Століття одинака

Батьківщина Набокова — і з цим погоджуються всі, хто коли-небудь мав до діла з його талантом, — це перш за все літо в розпалі, паркові алеї, альтанки, англоманія, теніс, культ бадьорості й гіґієни. Це дитинство, це рай на землі, це його персональний золотий вік на тлі всеросійського срібного сторіччя. Абсолютний, амбіційний, дещо вгодований панич у панамі й шортах, оточений любов'ю, книгами, метеликами, правильним неросійським вихованням, щоразу новішими велосипедами й механічними інструментами, навмисне виписуваними з усіляких європейських містечок на зразок Кобленця, Емса чи Утрехта. Цьому можна повірити, це описано так густо, блискуче, незрівнянно й фізіологічно точно, що я цьому не вірю. Набокову не варто вірити. Достатньо лише глянути в його чесне дитячо- юнацьке обличчя й переконатися.

Інше його обличчя — поетичне. Майже всі погоджуються й тут: як поет він достатньо нецікавий, щоправда, незле вишколений, парнасоїдний, іноді в міру сентиментальний, пробачте, чуттєвий, от тільки це відверте оперування прийомами!.. Поезія не терпить маніпуляцій, стратегій і тактик, поезія — це сама природність, кажуть у таких випадках. Але я не знаю, що таке природність. Можливо, природність поезії полягає в її штучності? Можливо, найвдалішою містифікацією Набокова є те, що насправді його поезія може виявитися значно сильнішою від прози? 1970 року він видав збірку «Poems and Problems» — як завжди, дещо піжонське, нарочите поєднання віршів із шаховими задачами. Виловлювання віршів, шикування шахових фігур, відстежування, а затим і пришпилювання метеликів, вигадування, а затим і прописування персонажів — усе це для нього справи одного рівня й порядку. Так може вважати лише справжній звихнутий поет, провокатор усталених ієрархій.

Отож наступне з набоковських облич — провокативне. Ентомологічний навик пришпилювання тут як ніде доречний — Набоков просто-таки пришпилює своїми вбивчими характеристиками, лапідарними, жовчними, стилістично бездоганними. Кабінет його жертв нагадує швидше пантеон культури, розкішний за екзотичним звучанням імен та видовою різноманітністю. Ось вони знемагають, навіки бездоганно точно пришпилені, ці метелики вічності — Достоєвський, Камю, Джойс, Фройд, Томас Манн, якийсь іще Солженіцин, такий собі Пастернак… Ні, ви тільки гляньте, що лишилось від Чернишевського! Чорнильні плями на ліктях, бруд під нігтями й лупа на плечах. Бідолашні невдахи, що потрапляли йому під холодну руку! Бідолашний невдаха, перш за все, він сам — ця вбивчість і точність, ця злість і виваженість ударів якнайкраще засвідчують його, Набокова, обділеність, волаючу до неба самотність. Завжди підозрюваний, усіма критикований, ніким не люблений їдкий дотепник, бездомний американець, готельний космополіт, шукач батьківщини, невдаха в кожному своєму успіхові.

Так, невдаха. Як і кожне з великих літературних явищ, проект Набокова — за остаточним рахунком, невдалий проект. Містифікації вилазять відвертістю, гра — пронизливою справжністю, аристократична зверхність і байдужість — плебейською любов'ю до екзистенції, запаморочливі фігури якнайвищого пілотажу — графоманськими проколами й ляпами. І тільки радість залишається радістю. Радість писання й радість читання, радість автора й наша радість. А також примхливе бажання перечитувати — зненацька, випадково, зауваживши знайомий корінець на полиці, з будь-якої сторінки, літнього пополудня, в раю на землі, посередині роману й життя.

Справжні гравці не бувають професійними! І навпаки.