Скромна американська мрія

Майдан, крізь призму якого, хочеш не хочеш, а сприймаєш нині будь-яку подію, не сприяв успіхові фестивалю. Його потенційні глядачі ось уже другий місяць поспіль відстоюють свої переконання в реальному, а не віртуальному житті, для чого  щоденно виходять на холодні вулиці та площі Києва. То ж фестивальні фільми, які за інших обставин могли би зібрати аншлаг, демонструвалися у напівпорожньому залі. І навіть безкоштовна програма документальних стрічок (в обох афішах було показано по 8 фільмів) не привабила київських синефілів — з пульсуючою тисячами гарячих сердець правдою Майдану, обкуреною димом численних вогнищ, біля яких гріються протестувальники, не здатне конкурувати жодне кіно.

Між тим, американці привезли в Україну справді хороші фільми, автори яких намагаються зберегти свою незалежність від тих комерційних вимог, які диктує окупований Голлівудом світовий кіноринок. Більшість стрічок, що вийшли у світ нинішнього року, встигли не лише побувати на численних міжнародних кінофорумах, а й отримати там престижні нагороди. Незважаючи на це, в український прокат, який за рідким виключенням розважає глядачів, а не сіє в його душах розумне, добре, вічне, показані на «Незалежності» фільми радше за все  не потраплять.

Відкрився фестиваль картиною Александера Пейна «Небраска», яка на Каннському кінофестивалі отримала заслужену нагороду — виконавець головної ролі Брюс Дерн був визнаний найкращим актором. У чорно-білій «Небрасці» нам показують Америку, яку не побачиш у голлівудських блокбастерах. Автори картини переносять нас у маленькі провінційні містечка, мешканці яких не є ані супергероями, що борються зі світовим злом, ані успішними політиками, бізнесменами, артистами чи спортсменами, що демонструються світові, як втілюється у життя велика американська мрія. Понад те, герої «Небраски»,  висловлюючись по-сучасному, є лузерами, які проводять увесь вільний час перед телевізором або у дешевих барах.

Видно, що Пейн любить саме таку, непарадну Америку. Разом із оператором режисер милується її далекими від вимог туристичної індустрії пейзажами і проникливо розповідає історію літнього чоловіка, що повірив у здійснення мрії, якщо звернутися до лексики Остапа Бендера, кожного «ідіота» — стати мільйонером. Герой Брюса Дерна, попри вмовляння родичів, намагається потрапити в інше місто, де, як йому здається, зможе отримати виграну у лотерею заповідну суму. Він не повірить у те, що отриманий поштою аркуш паперу з цифрою $1 000 000 є лише рекламним трюком, а не повідомленням про виграш, аж допоки завдяки синові не добереться до скромної лотерейної  контори. Інтрига картини будується на тому, що нам дуже хочеться, аби всі, хто глузує з наївної віри старого у здійснення своє мрії, помиляються і він отримає-таки злощасний мільйон баксів. І купить злощасну вантажівку, яка й є скромною американською мрією героя. То ж не будемо позбавляти глядача задоволення цю інтригу пережити, оскільки картина, хочеться у це вірити, згодом може з’явитися якщо не на наших кіноекранах, то в Інтернеті. Зауважимо на іншому: автори «Небраски» — і за це їм хвала та шана, — підтримують нашу віру у те, що справжньою цінністю навіть цього грішного світу є не гроші, а стосунки. Що реалізувати свою людську природу і стати щасливим нам допомагає здатність до жертви заради тих, кого любиш, кому маєш завдячувати своїм життям.

Окрім теми людської жертовності, яку українці вкотре демонструють світові на Майдані, актуальність програми Фестивалю «Незалежність» для нашої нинішньої соціально-політичної ситуації виявилася в картинах «42» Браяна Гелджленда, та  «Станції «Фрутвейл» (режисерський дебют Раяна Куґлера). Обидві розгортають свій сюжет  на основі реальних подій. Число 42 є номером  відомого американського гравця в бейсбол Джекі Робінсона (Чедвік Бозмен), якого Бренч Рікі (Гаррісон Форд), легендарний головний менеджер команди «Бруклін Доджерс» у 1946 році взяв у команду. Зараз, коли Білий дім очолює Барак Обама, важко повірити у те, що сімдесят років тому у США внаслідок політики сегрегації чорношкірі спортсмени не могли грати в одній команді з білошкірими бейсболістами. Громадський скандал, який спровокувало рішення Рікі включити у команду чорношкірого Робінсона, і рухає сюжетом стрічки «42». Що цінного у ній для нас нинішніх? Насамперед віра у те, що справедливість, людяність завжди переможе. Але для цієї перемоги треба опанувати терпіння і смирення. Джекі Робінсон не зміг би грати в одній з найуспішніших команд світу і прокласти шлях у великий спорт іншим афроамериканцям, якби на образи, на насильство відповідав би насильством. «Тобі потрібен гравець, який не володіє достатньою силою, аби відповісти на виклики?» — спитається він у Бренча Рікі. «Мені потрібен гравець, який володіє достатньою силою, аби не відповісти на  виклики», — відповість знаменитий спортивний менеджер, пояснивши і нам, що істинна сила міститься у сфері духу, а не біцепсів чи міліцейських кийків. Майдан нещодавно підтвердив справедливість цієї істини.

Про те, що поліцейськими кийками, як любить говорити про це Кличко, намагаються закрити рота громадянам не лише України, а й «вільної» Америки, розповідає фільм «Станція «Фрутвейл» (крім інших призів, отримав нагороду «Особливий погляд» на Каннському кінофестивалі). У перші години 2009 року у нью-йоркському метро поліцейський випадково, як про це сам заявив, убив двадцятидвохлітнього чорношкірого хлопця. Ця подія сколихнула США, викликавши численні протести по всій країні, які 1 січня, у день смерті Оскара Ґранта (Майкл Б. Джордан), проводяться і донині. Так що несправедливість панує не лише в країнах третього світу, у списки яких за нинішньої влади можна включати й Україну, а й у так званому цивілізованому світі. А це наводить на думку про те, що справжньої незалежності, яку український народ тепер виборює на вулицях та площах країни, нам варто шукати не на Заході, і тим більш, не в Євразійському політичному утворенні, а на якомусь іншому шляху. Життя Майдану нині на цей шлях вказує, ось тільки чи дослухаємося ми до його уроків?