Що з нами буде далі?

У театрі знову активізувалася українська п’єса про вибір і проблемність свободи. Йдеться про містичну п’єсу «Той, що відчиняє двері» Неди Нежданої. Але вона більше ставить питання, ніж дає відповіді… Попри своє непривабливе місце дії, п’єса «Морг» виявилася дуже привабливою для багатьох театрів, адже має вже понад 30 постановок у світі! Дивно, бо здавалася відгуком часу, проте ставиться вже 15 років – щоразу резонуючи з новою ситуацією, актуалізуючи інші смисли. І попри «українськість» за світовідчуттям, географія її оприлюднення в тому чи іншому варіанті – публікацій, сценічних читань, постановок – вражає: Україна (понад 10), Польща (понад 10), Білорусь, Росія (від Москви до Норильська), Грузія, Вірменія, Естонія, Швеція, Франція, США, Австралія (одна з останніх). У Польщі на одній із вистав у Гнєзно збирали кошти для поранених, а в Австралії, ймовірно, завдяки зіграній виставі, навіть російські емігранти влаштували автомайдан на підтримку наших виборів. 

У Києві новий ювілейний (п’ятий) сезон театру КХАТ також відкрився прем’єрою цієї п’єси, але зі зміненою назвою – «Морг №5», і зміненим жанром – замість чорної комедії для театру національної трагедії маємо містичну комедію. Режисерами-постановниками тут виступають Віктор Кошель та Катаріна Сінчілло, режисером-репетитором Ірина Бенюк, вони ж і виконавці ролей. 

Сюжет п’єси простий і складний водночас. Дві жінки – санітарка і «помилковий» труп – опинилися замкненими у морзі, їм телефонують невідомі, й героїні намагаються зрозуміти, що сталося, та трактують ситуацію надто кардинально. То вони думають, що це війна, то потойбіччя, то політичний переворот, то напад бандитів... Дивує не парадоксальність інтерпретацій, а те, як нібито легко і з гумором вони пристосовуються до будь-якого абсурду… 

Щоправда, абсурдом і творчою гіперболою це здавалося ще зовсім недавно. А образ  «моргу» асоціювався з радянськими реаліями, які продовжували існувати в Україні й блокували свободу. Тепер, коли «зомбі» совка з маніакальною впертістю намагаються повернути тоталітарне минуле, оживляючи холодну війну і погрожуючи ядерною кнопкою, це вже не виглядає парадоксально. Натомість у виставі «Морг №5» страхітлива реальність війни і дихання смерті в потилицю створили особливу зону, з якої незрозуміло, як вибратися. 

Протягом трьох місяців вистава мала два варіанти. Під час здачі (наприкінці минулого сезону) за сценічною версією героїні презентували схід і захід України, Ірина Бенюк  (Віка) – органічна і примхлива в цій ролі - навіть згадала свій давній рідний карпатський діалект. Оголення жінок у фіналі стало вивільненням двох кольорів України, двох сутностей – синього і жовтого, сходу і заходу, які переплітаються у єдиній долі. І якщо раніше здавалося, що героїні просто не готові до дарованої свободи, то у версії театру КХАТ виявляється, що вони вистраждали це право на свободу вибору, як вистраждала його Україна після подій Майдану і не тільки. 

Натомість уже в другому варіанті змінилися актриси і акценти. Катерина Сінчілло грала спочатку Віру, а потім Віку – дуже різна у кожній складній версії ролі. А от Віру грає актриса Лі Берлінська – щемлива і глибока (недавня громадянка Росії зі «східною» зовнішністю, яка емігрувала з чоловіком і вивчила українську, щоб зіграти у виставі). І це теж стало резонансом ситуації – у «небезпечній зоні» совкового моргу і необхідності вибору опинилася не лише Україна, а й увесь світ, і найбільше Росія. Це важливо розуміти, аби не «вихлюпнути з водою дитину».

Вистава вирішена лаконічно, в біло-чорних тонах. І тільки яскраві вінки – які з «похоронних» перетворюються у «купальські» - та кольори прапору сорочок наприкінці додають барвники інших смислів. Особливою територією вистави стала музика – українська народна і сучасна переплітаються у складному діалозі пошуку ідентичності й глибинних смислів того, що відбувається. Так, у сцені сповіді про аборт і померлу дитинку лунають голоси Івана і Марічки з «Тіней забутих предків» - загублене минуле і втрачене майбутнє перетинаються в єдиному голосі, що гукає з іншого світу: «Відчини…»  Постановники ввели у виставу ще одного важливого персонажа – Кота, заблукалого, вочевидь, з іншої п’єси Неди Нежданої «Самогубство самоти». Можливо, Рудика, якого так і не дочекалися, адже, ймовірно, він опинився в цьому морзі №5. Щоправда, тут він не рудий, а часом чорний, часом білий. Кіт стає тіньовою глибинною стороною цього трикутника, його містичним двійником чи помічником «того, що відчиняє двері». Його то спокушають молоком і пестощами та сповідаються у моменти одкровень, то відганяють чи перетворюють на «хлопчика для биття» у моменти роздратування і шаленої люті. Химерну пластичну партитуру ролі без слів виконує Віктор Кошель. У фіналі він виливає на себе молоко з миски, і цей жест протесту стає знаком очищення і звільнення… 

Перед фіналом жінки завмирають у довгій паузі перед обіймами – розлучаться чи ні? Чи вони розійдуться в різні боки – де «тунель і світло» та «ранок, світає» асоціюються тепер із поверненням у тоталітарне минуле та надією на нове майбутнє. Питання п’єси «що з нами буде далі?» надто актуальне – як вибратися з цього холодного підвалу, за яким чатують бандити, війна, смерть? Як нарешті стати вільними? Як не помилитися з вибором і чи можливий насправді цей вибір? Чи насправді ми самі провокуємо цю реальність? І озираючись у калейдоскоп подій – вистави і життя, – розумієш, що саме доля України стає тут головною дійовою особою…