Така різна актриса з солодким прізвищем Смородіна

Нещодавно пані Людмила відсвяткувала день народження, але на бенефіс запросить публіку в листопаді, коли більше набере обертів новий театральний сезон.

У одній з останніх прем’єр Театру ім. І. Франка виставі «Віват, королево!» Р.Болта Людмила Смородіна зіграла дві головні ролі королев: Марію та Єлизавету. Це справляє на глядачів ілюзіонний ефект: коли одна з героїнь йде за куліси, а через хвилину виходить інша. Спочатку публіка навіть губилася у здогадках, це одна актриса чи їх дві? Тільки посвячені знали, що відбувається за лаштунками. Все неначе на піт-стопі у автоперегонах, коли автомобіль на декілька секунд заїжджає, аби привести себе в порядок для подальшого змагання на трасі. Тільки-но актриса залишала сцену, помічниці, які стояли напоготові, стрімголов міняли їй перуку, плаття, туфлі. Останній дотик до обличчя, інший тон, помада — і ось на сцену виходить інша жінка! Вистава «Віват, королево!» дуже сподобалася глядачам (вистава кожен раз проходить із аншлагами), а для Людмили Смородіної стала подоланням ще однієї сходинки в освоєнні складної акторської професії. Такі ролі, як Марія та Єлизавета, для митця — справжній подарунок долі. За ці роботи Людмила Смородіна отримала високе звання народної артистки України.

— Яку з подій вашого життя вважаєте найважливішою?

— Народження сина. Зараз він уже дорослий (Костя закінчив економічний факультет, працює в аудиторській компанії). А якщо говорити про молодість, дуже важливим стало те, що я знайшла в собі сили «вилетіти» з батьківського гнізда і шукати самостійно свою дорогу. Це був дуже важливий момент бо я була надзвичайно домашньою дитиною, о дев’ятій вечора вже лягала спати, і раптом поїхала у Київ, одна, без знайомих і зв’язків... це для мене був подвиг.

— Цей «подвиг», як засвідчив час, має продуктивні наслідки. Вам пощастило, після закінчення Київського театрального інституту ім.Карпенка-Карого ви одразу потрапили до Театру ім. І. Франка. Хто з митців формував вашу творчу свідомість?

— У першу чергу Сергій Володимирович Данченко, з яким мені пощастило працювати 20 років і я багато ролей створила за його режисурою. Гучні вистави («Сон літньої ночі», «Прощання в червні», «Кар»єра Артуро Уї») поставив на франківській сцені Валентин Козьменко-Делінде, роботи з яким я завжди з теплотою пригадую.» Знаний майстре Володимир Опанасенко поставив знакову для мене виставу «Бояриня». Вона була певною сходинкою в освоєнні професії, як і Гонерілья у «Королі Лірі» (режисура С. Данченка). Я вдячна навіть тим режисерам, які назначали на ролі і не давали мені грати, бо то було певне загартування, формування характеру.

— Вашу останню роботу «Віват, королево!» теж можна назвати справжнім подарунком долі. Театрали зі стажем пам’ятають, як у Московському театру ім. Маяковського цю п’єсу грала Тетяна Дороніна. Чи можна провести паралелі між цими двома постановками? Як ви готували свої ролі?

— Це зовсім різні вистави і ніяких паралелей провести не можливо. Дороніна вже була зіркою сцениі їй дозволялось грати, як то кажуть, граючись. Мені ж нічого такого режисер Юрій Кочевенко не дозволяв. Ця вистава була для мене своєрідним ва-банком, тут міг бути чи провал, який для мене став би справжньою катастрофою чи успіх. Ми, звісно працювали на успіх. Було дуже багато сумнівів, я вже й казала режисерові, давайте відмовимось від цієї ідеї — грати зразу двох королев, давайте я буду Єлизаветою, а хтось інший грає Марію.

— А чому ви вибрали саме Єлизавету?

— Мені здавалось, що ця роль у мене вийде краще, а Марію я у собі не бачила. Та режисер Юрій Кочевенко, на щастя, не дослухався до моїх панічних пропозицій. Я казала, що не відчуваю у собі цих двох різних жінок, а Кочевенко заспокоював: знайдеш, ти поки що у пошуку, все прийде. У нас були дуже стислі терміни для випуску вистави, але для мене такий режим — якнайкращий, бо я людина авральна, а коли мало часу — тоді максимально концентруюсь і повністю віддаюсь роботі.

Ми з режисером багато обговорювали ще у підготовчому процесі, розбиралися, які вони, ці жінки, яких я повинна зіграти. Кочевенко домагається, щоб образ визрів у актора самостійно і щоб це був не нав’язаний ним малюнок, а ти сам знайшов шлях до ролі. Я не переглядала і не згадувала, як у 70-ті грала Тетяна Дороніна. Я шукала у собі риси тих жінок, щоб переконливо зіграти Єлизавету та Марією. Зробити ці образи зовсім різними. Якось пізно ввечері вдома перечитувала монолог Єлизавети і раптом зрозуміла, якою саме повинна вона бути: як виглядати, як рухатися, спілкуватися, носити костюм. Саме тоді народився контрастний образ із Марією. Хоча такий малюнок ролі є певним ризиком, але я відчувала, що цей ризик можливий. Взагалі, процес роботи був надзвичайно цікавий, багато давали одне одному партнери, всі ми працювали на результат. Так, сцена підпису Єлизаветою вироку Марії вималювалася в процесі репетицій. Я відчула, що, з одного боку, вона хоче цього, а з іншого — страшенно боїться. Тому виникло у цій сцені ліжко: лежить Єлизавета, глядач бачить тільки її руку, яка з під ковдри підпише наказ про страту суперниці, а на сцені залишиться тільки Марія....

— Миттєве перевтілення потребує у актора реальних дій, як це відбувалося у виставі?

— Ми ретельно шукали: як вирішити моменти перевтілення, я навіть сміялася, що нагадую Аркадія Райкіна, «входячи» в інший образ. Але у нього лише змінювалася маска, а мені за хвилину треба було перевдягнутися у величезні плаття, перуки... Режисер сказав, що вигадаємо репризи, допоміжні сцени, я встигала перевдягнутися. Та коли почалися репетиції, я зрозуміла: не може бути ніяких пауз, треба перевтілюватися миттєво. Ми повинні вразити глядачів, не дати змоги їм відразу зрозуміти, що дві ролі грає одна актриса, а вони повинні вагатися: одна чи дві? Тому перевдягання на сцені виставою у виставі (була облаштована спеціальна кімната, куди я захожу в одному образі, а серед хвилину виходжу в іншому).

— Скільки у вас помічниць?

— Три. Одна одягає перуку, а дві спритно вправляються з платтям моїх героїнь. Вони працюють як і віртуози — чітко і за лічені секунди. Хоча, моменти миттєвого перевдягання для мене не новина, подібне я робила у виставі «Мов близнюки», коли грала зразу три (!) різних ролі. Знаєте, якби зняти те, що відбувається під час вистави за лаштунками, то це вийшло б напружено-психологічний кіно про акторську кухню.

— До речі, про кіно. Глядачі пам’ятають вас по багатьох екранних роботах, зокрема, по серіалу «За двома зайцями», де в ролі сучасної Проні знімалась Алла Пугачова. Які зараз у вас справи з кінематографом?

— Нещодавно створила образ кінодіви радянського екрану — Любові Орлової. Мені було цікаво зніматися. Ця актриса — мій кумир. Часто говорять, що я на неї схожа, а це великий комплімент. Вже другий рік на Першому Національному (ТВ) приймаю участь у серіалі «Спотикач». Зараз закінчилися зйомки повнометражного фільму з робочою назвою «1,2,3,4,5», там, хоча й невелика роль, але було що пограти. А ще чекаю на нові пропозиції (потихеньку українське кіно, починає відроджуватися).

— А у рідному театрові які нові ролі будуть?

— Хочеться зіграти щось незвичне для себе і несподіване для глядачів. Зараз мені цікаво грати комедійні, гострохарактерні ролі. Хочу зробити щось таке, щоб мене не впізнали на сцені: не боюсь бути негарною, ексцентричною. Люблю коли глядачі сміються, а друзі мені кажуть, ой, яка ти кумедна!

— Вам подобається дивувати глядачів?

— Дуже. Люблю дивувати і в житті, і на сцені. Намагаюсь бути різною: смішною, красивою, бешкетною, пустотливою, грайливою — несподіваною...