Що журі - добре, глядачеві - не до смаку

Про смаки сперечаються, як виявилося. Емоційно, агресивно, змінюючи розлогі аргументи лаконічним матом («ненормативна лексика» язик не повернувся сказати, занадто дипломатично звучить). Чесно кажучи, давно не пам'ятаю такої незгоди журналістів і критиків з деякими рішеннями авторитетного журі. «Пісня пісень» Єви Нейман за мотивами роману Шолом-Алейхема була представлена одразу в двох номінаціях. І режисер відвезла до Берліна, де вона зараз живе, дві статуетки «Золотого Дюка»: за «Кращий фільм» в міжнародному конкурсі і за «Кращий український повнометражний фільм» у національній конкурсній програмі.

Напевно, у красивої, декоративної, холодної, не смішної і не сумної (що вже, на мій погляд, не римується з єврейським стилем) стрічки є свої шанувальники. Серед моїх колег їх не виявилося. Як пізніше з'ясувалося, і серед членів журі не спостерігалося одностайності. Судді міжнародного конкурсу, наприклад, шість годин не могли винести остаточне рішення. І тут їх можна зрозуміти, адже вибирати переможця доводилося серед дуже сильних робіт. «Ангели революції» титулованого режисера Андрія Федорченка (Росія) - документальна казка про Казимське повстання хантів і ненців 1934 року, химерно зіткана з фольклорної народної культури і футуристичних утопій радянського авангарду. «Зеніт» хорвата Далібора Матаніча, знятий в копродукції зі Словенією та Сербією, - три історії кохання, що трапилися в різні десятиліття у двох ворогуючих балканських селах. Три драми, розказані щиро і без викрутасів, без формалістичних «милиць», що, як мені здається, є ознакою справжнього професіоналізму. «Мустанг» - пронизливе висловлювання дебютантки з Туреччини Деніз Гамзе Ергювен про те, як бути жінкою в мусульманській країні. І так далі...

Дійсно, зрозуміти невизначеність міжнародного журі можна. Прийняти його остаточний вердикт складно. Про це вже сьогодні дебатують у соцмережах, напевно, буде чимало суперечок у пресі. З достовірних джерел стало відомо, що один із гарячих членів журі навіть не хотів виходити на сцену в знак незгоди з рішенням колег. Вийшов. Щоправда вручав допоміжну нагороду картині, яка була його особистим фаворитом.

Національна конкурсна програма повнометражних фільмів нинішнього року також до загальної радості була досить сильною. «Діббук» Кшиштофа Копчинськи - історія непростих відносин хасидів, які щороку приїжджають з 70 країн світу на могилу святого лідера брацлавського хасидизму ребе Нахмана в українську Умань, з місцевими жителями. Третя точка зору на ситуацію - режисера-поляка. Це погляд з боку, досить відсторонений і незалежний від чиєїсь думки, що робить картину несподіваною і полемічною. «Жива ватра» - мальовничий кінонарис про життя пастухів в українських Карпатах. Глибоке і філософське висловлювання режисера Остапа Костюка. Філігранна робота «Вагрич і Чорний квадрат» Андрія Загданського - фільм про художника Вагрича Бахчаняна. Про його життя і долю - в СРСР і в еміграції. Про його волю. Про «Чорний квадрат» Малевича. І «чорний квадрат» Бахчаняна.

Приз в номінації, однак, дістався, як я вже сказала, вторинній, яка не зачіпає жоден з чуття, стрічці «Пісня пісень». Залишається думати, що журі видніше - воно розумніше...

У глядачів, втім, виявилася зовсім інша думка (Гран-прі ОМКФ присуджується за результатами голосування глядачів), і володарем головної нагороди фестивалю стала турецька картина «Мустанг». Овації залу підтвердили - справедливо! Я не плескала, оскільки фільм подивитися не вдалося, тому мені було щиро шкода, що не пощастило хорватському «Зеніту», який мені дуже сподобався, що програв лідеру всього кілька балів.

Почесну статуетку «Золотого Дюка» отримав і американський режисер Даррен Аронофськи («Пі», «Реквієм за мрією», «Чорний лебідь»). Приймаючи нагороду, живий і стильний Аронофськи, який виглядає набагато молодше своїх 46 років, сказав: «Тепер, коли я отримав приз за внесок у кіномистецтво, піду на пенсію, переїду в Одесу, куплю дім на пляжі і буду влаштовувати вечірки наступні 40 років. У вас прекрасна країна і місто, і я щасливий, що у мене є українське коріння».