує піти з життя... В ролі Хестер — актриса Ірина Мак. Це одна з безперечних удач вистави.
Режисер явно милується нею й дає вдосталь милуватися нам. Для нього Хестер — не так художниця, як героїня картини. І то картини першорядного митця. Може, навіть Рафаеля. Ця думка приходить ніби сама по собі, коли бачиш цю жінку в шляхетних червоних чи синіх барвах її одягу, коли споглядаєш її спокійне лице та ясний погляд.
Справді, рафаелівські дівчата не знають, що таке екзальтація. Навіть у найдраматичніших моментах нею керує не відчай. Якщо вона наважується на на самогубство — то це тихе самогубство сумного ангела, котрий втомився від недосконалості світу.
Цей її дивовижний спокій — заворожує. Від зачарування прокидаєшся хіба що тоді, коли Хестер, скажімо, йде зі сцени і тільки чути банальний стук її черевиків, куплених у крамниці готового взуття. Так і хочеться сказати: ні, ця чарівна істота не повинна так ходити, бо хто чув коли-небудь, щоб рафаелівські дівчата цокали закаблуками? Як висловлюються в таких випадках дилетанти, я б на місці режисера щось придумав, щоб Хестер ходила безшелесно, немов по хмарах...
Чому Хестер у цій виставі покидає наш світ? Через його, сказати б, художню недосконалість. І її колишній чоловік (Костянтин Костишин), і льотчик Фредді (Сергій Петько) — надто стандартні, позбавлені того, що годилось би для унікальної картини. Ось чому всі рамки — порожні. Серед мужчин, зачарованих нею, є хіба один, котрий здатен її зрозуміти — лікар Міллер. Ця роль Петра Миронова виглядає цілісно й докладно. Він живе на сцені «з подробицями». Він розмовляє з німецьким акцентом, що видає нетутешність. Коли він п’є свою краплю віскі, у вас солодко зводить щелепи. А коли він довго шукає в кишені пігулку, вам стає страшно: а раптом реквізитори забули покласти йому ту пігулку до наперед визначеної кишені перед виходом на сцену.
Цей Міллер, можливо, якраз заслуговує на те, щоб бути героєм картини.