«Споглядання...» в технології 3D

Виставка включає роботи останніх років, об’єднані митцем у цикл «Споглядання», та його нещодавній супрематичний проект «Вібрація. Квадрум ікс 6». Цикл «Споглядання» складається з робіт різного жанру і різної тематики, серед яких пейзажі, написані митцем під враженням його мандрівки до Венеції та творів анімалістичної й казкової тематики. Роботи Вакуленка добрі і гармонійні. Інколи вони наївні, інколи — по-езопівськи мудрі й невичерпні за змістом. Чотири стихії — повітря, вода, земля і вогонь — на полотнах художника не просто співіснують у гармонії, вони становлять єдиний, світлий та цілісний простір.

Проект «Вібрація. Квадрум ікс 6», на перший погляд, здається несподіваним зигзагом у творчості Юрія Євгеновича до строгого супрематизму, чіткості геометричних ліній, математичної точності та чорно-білої ѓрунтовності кольору. Художник експериментує, застосовуючи 3D-розширення, демонструє іншу реальність свого зображення. Утім, за всіх відмінностей використовуваних художніх засобів усі роботи, виставлені автором, об’єднує бажання знайти і змалювати різні іпостасі світу. «Вакуленко — художник і музейник. Тому він як ніхто знає, що лише в галереї можна отримати реальну оцінку своєї творчості, відчути зворотний зв’язок з глядачем. Адже кожна картина — як люстро: що ми про неї подумаємо, те потім повертається до автора», — наголошує власниця галереї Kyiv.FainArt Тетяна ФРАНЧУК.

— Юрію Євгеновичу, ваші роботи неодноразово виставлялися на різних європейських аукціонах. Наскільки важко туди пробитися і яким є ваш особистий ціновий рекорд?

— Мені тричі довелося бути учасником торгів аукціонного будинку MacDougall’s, де мої роботи успішно продавалися. Зараз я отримав пропозицію ще від одного британського аукціону. Взагалі я прагну робити своє малярство якісним, не думаючи про результати продажу, хоч успішний продаж, безперечно, один із рейтингів митця. Якщо ж говорити про вартість, то на останньому аукціоні мою роботу було продано за 4,5 тисяч фунтів. А особистий рекорд не пов’язаний з аукціоном — 35 тисяч доларів. Нині йдуть переговори з приводу продажу однієї роботи за 50 тисяч доларів, яка була учасницею трьох виставок і над якою я працював майже рік.

— Ви один із перших митців, що почали в Україні освоювати технологію 3D. У чому хитрість цієї техніки і чи можна назвати ці роботи «колекційними»? На мою думку, це, радше, виставкові твори, які проблематично розмістити в домашньому чи офісному інтер’єрі.

— Насправді ця техніка існує давно, і саме поняття 3D досить умовне. Насамперед художник повинен мати ідею, а 3D — те розширення, яке він може дати з погляду contemporary. Тобто він може додати якусь технологічну фішку, що прив’язує до сучасності. А так, якщо ти не займаєшся відеоартом, усе доволі традиційно. Що ж до інтер’єра, то після того як я сказав «А», кажу «Б», тобто працюю над спеціальними рамками, в яких відразу буде закладено можливість показу роботи.

— На нинішній виставці представлено чимало робіт, які за сюжетом і стилем можна назвати ілюстраціями до народних казок. Чим це зумовлено?

— Це, скоріше, не сюжети казки, а якийсь апгрейд мого відчуття і захоплення творчістю Врубеля, Васнецовова та Клімта. Російських сюжетів там лише два: «Російський танець» і «Багатир». А в останніх роботах «Ідеальна як світ» якісь елементи, наприклад, розмальовані рами. Насправді позначається моє захоплення сецесією та іконами в новоросійському стилі з емалями й фініфтю. Тоді це сприймалося як якась кітчевість, але з декорації постала гармонія та краса. До речі, як зазначають сучасні куратори, в сучасному малярстві є лише contemporary і декоративне. Все, що схоже на сьогодення, вони називають декоративним. Гадаю, прикрашання взагалі одна з функцій мистецтва. Через казку ми отримуємо перші моральні принципи та норми. Моделюючи казку, підходячи до неї серйозно, як Васнецов, Врубель, я намагаюся пробудити у людей інтерес до істинних речей, прагну через казку зробити для людини ці речі внутрішньо реальними. Тому й повертаюся до цих сюжетів. Я художник інтуїтивного напряму і не моделюю сюжетів. Вони виникають у процесі роздумів, а щоб пояснювати, є мистецтвознавці.

— Чому «Споглядання. 30 лютого» відбувається не в «рідному» для вас Російському музеї і не у філії («Шоколадному будиночку»), а в галереї Kyiv.FainAr?

— Мені сподобалися слова господині галереї про те, що «галерея — це люстро, в яке дивиться митець». Можна, звичайно, скориставшись адмінресурсом, зробити виставку й у нашому музеї. Але в галереї зовсім інша публіка, яка приходить подивитися незаангажовано. І я вирішив віддати себе на суд саме такого глядача.

— З нагоди свого чергового дня народження ви представили гостям галерею власних портретів за назвою «Зала нескінченної скромності», які написано різними українськими художниками. Ви для них позували, чи вони самі писали ці роботи?

— Для частини портретів я, звичайно, позував. Герман Гольд — митець старшого покоління, як у старі добрі часи, прийшов до кабінету й «виставив» мене в складній позі та хвилини за 40 написав етюд, чого вже давно ніхто не робить. Закрив його газеткою, не показавши мені, й забрав. Коли я прийшов до нього в майстерню, то побачив постановочний портрет з елементами драматизму, з чорною драпіровкою, скульптурою, атрибутами мистецтва. А багато хто клацнув фотоапаратом, і гайда! Нічого в цьому поганого немає, адже світлини використовував багато хто, в тому числі Шишкін. Позувати, звісно, цікаво. Анатолій Тартаковський змусив мене позувати майже п’ять годин поспіль. Щоправда, написав портрет за один прийом. Із Петром Лебединцем ми просто посиділи в майстерні хвилин зо 30, і вийшов фантастичний портрет на одному подиху під враженням зустрічі. У Миколи Муравського — епатажні, парадні, круті портрети. Створення кожного портрета — це як маленьке життя не лише з погляду того, хто пише, а й портретованого. Я вважаю, що коли тебе пишуть, то можеш вважати себе цікавим.

— Нещодавно музеями і заповідниками зі статусом «національний» прокотилася хвиля звільнень директорів. З чим це пов’язано, і як ви себе почуваєте з огляду на ці події?

— Мабуть, таких кардинальних чисток, причому з досить незрозумілих приводів, якщо ми рухаємося до Європи, влаштовувати не можна. Адже звільнення, по суті, «за статтею» директорів музеїв — це НП у масштабах країни! Засмучує, що ні музейну, ні культурну громадськість країни це практично ніяк не схвилювало. Поскаржилися, побідкалися, і на цьому все! Може, це один з проявів млявості суспільства, в якого послабшали культурно-соціальні м’язи. Мені це незрозуміло. Як незрозумілою була та ситуація, що виникла, так і те, як вона розсмокталася... Що ж до мене, то природно я приміряв на себе цю ситуацію і думаю, що коли ти тримаєшся за це місце лише тому, що тобі більше нічим зайнятися, більше нічого не вмієш, то тобі й на цьому місці робити нічого. Якби з’явився вибір воювати за це місце і нашкодити музеєві або піти, щоб музеєві стало краще, то, зрозуміло, вибрав би друге. Я — самодостатня людина і знайду, чим займатися і що впроваджувати. Якщо потрібно, то музей мене відторгне, адже це дуже жива соціально структура, якась енергетична субстанція, яка тебе подавить, якщо ти не акумулюватимеш, не створюватимеш, не ділитимешся своєю енергією. Музей сам вибирає, хто може бути разом з ним.

На мою думку, недоторканних у цій галузі не повинно бути. Ситуація, коли тебе виносять вперед ногами, — це, напевно, перебір. Може, треба створити нову систему, коли людина вірою і правдою служила музеєві багато десятиліть, і якщо вона залишилася в креативі, то, як у західних музеях, нехай, наприклад, стає головою наглядової ради музею. Навіщо відкидати людину, яка може принести ще багато користі? Термін же активності виконавчого директора, я гадаю, має бути обмеженим. Хоча затверджувати це законодавчо також, мабуть, неправильно, оскільки в нас є маса директорів, які створили музеї, які після того, як вони пішли, — зникли. З іншого боку, необхідно, щоб директори були захищені так, щоб могли спокійно готувати собі наступників. Дуже прикро, коли після тебе прийшов інший і все поставив з ніг на голову, аби не так, як ти. Музей — дуже консервативна установа, де традиція має бути залізною!

ДОВIДКА «Дня»

Юрій Євгенович Вакуленко — художник-живописець. Народився 1957 р. 1977 р. закінчив Бакинське художнє училище ім. Азима Азим-заде. 1986 р. закінчив Київський державний художній інститут (НАОМА) за фахом «художник-реставратор». Заслужений працівник культури, доцент кафедри експертизи Держакадемії керівних кадрів культури і мистецтв, дійсний член Петровської академії науки і мистецтв у Петербурзі, член міжнародної Асоціації музеїв. Провідний експерт з питань антикваріату. Генеральний директор Київського національного музею російського мистецтва.