Священне узбіччя

Всі дороги ведуть до Риму, однак лише одна його огинає, замикаючись на самій собі. Про неї нарешті зняли кіно. «Римська кільцева дорога» (в оригіналі — Sacro Gra, буквально «Священна римська кільцева»,  2013, спільне виробництво Франції та Італії) — перший неігровий фільм, що отримав «Золотого лева» на Венеційському кінофестивалі. Втім, він унікальний не лише цим.

Римська окружна — найбільша кільцева автомагістраль в Італії. Режисер Джанфранко Розі вирішив поспостерігати за людьми, які живуть поряд із нею. У нього вийшло те, що можна назвати зрізом суспільства — від повій до аристократів, окрім того, — образ людського буття в цілому.

Хто тут герої? Науковець-біолог, який спостерігає за здоров’ям пальм, порівнюючи їх з людськими душами; буркотливий, але добрий ловець вугрів; балакучий бородатий батько та його незаміжня дочка, що втупилася в комп’ютер; огрядний аристократ зі згаслою сигарою в роті, що здає свій забитий дорогим мотлохом  палац для  зйомок дешевих фотороманів; дві підстаркуваті повії, що живуть у фургоні  зі спущеними колесами; медбрат зі «швидкої допомоги», в якого мати повільно помирає від хвороби Альцгеймера. І ще ді-джей-латиноамериканець, зосереджений лише на своїх дисках, танцівниці на барній стійці в копійчаній забігайлівці, колоритні вечірні п’яниці, чернець, що знімає вуличний рух на мобільний, — безліч характерів, кожен зі своїм тягарем і своїми захопленнями, а, головне, зі своєю траєкторією руху.

Це своєрідна паралельна реальність і прихована іронія всієї ситуації — люди біля дороги, яка не веде не лише до Риму, але й взагалі нікуди, — закарбовуються абсолютно особливою картиною життя, яке не включена в місто й водночас найяскравіше його характеризує.

Дуже швидко стає зрозуміло, що в Sacro Gra Джанфранко тонко й талановито переосмислив стилістику неореалізму. Ці колоритні, кумедні, брутальні, веселі, зворушливі персонажі, у своїх тісних помешканнях на околиці й переповнених кітчем  маєтках — звідти, з тієї золотої кіноепохи 1950-х, але також вони — тут і зараз. Вічні, як сам Рим, бідні та багаті, вони кружляють у цьому дивному хороводі довкола свого міста, по кільцю, і святості (як і гріха) там не менше й не більше, ніж у самій католицькій столиці.

Та все ж цим буденним і у своїй повсякденності незабутнім приватним історіям подаровано відкритий фінал. Жодну з них не закінчено. Біолог ось-ось знайде управу на жуків-шкідників, рибалка, побуркотівши на іноземні мікроби, які змішуються в організмах вугрів з мікробами італійськими, знову сяде у човен, а медбрат поцілує матір й вирушить рятувати людей; як Кільцева в кінці дробиться на десятках екранів, так і голоси тих, що живуть довкола неї, лунатимуть й надалі. Їхній час розімкнено, не вичерпано, а відтак у них є ті самі неореалістичні три гроша надії.