Сентиментальна та неймовірна подорож

Interstellar означає «міжзоряний». У мене як шанувальника британської рок-легенди Pink Floyd ця назва викликає асоціації з їхнім шедевром 1960-х — інструментальною композицією Interstellar Overdrive (букв. «Міжзоряне прискорення»).

Тоді була золота ера фантастики. Пришестя інопланетян, експедиції до інших галактик здавалися численним ентузіастам справою вирішеною; творча молодь відкривала невідомі світи за допомогою ЛСД і східних практик, а глибокий космос здавався продовженням космосу внутрішнього — звідси й захоплення інтелектуалів фантастичним антуражем різного штибу. Недаремно в бунтарському 1968-му, коли Pink Floyd грали свій «Overdrive» в лондонських підпільних клубах з назвами на кшталт UFO (НЛО), вийшов найбільш видатний фільм про міжпланетні мандри — «Космічна одіссея» Стенлі Кубрика.

З того часу фантастика пройшла через масове спрощення, перетворилася на конвеєрний продукт на рівні підліткового коміксу, розділившись на «космічні опери» та космічні жахи. Крістофер Нолан паралелей з Кубриком не приховує й намагається, відкинувши штампи, повернутися до революційно-радісних днів всезагального (само)пізнання. У жанровому формулюванні «наукова фантастика» наголос зроблено на науці: сопродюсер «Інтерстеллара» —  відомий фізик Кіп Торн. Серед іншого, він відомий розробкою теорії «кротових нір». «Кротова нора» (англ. wormhole) — гіпотетична особливість простору-часу — «тунель» у просторі, котрий робить можливим миттєве переміщення між скільки завгодно віддаленими одна від одної частинами Всесвіту. Загальна теорія відносності допускає існування двох типів таких тунелів — прохідних і непрохідних; Торн якраз розрахував існування прохідних. В «Інтерстелларі» нора, що відкрилася біля Сатурну, стає тим відкриттям, через яке головний герой вирушає в далеку й небезпечну подорож.

Нолан намагається відійти від баналізованої розважальної естетики не лише діалогами про сингулярності, нейтронні зірки, чорні діри й горизонт подій, але й естетично. Його космос мовчить, навіть коли відбувається вибух (вакуум не передає звуків), світло зірок холодне, а земне майбутнє близьке до біди. Герой — пілот NASA на ймення Купер (Меттью Макконахі) тримає ферму, тому що виснажені ресурси Землі не дозволяють проводити космічні польоти. Сонячний полудень, який поглинає пилова буря, безпілотник, що заблукав над нескінченними й поки що зеленими полями, глибокі світлотіні, що пронизують кадр, уважно прописана фактура старого будинку (оператор — Хойте Ван Хойтема) надають земним епізодам атмосферу одночасно камерну й апокаліптичну, що нагадує про пізні стрічки Тарковського, про «Меланхолію» Трієра й «Дерево життя» Терренса Маліка. Музика Ханса Циммера підсилює ефект — це прозорий електронний ембіент, витканий на синтезаторі майже невідчутний смуток, який інколи вибухає органними трубами, але без емоційного перетиску, й завжди відтіняє потрібну драматичну мить.

Якщо Земля — це напівдитяче сновидіння на порозі катастрофи, то далекі світи, куди Купер вирушає через «нору» у пошуках планети для загального порятунку, вражають інакше. Це симфонія стихій — часові пастки й гігантські хвилі, замерзлі хмари та кам’яні рівнини, палаюче кільце довкола нейтронної зорі та кільця Сатурну, на тлі яких корабель землян здається нікчемною порошинкою. Інтенція в «Космічній одіссеї» та в «Інтерстелларі», при незрівняному рівні фільмів, одна: самотній мандрівник виходить за межі уявного й відкриває новий шлях для людства. Але там, де в Кубрика — метафізика ніцшеанської Надлюдини, у Нолана — любов як головна сила. І тут виникають складнощі.

Тему кохання можна інтерпретувати по-різному: як високу драму або як мелодраму. Нолан схильний до останнього. Метью Макконахі, Енн Гетевей (в ролі напарника й вірогідної коханої Купера), Джесіка Честейн (Мерфі, дочка Купера у дорослому віці) типажно на своїх місцях. Проте, намагаючись наситити емоціями масштабну сюжетну конструкцію, режисер перевищує поріг сантиментів до такої міри, що вся драматургія фільму вкупі з акторською грою ледь не тонуть у гірко-солоному надриві.

Що у сухому залишку? Стрибка до незвіданого художнього простору не сталося, проте «Інтерстеллар» завдяки декільком сценарним і жанровим трюкам підсилив освіжаючу для кінофантастики тенденцію показу науково обґрунтованих чудес.

Будь-які далекі мандри — це завжди, врешті-решт, подорож у себе, у пошуках сенсу власного існування. У кожному десятилітті знаходяться режисери, які, відкинувши космооперну мішуру, намагаються відповісти на ті самі вічні питання. Нолан зробив свою спробу. Не в усьому вдалу, однак, поза сумнівом — ефектну.

Автор дякує кінотеатру «Київ» за сприяння в роботі над рецензією.