Шлях до себе

Шлях до себе. Який він? Для кожної людини загалом і для митця зокрема... Чи готовий кожен пройти його, довжина якого не завжди вимірюється кроками? Про необхідність шукати себе в цьому світі, виборсуючись із його тенет, говорилося багато, й особистостями різними: філософами, літераторами, вченими. На превеликий жаль, подібні заклики одиниці сприймали глибинно. Мабуть, з недооцінки важливості або, що ще гірше, iз самовпевненості (як це я, такий великий і значний, не розумію себе?..)

Один зі способів здолання цієї дороги для поета — зрозуміти власні вірші. Чи готовий він подужати ці кроки?

Спробуємо це простежити за новою поетичною збіркою Миколи Гриценка («Книжка», видавництво «Bona Mente», 2000р.). Тим паче, до цих спроб спонукає сам автор. Зацитуємо:

...Народився Микола Гриценко в не дуже далекому, якщо дивитися по карті й міряти кілометри відстолично, селі Тимченки (Сумська область, Недригайлівський район). Там же закінчив школу. Вищу освіту здобув на факультеті журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Побував під погонами, які провели його по чорнобильських смолоскипах. Працював телевізійником у Сумах. Зараз — столичанин. Ось така схема по життю. І фактично на всіх етапах — літературна творчість.

Виходячи з канонів літературознавства, тут варто було б зазначити: розпочавши писати в шкільні роки, автор удосконалив свою майстерність в університеті, а на глибинності його творчості позначилися... І далі за відомою схемою. Насправді ж — усе навпаки.

Дійсно, розпочавши писати в школі, автор з роками удосконалював форму творів, шукаючи в житті підтвердження їх змісту. Згоден із тими, хто зараз скаже, що такого не буває. Дійсно, не буває за канонами українського літературознавства радянських часів (а воно панує й зараз: тільки тоді порівнювали з російськими письменниками, зараз — із західними). Однак у правильності твердження переконує творчість автора. Ні, звичної цитати на підтвердження не буде. З однієї простої причини — треба було б переписати всю «Книжку» та ще й додати надруковані твори в першій збірці («Білий налив»), у різних альманахах, газетах, журналах. Його творчість — не сума певних прийомів (сюжети, образи, мотиви, поетика), а відображення самої особистості митця, яка може себе виразити тільки в тих, а не інших формах відбиття світу після його чуттєвого пізнання.

А іще він — одинак. Не приставши до жодного із популярних літгуртів, вперто і талановито самостверджується у віршах, новелах, оповіданнях. Одинакам важко. Але їх основним мірилом є справжність.

У 1965 році поет Микола Данько написав: «Не тікайте від життя в поезію. Краще — навпаки». Саме це робить Микола Гриценко. І коли бачимо, як він усе активніше метушиться по цьому світу (після університету — в армію, журналістика, головний редактор Сумського телебачення, ідеолог створення в Сумах мистецького центру «Собор», чиновник Національної ради з питань телебачення і радіомовлення), тим упевненіше можемо говорити — на нього тисне поезія, й утриматися від цього тиску допомагає тікання від неї в життя. Інакше не можна. Всі, хто хоча б прочинив двері у справжню таїну Слова, втікали від нього. Не будемо говорити про шляхи втеч, вони відомі...

пише Гриценко.

А на сусідній сторінці:

І сам автор може не погодитися, що втікає від поезії в життя, адже він часто повторює, що віддає перевагу у віршуванні простоті. Тільки ця так звана простота — у формі. Так, тут він традиційник — не йде шляхом «поетичних новацій», не експериментує. Та й чи варто це робити? Адже за експериментами, навіть найвигадливішими, не сховати порожнечу змісту. «Простий» же Гриценко, наприклад, пише:

Звідки це? З життя, чи навпаки — з утечі в життя? Хто та дівчинка, яка літа в людині мільйони років і вмирає кожен день? Для кожного вона — своя. Як і «пташечка, пташиночка, пташа», яка залишиться, коли «віддаленіють оди і прокляття», коли «поглине все найвпертіша іржа», коли «час розіб’є нас об скелі»; як і ті «матері», які притихли «тихо на колінах», коли лопочуть «червоно-синьо-жовто-оксамито» прапори й сердито «б’ють один одного по випуклих щоках»; як і ті хліба, що «живуть, допоки ми живі»... Загалом, як і сам поет Микола Гриценко — для кожного читача він свій.

Одні, знайомлячись із «Книжкою», скажуть, що в ній прозірно виступає тема України й на підтвердження назвуть такі твори, як «Ми», «Три імені», «Земля чорніє. Репана...», «Кров», «Мій син росте», «Помирають батьки» тощо. Інші завважать тему села, політики, любові чи загалом переконаються у багатотемності. Але всього цього немає. Є лише Микола Гриценко та його поезія...

Чи потрібно розглядати зокрема цей вір із позицій конкретності слова? Спробуємо — і нічого не побачимо: немає канонічного вірша, немає розставлених акцентів. Є Слово. Символічне. Яке втратило свою зображальність і спонукає читача лише до роздумів. Та й більшість творів «Книжки» не є зображальними. Окрім названих вище «дівчинки», «пташечки» та інших, це чітко простежується у віршах «Дивак», «Івасик Телесик», «Воли», «Дударик», «Три імені», «Не дайте ошукать себе на свято...», «Щоб не гірше...», інших.

Найбільше символіки у третьому розділі, який, за задумом автора, скомпонований з ліричних творів. Фактично в кожному з віршів слово втрачає свою зображальність і несе символічне навантаження, показуючи зародження життя. Одним із найхарактерніших є «І мудрість білого крила...». Як наголошують дослідники, в українській системі символічного відображення світу є кілька головних елементів: вода — нею пояснюють вічність, життєдайне жіноче начало, кохання; дерево життя — своєрідна модель всесвіту, на гілках якого розміщені протиставлення; сонце — воно показується і колесом, і мостом, і вербою, і королем. До цього додаються місяць, зорі, рослини, птахи, тварини. З огляду на цей теоретичний виклад, прочитаємо названого вірша:

Сутність сказаного автором у цих рядках можна зрозуміти у двох випадках: або маючи ґрунтовні знання з фольклору, символістики, теорії та історії літератур, або налаштувавши свої емоційні сприйняття на один діапазон із автором. Друге — значно простіше. Тим паче людям, які загалом хоч щось читали, які мають елементарний художній смак і розуміння красивого. Значно важче з першим варіантом — у нас, на жаль, ні в школах, ні в багаточисельних гімназіях та університетах не вчать на читача. Існує чимало творчо-літературних студій і жодної — читацької. Та це вже проблеми інші. Автор зробив головне — виніс на загал свою творчість. Микола Гриценко входить в літературу попри моду, вітри і словоблуддя, попри скептицизм і зневіру багатьох співвітчизників. Він бачить свою омріяну Землю і знайомить нас із нею. А ще застерігає:

І коротко підсумовуючи спроби оглянути творчість Миколи Гриценка, повернемося до початку розмови — чи наближається автор до самого себе? Відповідь може бути лише ствердно-однозначною — так.

Київське видавництво «Bona Mente» взяло на себе сміливість поєднати поезію Миколи Гриценка з книжковими знаками, виконаними відомими художниками України. Таке сполучення віршів та екслібрисів надає книзі істинного земного ствердження, особливої цінності й значущості.

ВIД РЕДАКЦIЇ. Щиро вітаємо Миколу з присудженням йому літературної премії Спілки письменників України ім. Леоніда Глібова (за лірику) і нагадуємо, що творчий вечір М. Гриценка відбудеться завтра в Будинку літераторів о 17.00.