«Смачні» вистави

Що глядачі шукають у своєму Національному театрі і що знаходять? Перш за все вони знаходять видовище. З прекрасним вокалом (гідним опери), запальними танцями, красивими костюмами і добрим кінцем сценічних історій...

Наприклад, мюзикл «Три мушкетери». Постановники Василь Маслій (він же хореограф) та Ігор Рибчинський «смачно» приправили цю популярну романтичну історію гострим перцем іронії. І от уже розкішно вдягнені у химерно сконструйовані костюми придворні на сцені — умовно шахові фігури. Легковажний король (Олександр Філатов) із пружинами на капелюсі роз’їжджає на... велосипеді. Тонкоголосий коротун-коханець Бекінгем (Роман Горових) вставляє знайомі англійські слівця. Королева (Любов Доброноженко) схожа на ляльку, з головою на блюді величезного коміру. Монашок наче витягли з вар’єте. А криваво-блискучий кардинал Рішельє (Сергій Банников) у червоних рукавичках-крагах подовженими пальцями-кігтями диригує-розігрує свою шахову партію, власне, сюжет Дюма.

Художник Андрій Романченко тут, як і в інших своїх виставах, грандіозно вибудовує простір. У «Мушкетерах» це три збірні рухливі залізні башти, схожі на будівельні риштування, зі сходинками, місточками. Вони дають можливість безлічі мізансцен, змін місця дії і створюють образ карколомного механізму життя.

Іронічно намагався подати мелодраму Е. де Філіппо «Філумена Мартурано» під назвою «Помри — я одружусь!» молодий режисер Ігор Матіїв. Молоді актори трупи — Зоряна Дибовська, Андрій Афанасьєв, Максим Шерстюк, Микола Гусейнов разом із досвідченими Ольгою Заворотько та Андрієм Бориславським пішли за ним. А от виконавці головних ролей Олена Хохлаткіна (Філумена) і особливо Віктор Жданов (Доменіко) спиралися на свій попередній досвід «прямоходження» по тексту — що написано, те зіграно, страждання так страждання, замилування так до солодощів. Без підтекстів, парадоксів та іронії. Наразі іронія — зброя сильних людей, одна з основних інтонацій сучасності.

«Прямоходження» по ролі інколи справляє сильне враження. Як от робота Тетяни Романюк (Шарлотта) у виставі малої сцени «Осіння соната» І. Бергмана (київський режисер Ольга Гаврилюк). Сильні почуття аж до рясних сліз не залишають байдужим глядача. Хоча цікавішими здаються різкі контрасти психологічних станів дочки Шарлотти Єви (Світлана Бойко).

Іронією і гумором пронизана й інша вистава малої сцени — «Леді і кларнет» М. Крістофера в постановці режисера Вадима Пінського. Бенефісна роль Еліс виконана Наталією Стефашиною витончено і красиво, але надто серйозно. Наразі формула гумору полягає в умінні говорити смішно про речі серйозні та серйозно про речі смішні, не сприймаючи водночас самого себе всерйоз. Не сприймайте себе всерйоз, панове, легше житимете.

Нині Україна, як відомо, відзначає ювілей Тараса Шевченка. Національний театр у Донецьку присвятив цьому виставу за поемою «Сліпий». В основу взято п’єсу М. Кропивницького «Невольник». Режисер Ігор Матіїв наважився переосмислити класичну спадщину. Схематичну драматургію насичено поетичною образністю. Сценограф Андрій Романенко здибив сцену величезним дерев’яним пандусом з багатьма лядами, які стають то багаттями, то церквами, то могилами, то в’язницями, то дерева з них проростають, то світло з них б’є. І величезне небо (проекція), світле, ласкаве, тривожне, грозове, нічне і сонячне. Земля і небо — і в цьому вічному просторі людина. Не характер — постать. Граничне узагальнення понять, висока поезія.

Звичайно, міг би насмілитись молодий режисер у певних місцях замінити шершаву прозу Кропивницького на відповідні поетичні рядки Шевченка. Не посмів, пішов іншим шляхом. Текст п’єси скорочено, дію насичено масовими сценами — козацькими, військовими, дівочими, пісенно-танцювальними. Увезені запорожці, вистромившись по пояс з розчахнутих ляд, перемовляються майже речитативом, відбиваючи ритм кайданами.

Відмовився Матіїв і від пейзанського хепі-енду Шевченкової поеми. У виставі Ярина (Зоряна Дибовська), дочекавшись сліпого коханого Степана (Максим Селіванов) із полону, приголубила, а потім повернула йому кобзу і благословила на подвиг кобзарства. У фіналі всі учасники на чолі зі Степаном співають величну пісню з опери-думи Олександра Злотника. Наразі «Молитва за Україну» Миколи Лисенка була б тут сильніша і доречніша, але й цей могутній хор зачіпає небайдуже серце...

Донецьк ходить у театр. Значить, просить душа. І одержує глядач і видовище, і психологізм, і поезію, і вокал, і світло краси й надії.