Світло без тіней
Спочатку він поєднував їх із деревом та цеглою, а потім відмовився і від цього. Для нього вже не було «скульптури», «живопису», а лише — «ситуації» і «пропозиції», «коридори» і «бар'єри» — звісно, з тих же ламп. Колеги- мінімалісти (Карл Андре, Дональд Джазу, Роберт Морріс) гадали, що конструкції мають бути повсякденними, як зубна щітка, матеріали — звичними, як білизна, а форми — простими, як коров'яче мукання. Виявилось, що найпростіше є і найвишуканішим, але навіть найдовершеніша простота не сприяє популярності.
Один із перших опусів 1963 року Флевін присвятив філософу-схоластові 14 століття Вільяму Оккаму, своєрідному мінімалісту свого часу. Тому самому, що його афоризм назвали «бритвою Оккама»: «Не треба примножувати сутності без потреби» (тобто — «досить варнякати!»). Мистецтво, яке в середині 60-х (читаймо — в кінці 90-х) захлиналось від надлишку ідей, також потребувало своєї «бритви». Чи то пак «лампи».
Як на мене, сам матеріал трохи нагадує лампи денного світла в радянських гуртожитках — безжалісно-розпечені, налиті якоюсь сечею, тужливо-бляклі. Вмикаючись, вони судомно сіпаються. Засинаючи в їх мерехтливому затишку, маєш повну гарантію прокинутись назавтра з нестерпним головним болем, який не вгамують жодні пігулки. Флуоресцентні куточки, вибудувані Деном Флевіним, занурюють глядача в мікрокраєвиди підводного царства — хіба що без трьох царівен.
«Перехрестя зелених: для Піта Модріана» (1966) — дві смарагдові смуги в формі акведуків, перетнуті на різних рівнях. Іронія автора в тому, що голланд- ський митець Модріан зазвичай не вживав зеленого кольору. «Без назви: для Марго» (1986) — кутовий перпендикуляр із жовтих і червоних ламп, інтимний куточок для бесіди, запаморочливе перетікання барв з крикливо жовтих до ситої чорноти, з бордової до брунатної. «Без назви: для Лео» (1987) — сітка нервово-різноколірних трубок, наче декорація до фантастичного роману. «Для Дона Джуда» (1987) — п'ятірка «хрестів святого Антонія», сполучення відтінків несподіване і шокуюче. Твір адресовано колезі-художнику, що своїм радикалізмом змагався з Флевіном.
Наступники Флевіна не вважали за потрібне дотримуватись принципів його лаконізму. Часто вони використовували яскравіший, нахабніший неон, а малюнок їхніх творів навіть дратував своєю вигадливою надлишковістю... Модернізм — страшна сила!» — співчутливо зітхаю, з жалем виходячи з приміщення музею. За мною — дзеркальна стеля і палахкотливі трубки покійного «шістдесятника», що ніби моргає назустріч новому вікові.
