Сергій БОНДУР: «Балет лікує все»

— У мене мало надії, що із цього приміщення можна створити театр. Це теж дуже важливо — відчувати, що заходиш до театру, а не в клуб. Добре хоч оркестрову яму зробили. Сцена не відповідає вимогам професійного театру: немає другої висоти, карманів, належним чином не обладнали приміщення за кулісами. На все це я змушений витрачати свій час, відпочинок, а балетний вік не такий довгий, як хотілося б. Тепер не цінують кадри — от що прикро. Ні в кому не мають потреби. А коли театр тільки-но створювався 1984 року, панував ентузіазм перших п’ятирічок.

1986 року я став лауреатом Міжнародного конкурсу у Варні. Із цього ж року почалась моя гастрольна діяльність. Спочатку в складі групи з Великого театру: Індія, Сеул, Південна Корея, Нікарагуа. Григорович двічі запрошував у Великий. Тепер, думаю, схибив, що не погодився, але що зроблено, те зроблено. Чекаю, коли тут щось зміниться, хоча надія поступово гасне. Жаль — час спливає.

Обов’язково треба згадати великий період роботи з Георгієм Анатолійовичем Ковтуном. Із ним театр перетворився на експериментальну лабораторію: випускали велику кількість вистав, звичайно, з них виходили як вдалі, так і не зовсім. Але ж вони були частиною нашого життя, тому всі працювали з повною віддачею. Протягом тривалого часу ми їздили на гастролі до Німеччини. Привозили великі гроші. Купили багато інструментів для оркестру, «одягнули» виставу «Лускунчик», придбали офісне обладнання. А нині трупа їде на гастролі заробити, щоб розрахуватися з боргами. У театрі немає коштів на нові постановки. А жаль. Вік танцівника, повторюсь, не такий довгий, щоб розкидатися часом...

Обставини склалися так, що Ковтун пішов із театру. Він зняв усі свої вистави. З репертуару зникли мої улюблені «Мауглі», «Распутін», «Демон», «Запрошення на страту». У той період я ще й випробував себе як драматичного актора. Зіграв і станцював роль Маленького Принца. То було щастя, подарунок долі працювати з Анатолієм Хостікоєвим, Наталією Сумською, Богданом Бенюком. Вони осягали наше — пластику, а я — драматичну гру. Після Ковтуна недовго — один рік — я обіймав посаду головного балетмейстера, і ми встигли щось зробити. Поновили традицію вечорів сучасної і класичної хореографії. На той момент — оптимальний вихід. Я планував ідеальний варіант: маленький фестиваль у рамках репертуару, запросив із Ленінграда, Москви наших друзів. Вони із задоволенням допомагали, навіть погодились працювати безкоштовно. Чому? Ми цим жили.

Друга втрата (моя особиста і київського балету зокрема) — Олексій Ратманський. Він міг би бути гордістю і надією балету України, але, як то кажуть, «не пришелся ко двору». Єдина в Україні постановка Олексія Ратманського «Візок татуся Жуньє», на музику Ріхарда Штрауса (це моя найулюбленіша вистава в нас), з’явилась у репертуарі Дитячого музичного театру в квітні 1997-го. Працювати з Олексієм приємно: дуже грамотна, дуже організована і гармонійна особистість. За два тижні (!) він зробив і відрепетирував виставу.

...Об’єднали два абсолютно різні театри. Репертуар тепер величезний. Зарплатню виплачують нерегулярно. Тепер кожен, навіть випускник училища, мріє виїхати за кордон. Попит у світі на наших танцівників є, адже в нас непогана школа, не будемо казати, що найкраща, — добре танцюють і в Японії, і в Китаї, і у Франції, — але, в усякому разі, наша не серед останніх. Сьогодні за все і студент, і молодий артист мусить платити сам. Це справжня боротьба за виживання, в якій не завжди перемагає талановитий. Геніальна була фраза в Шаляпіна: «Бесплатно поют только соловьи».

Моя найбільша матеріальна проблема — житлові умови: 12 кв. метрів на Троєщині із дружиною. Виїжджати я не хочу, але на квартиру тут не зароблю ніколи, хоча й багато працюю. У нас говорили колись: балет лікує все. Як балетмейстер-репетитор (свого часу я закінчив Ленінградську консерваторію в педагога Габрієли Комлевої) даю класи, причому в різних країнах: Японії, Парагваї (мені це легко, оскільки знаю мови), викладаю, дуже багато репетиторської роботи, вистави. Була робота в постановці Романа Віктюка «Бульвар Сан-Сет». Роблю перші кроки як балетмейстер-постановник. Для себе зробив номер «Шаман», в академії для дітей творив у співдружності з Вангелісом, для солістів Національної опери, моїх гарних друзів Ані Дорош та Максима Чепика придумав романтичний дует на музику Гальяно. Дуже добре, що на балетний фестиваль театру «Дружба», який триває зараз у Києві, Георгій Ковтун привіз свої нові роботи: це наче ковток свіжого повітря.

...Щастя? Те, що я займаюсь улюбленою справою, — це щастя. У кожній виставі відчуваю себе на своєму місці, кожна роль — частина мого життя. Я щодня можу бачити Лавру й Андріївський узвіз, маю близьких друзів, живу з коханою дружиною — хіба цього мало?