Територія Терпсіхори
У Любліні відбувся фестиваль «Міжнародні зустрічі театру і танцю», в якому брали участь хореографи, артисти і мистецтвознавці з України
Проект відкрила презентація сучасного польського танцю «Територія хореографії — нові шляхи авангарду», що є частиною програми, яка реалізовується в межах святкування 100-х роковин незалежності Польщі. Склад учасників був інтернаціональним і представницьким...
Сценічні експерименти останніх десятиріч позначили появу нового жанру — «театру танцю». Не те щоб він зовсім витіснив традиційний балет, але склав йому серйозну конкуренцію. В емоційному аспекті «театр танцю» збагатився енергетикою руху. В композиції та виражальних засобах почерпнув додаткові резерви суміжних жанрів, а в звуковому оформленні використовував все, що підказує постановникові фантазія: від класичних мелодій до «скреготу» скотчу, що розмотують. Недарма кажуть, що «в сучасній хореографії будь-який рух може вважатися танцем, а будь-який звук — музикою»! До речі, багато з композицій Люблінського фестивалю супроводжувались не обридлими всім фонограмами, а живим звучанням саксофона, перкусії і навіть мікстів диск-жокея. Це надавало видовищам ефекту присутності та спонтанної імпровізації.
Сьогодні теоретики та практики танцю замислюються, яким чином танець вплинув на формування національної ідентичності в мінливих політичних реаліях? Як в окремих країнах відбувався процес взаємного перетину традиції й авангарду, як формувалися стосунки між художнім експериментом, національним і фольклорним танцем?
Узяти хоча б знакову особу — Броніславу Ніжинську, на приналежність якої до національних культурних традицій претендують декілька країн: Польща (артистка, як і її брат Вацлав, польської крові), Білорусь (де вона народилася), Росія (де навчалася танцю і працювала в Маріїнському театрі), Україна (де навчала в Києві Сержа Лифаря), а також Франція, США. До речі, саме про Броніславу Ніжинську як «амазонку світового танцювального авангарду» розповідала на конференції Лінн Гарафола з Колумбійського університету. І виявилося, що багато розвідок сучасних дослідників із європейських країн перетинаються з векторами її пошуку. Так, Стефані Йордан (Університет Роугемптон, Лондон) показала характер діалогів між музикою і танцем у Польщі, ідейний натхненник і координатор конференції Ядвіга Маєвська (Ягеллонський університет, Краків) аналізувала політичні профілі танцювальної культури у себе на батьківщині. А Світлана Улановська (Мінськ) — у себе. І підтвердилося, що в Білорусі й Україні розвиток нових напрямів танцю — справа ентузіастів. Проте, українські та польські артисти перебувають у тісному творчому контакті. Найкращий приклад тому — фестивальна копродукція Personal Spring Ольги Кебас та двох її колег із гуртом Frenology, а також молодими артистками з Польщі, які спільно досліджували таємниці жителів вулиці Змігрод старого міського центру Любліна. А для мінімалістської композиції Данила Бєлкіна Leaningon з музикою Антона Байбакова не знайшлося приводу досліджувати світ з його зовнішніми ознаками — виявилося, досить вдивитися углиб себе, пригадати власний життєвий досвід — аж до найінтимніших проявів.
Фестиваль театрів танцю, що проходив на різних сценічних майданчиках Любліна паралельно з науковою конференцією, дав можливість глядачам познайомитися з різними стильовими напрямами європейських колективів — від країн Східної Європи до Австрії та Норвегії.
Але в результаті виявилося, що багато рис нового танцю, які ще вчора здавалися злободенними, сьогодні вже не викликають колишньої зацікавленості, а здаються вторинними. Це з гумором продемонстрували австрійські артисти Люк Байо і Домінік Грюнбухель (драматургія та режисура Юліана Фогеля). Іронічна вистава супроводжувалася прийомами інсталяції з оживаючими «посмертними» масками, ніби в мавзолеї. На сцені «дві голови, що говорять», вели дотепний діалог, ніби запрошуючи власні тіла приєднатися до них і продемонструвати, що вони могли нещодавно робити.
Екстраординарною подією виявився виступ у новітньому Центрі зустрічі мистецтв (CSK), побудованому до 700-х роковин Любліна, ізраїльської трупи «Бат-Шева» під орудою Охада Нааріна (сьогодні він входить у п’ятірку найкращих хореографів світу), що показала виставу «Last Work». До речі, Охад Наарін працював також з Мартою Грем і Морісом Бежаром, але прославився як представник своєї рідної країни. Будь-яка робота Нааріна завжди причетна до Ізраїлю. І артистка в блакитній сукні та кросівках, яка впродовж 70 хвилин ритмічно біжить рухомою доріжкою вглибині сцени, вочевидь, утілює поступальну ходу його рідної країни, яку неможливо зупинити або навіть перервати з білим прапором капітуляції. «Last Work» — ще один рівень осмислення того, що може танець, що можна показати в танці, яких височин сягає краса руху. Нескінченність фантазії, множинність варіацій, жестів, поз, піднесені до ступеня музики, написаної для цього балету молодим німецьким композитором Гришею Ліхтенбергером.
В одному з інтерв’ю О.Наарін сказав, що в його хореографії змішані рухи дитини, балерини і ката. Плотська артикуляція рухів досягає апогею у фіналі, коли емоції танцівників б’ють через край і, здається, зараз виникне потреба в гамівній сорочці. І це відбувається, хоча її роль виконує звичайний пакувальний скотч, яким обмотують по черзі кожного з танцівників. Американські критики пов’язують це образне рішення з прагненням будь-якої авторитарної влади придушити громадську активність, посилити цензуру і встановити одноманітність мислення. Можна погодитися з тим, що це небезпечний симптом. Але театр танцю тому й актуальний, що допомагає його виявити й поставити на порядок денний.
