Спробуйте хоча б годину простояти в одній позі
Образ натурниці овіяно романтичним флером пікантних і зворушливих історій. Паризький Монмартр початку століття створив міф про беззахисну красуню, котра переходить з ательє митця не лише на його геніальні полотна, а й до його алькова. А часом, якщо поталанить, - у господині-розпорядниці оселі, коли "модель" стає музою, подругою, дружиною, виконавицею духівниці, й інколи навіть суперницею митця в творчості. Досить згадати прагматичну Гала, котру обожнював Сальвадор Далі, й надзвичайно талановиту Каміллу Клодель, кинуту скульптором Роденом у безодню відчаю й божевілля. Вітчизняне мистецтво також знайоме з такими сюжетами, на які, до речі, були особливо щедрі "відлигові" 60-ті роки.
На цьому закриємо "інтимну" тему, яка викликає збуджену обивательську цікавість. Що спонукає молодих пані годинами позувати оголеними в академічних аудиторіях? Найчастіше - прагматичні причини. Заробіток натурниці стабільно утримується на рівні $120 - 150 на місяць, і чимало дівчат вважають, що за такі гроші зовсім не складно постояти, посидіти чи полежати на подіумі кілька годин. Однак, фахом це стає у виняткових випадках. І зовсім не через "сексуальні домагання" митців (романи між студентами й "натурою", до речі, вельми рідкісні), а через специфічні труднощі самої професії. Справді, видима легкість "утримання пози" вельми оманлива: вже за 15 хвилин непорушного стояння-лежання "неофітка" відчуває, що в неї ломить кості, й розуміє, що марно не займалася йогою. А либонь у середньому сеанс позування триває 2 - 4 академічні години. Увесь цей час необхідно покірно виконувати часто вибагливі вимоги малюючих. До того ж постає і психологічна проблема: молода приваблива пані з жахом усвідомлює, що її перетворено... на предмет. Зовсім не випадково академічне зображення оголеної натури відрізняється статурністю і нейтральним виразом обличчя моделі. Митця анінайменшою мірою не цікавить внутрішній світ і почуття пані, котра позує йому- лишень особливості її анатомічної будови.
До речі, позують натурниці не завше оголеними, хоча в грошах "ню" оцінюють завжди вище. Щоправда, досвід "байдужого роздягання" виявляється останніми роками вельми корисним для натурниць, Дехто з них, пройшовши "академічну школу оголення", йде працювати стриптизерками в нічні клуби.
Доля тих, хто залишається на подіумі академічного ательє на довгі роки, гіркіша. Видовище голої старості завжди могли перенести лише видатні митці-мислителі. Не дивно, що "жінок за 40" використовують лише для сюжетно-костюмних постановок, портретів і етнографічних композицій. Загалом за 5 - 10 років постійного позування тіло натурниці "кам'яніє", а в ній самій з'являється якесь внутрішнє змертвіння. Стала звичка байдуже демонструвати себе виснажує емоційно, хоча з цією "душевною корозією" досвідчені натурниці вміють боротися. Вони своєрідно протестують проти того, що на них роками дивляться як на навчальне приладдя, як на предмет з натюрморту. Протест цей виявляють кожна по-своєму: хтось починає відчайдушно кокетувати, хтось - менторствувати й повчати студентів (ясна річ, у відсутність викладача). А найчастіше результатом багаторічного позування все-таки стає професійний цинізм. Можливо, за його панциром жінки справді почуваються душевно комфортніше?
На зорі зародження європейських академій мистецтв "натура" була винятково чоловічою. Позували, переважно, люди далеко не шляхетного походження, хоча слугували вони моделями для героїчних або трагічних образів. При виборі віддавали перевагу моці й виразності м'язів, пропорційній, атлетичній статурі. Для підтримання "форми" натурники займалися своєрідним "боді-білдингом", воліючи подовжити час тілесної відповідності класицистичному ідеалові. Романтичне ХІХ сторіччя, не заперечуючи "сталевих м'язів", увело у постійний ужиток "академічних студій" ще й замислених юнаків, зманіжених пубертатів. Серед сучасних професійних натурників - більшість холостяки. Помічено також, що коли пані-моделі часто ворогують поміж себе, то натурники - мирно співіснують один з одним без натяку на суперництво. Такий незвичний фах надає їм багато вільного часу й цікаве богемне коло спілкування. Про деякі такі "феномени" ходять легенди: залишаючись до глибокої старості підтягнуто-сухуватими, вони зберігають чудову гнучкість, тож особливо вередливі студенти можуть "закручувати" їх у немислимі пози. І "старенькі" спроможні їх годинами утримувати. Дехто з натурників, за спостереженнями художників, потерпає від нападів неймовірної балакучості. Маючи непогану пам'ять, сидячи, лежачи або стоячи в потрібній позі, вони читають нескінченні монологи, що їх, щоправда, студенти за мольбертами принципово ігнорують, сприймаючи як одноманітне бубоніння радіоточки.
Дивовижно й те, що, на відміну від натурниць "профі"-чоловіки не просять ні у студентів, ні в педагогів ніяких "зображень на згадку" й украй рідко приходять на підсумкові перегляди праць - іспити.
В усіх європейських Академіях мистецтв зображенню оголеного тіла присвячують найбільше рік. У нас, незнищенних прибічників реалізму, майже п'ять років. Мабуть тому, нашу "голизну" на Заході цінують дуже високо. У ній немає "сунички" "Плейбою", а завжди є, окрім обов'язкового ремісницького вишколу маляра, ще й артистизм. Мабуть, цілком пригнітити емоційність - абсолютно не в нашій природі.
Андрій ДІДЕНКО. "НЮ ПОРУЧ З МОЛЬБЕРТОМ"
Випуск газети №:
№20, (1998)Рубрика
Культура