Світ на грані

Вірогідність Третьої світової війни, загроза якої виникла одразу ж після війни Другої світової, нині стала більш аніж очевидною. Можна гадати кому вона вигідна і хто у ній переможе? Якщо сприймати події лише на рівні конфлікту Росії з Заходом, частиною якого Україна стала де-факто (і вже почала оформляти свій політико-економічний союз з Європою де-юре), то тут не може бути сумнівів – Кремль програє необачно розпочату війну, «імперія зла» у нинішньому її вигляді перестане існувати. Якщо ж в оцінці нинішніх подій відсторонитися від політичних пристрастей та економічних проблем, то у програші залишаться всі. Бо війна не вирішить ключових питань нинішньої цивілізації.     

Неоголошена Росією війна, яка може охопити не лише всю Україну, а й перекинутися на Західну Європу, є природним завершенням певного історичного циклу. Світ більше не може бути таким, яким він є нині.

Гуманітарна катастрофа призводить до того, що культура опиняється за задвірках інтересів соціуму. Це характерно не лише для України, де влада впродовж більш як двадцяти років незалежності, ігнорувала гуманітарну сферу. Навіть там, де мистецтво отримує підтримку держави та меценатів, культура не має серйозного впливу ні на соціум, ні на політиків, оскільки їй відведена роль розваги життя.

На ці міркування підштовхнули два фільми – «Кохання» (режисер  Славомір Фабіцький) та «Чоловіки на грані» (режисер  Сеск Гай), які нещодавно були показані, відповідно, на фестивалях Польського (кінотеатр «Жовтень») та Іспанського кіно (кінотеатр «Київ»). Автори обох  картини не декларують своє бажання говорити про глобальні проблеми світу. Однак безкомпромісно і талановито досліджуючи кризу сім’ї, яка є «ячейкой государства», вказують на причини кризи світової. Вона ж є наслідком того, що нині чоловіки перестали відповідати своїй природі та призначенню – бути провідниками і захисниками, турбуватися про тих, хто турботи і захисту вимагає,  і перетворилися на егоїстів.

Сюжет «Кохання» (Польща) розвивається навколо зґвалтування мером міста жінки, що перебуває на останньому місяці вагітності. Аби не переживати публічної ганьби, Марися (прекрасна акторська робота актриси Агати Кулєши) не подає до суду. Чоловік, у якого вона ще раніше просила захисту від надмірних упадань міського владоможця,  хоч і мріє про помсту, але швидко «здувається» і при зустрічі зі злочинцем, що мав би сісти на лаву підсудних (замість покарання його обирають на новий термін) забирає сто тисяч злотих відступних. Весь свій гнів Томек перекидає на дружину, яка і без його істерик переживає постродову травму. У фільмі, окрім ґвалтівника-мера та істерика-чоловіка, з’являється ще один чоловік – батько Томека, який настільки травмований смертельним діагнозом дружини, що замість того, аби допомогти їй гідно зустріти смерть, лише додає клопоту.

Завершується фільм, автор якого може слугувати взірцем гідності людської і професійної, оптимістично, що не властиво для митців доби постмодернізму. У костьол, де героїня разом із чоловіком та свекром хрестять дитину, через відчинені двері з вулиці пробивається сонячне сяйво (останні кадр ненав’язливо вказує на те, що світло в кінці темного тунелю)…

У стрічці «Чоловіки на грані» (Іспанія) вже не одна сімейна пара, а вісім головних героїв, які конфліктують зі своїми дружинами, стають предметом іронічної розповіді про загальний занепад інституту шлюбу і про непринадну роль у ньому «сильної статі», тоді як жінки в обох картинах дуже виграють у порівнянні з чоловіками.

Один бореться з кризою середнього віку. Інший збанкрутував і змушений жити разом з мамою і її кішкою. Третій через два роки після розлучення з дружиною все ще намагається повернути її. Четвертий не може зрозуміти, чому дружина йому зраджує, а сам при цьому вживає наркотики. У решти схожі проблеми, але реакція на них - різна…

Враховуючи те, що картини приїхали в Україну з різних куточків Європи, можемо говорити про певну тенденцію – сучасні чоловіки не здатні грати ту роль, яка їм призначена їх природою, їх тілесною та ментальною конституцію.