Торжество передбачуваності й мелодрами

В головну номінацію — «найкращий повнометражний фільм» — увійшли дев’ять робіт.

Цілком передбачувано тут перемогла «Форма води» (плюс нагороди за роботу художників і музику), котра підійшла до перегонів в статусі володаря «Золотого лева» Венеціанського фестивалю. Мексиканець Гільєрмо Дель Торо також отримав статуетку як найкращий режисер (у нього є вже «Золотий глобус» у тій самій категорії). Дія картини відбувається в 1962-му, на піку протистояння СРСР і США в холодній війні. Елайза (Саллі Хокінс) — німа дівчина, прибиральниця в секретній військовій лабораторії в Балтіморі. В лабораторію привозять новий живий «об’єкт» — амфібію-гуманоїда. Поступово між прибиральницею та чужинцем виникає зв’язок. Коли Елайза дізнається, що предмет її пристрасті збираються вбити й препарувати, вона організовує операцію з порятунку істоти.

Режисер стилізував кадр під класичні фільми ранніх 1960-х, наповнив картину зачісками, нарядами, інтер’єрами тих часів, а звукову доріжку — відповідними пісеньками. Звичайно, Дель Торо заради певної дорослості додає насильство й сцени сексу, але по суті «Форма води» — мелодраматична казка з карамельним хепі-ендом. Красиво знята історія про любов між Попелюшкою й Іхтіандром — що ще треба глядачеві? Вочевидь, приблизно так і міркували кіноакадеміки.

ГОЛОВНИЙ ТРІУМФАТОР «ОСКАРА» РЕЖИСЕР ГІЛЬЄРМО ДЕЛЬ ТОРО ОТРИМАВ СТАТУЕТКИ ЯК «НАЙКРАЩИЙ РЕЖИСЕР» ТА ЗА «НАЙКРАЩИЙ ПОВНОМЕТРАЖНИЙ ФІЛЬМ» «ФОРМА ВОДИ» (ЦЯ КАРТИНА ДІСТАЛА ЧОТИРИ НАГОРОДИ) / ФОТО РЕЙТЕР

Відзнаки найкращій акторці й найкращому актору другого плану — відповідно в Френсіс Макдорманд і Сема Рокуелла, котрі зіграли антагоністів у «Трьох білбордах на кордоні Еббінга, Міссурі» (режисер Мартін Макдонах, відомий за кримінальною трагікомедією «Залягти на дно в Брюгге»). Мати-одиначка Мілдред Хейз вступає в протиборство з поліцією рідного міста, вважаючи, що правоохоронці не хочуть розкрити вбивство її дочки Анджели. Для цього вона орендує три рекламних білборди, розташованих на під’їзді до міста, і вивішує там плакати з короткими написами, що нагадують про вбивство Анджели і бездіяльність шерифа Білла Віллоубі (Вуді Харельсон). У той час як у Віллоубі немає жодної зачіпки, жителі міста ставляться до вчинку Мілдред спочатку скептично, а потім і агресивно; особливо активно їй протистоїть полісмен Джейсон Діксон (Сем Рокуелл) — однак і вона відповідає агресією у відповідь. Як і в «Брюге», найсильнішою стороною фільму є сценарій: «Три білборди» — захоплива історія з масою непередбачуваних поворотів, проте режисура Макдонаха грішить на мелодраматизм. Френсіс Макдорманд — улюблена акторка братів Коенів; на жаль, тут їй бракує інспірованої братами іронічності, але цей «Оскар» давно нею заслужений.

З найкращим актором було все зрозуміло, щойно на екрани вийшли «Темні часи» (режисер Джо Райт) — типова історико-біографічна картина про «найтемнішу годину» на початку війни, коли Німеччина здавалася непереможною.

Райт показує події від відставки прем’єра Нейвіла Чемберлена до ініційованої його наступником Черчіллем операції «Динамо» з евакуації військ, оточених німцями під Дюнкерком. Стовідсотково головний герой тут — Вінстон Черчілль у виконанні Гаррі Олдмена. Бачимо його очима опонентів і союзників, а також дружини й секретарки; охопленого сумнівами й розпачем; у смішних чи зворушливих ситуаціях; у парламенті й серед народу. Не буде перебільшенням сказати, що в цілому посередній фільм тримається на 60-річному Олдмені. Його зовнішнє перевтілення вражає (кажуть, що він проводив щодня по кілька годин у кріслі гримера, який жартома зауважив, що мав «перетворити тхора на бульдога»), але не менш прикметно, як актор передає свого персонажа: з масою індивідуальних рис, емоційними контрастами й широким діапазоном реакцій. Скоріш за все, Черчілль тепер дуже довго асоціюватиметься з Олдменом, який, нагадаю, прославився ролями бунтівників, злочинців та аутсайдерів.

Власне операції «Динамо» — евакуації морем 300 тисяч англійських, бельгійських і французьких військових, заблокованих на північному узбережжі Франції в 1940 році, присвячений «Дюнкерк» (США — Великобританія — Франція, режисер Кристофер Нолан), що має нагороди за найкращі монтаж, звук, звуковий монтаж.

Сюжети розгортаються на пляжі, забитому деморалізованим військом, на морі, по якому під німецькими бомбами кораблі союзників евакуюють людей, і в повітрі, де британські винищувачі намагаються протидіяти Люфтваффе. Самих німців режисер не показує, перетворюючи їх на анонімну, і від того ще страшнішу, загрозу. Така структура дозволяє без шкоди для цілісності насичувати сюжет масою паралельних сцен і підтримувати шалену динаміку. Нолан задає надвисокий темп посто з перших кадрів втечі молодого британського солдата від ворожих куль вулицями спорожнілого містечка. Всі бої та катастрофи зняті/намальовані бездоганно. Найсильніший бік «Дюнкерка» — захоплива  щільність подій, посилювати яку допомагає композитор Ханс Циммер. Його мінімалістична музика доводить напруження до межі можливого. Коли приходить час, Циммер пускає дещо патетичні, але доречні протяжні синтезаторні акорди — в кадр запливає флотилія цивільних суден, що прийшли на порятунок оточеним (те саме «Динамо»); сльози навертаються сам по собою. Загалом, Нолан і Циммер вміють маніпулювати емоціями залу, й цього разу не зрадили собі.

Найкращий адаптований сценарій — «Клич мене своїм ім’ям» (США — Італія — Франція — Бразилія, режисер Лука Гваданьїно) — написаний Джеймсом Айворі на основі однойменного роману Андре Асіман (2007). Влітку 1983 року 17-річний Еліо Перлман, який проживає зі своїми батьками в Італії, зустрічається з 24-річним ученим на ім’я Олівер, який приїхав погостювати на віллі Перлманів. Між Еліо і Олівером починаються романтичні стосунки, однак об’єктивні  обставини їм не сприяють. Серед виконавців тільки одне відоме ім’я — Майкл Сталберг. Фактично, це доволі скромна гей-драма з явними алюзіями на спадок П’єра Паоло Пазоліні. Про фільм багато пишуть і говорять і, хоча його не назвеш найкращим у списку, статуетку він собі гарантував хоча б через цей наліт сенсаційності.

Час і місце дії удостоєної призу за найкращі костюми «Примарної нитки» (режисер Пол Томас Андерсон) — Лондон 1950-х, але це не історична картина. Головний герой, кутюр’є Рейнольдс Вудкок (трикратний лауреат «Оскара» Деніел Дей-Льюїс) визнаний як геній британської моди. У нього одягаються найвищі верстви суспільства, а до своїх суконь він ставиться як до творів мистецтва, розриваючись між ревнощами й перфекціонізмом. Жінки для нього — в першу чергу носії його фантазій. Одного дня він зустрічає  оманливо просту, а насправді волелюбну й сильну Альму (чудова Вікі Кріпс), яка незабаром закріплюється в його житті на позиції спочатку коханки, а потім дружини. Почуття до дівчини приносять модельєру щастя, яке незабаром затьмарюється усвідомленням того, що любов до неї руйнує його повне самоконтролю існування.

«Нитка» — заворожуюче красивий фільм, зі звуковою доріжкою, гідною окремого призу, з досконалим акторським ансамблем, в першу чергу неймовірним Дей-Льюїсом, який після цієї ролі збирається покинути професію. Але для кіноакадемиків Андерсон надто «європейський».

Варто повторити, всі згадані нагороди були більш-менш передбачуваними. Справжньою сенсацію став «Оскар» за оригінальний сценарій  Джордана Піла, який дебютував минулого року з трилером «Пастка» («Геть», ориг. Get Out).

Молодий афроамериканець, фотограф Кріс їде зі своєю дівчиною Роуз у заміський маєток її батьків. Приїздять й інші гості. Нуднувато й затишно. Тільки ось слуги — винятково чорношкірі. А панство — біле. Причому всі ліберальні, толерантні, щоправда, ставлять інколи дивні запитання. Поступово дивацтва складаються в ланцюжок жахливих подій.

Усіх жанрових ознак дотримано. Колосальна напруга. Влучний чорний гумор. Атмосфера — оманливо спокійна на початку, все більш параноїдальна згодом. Герої змінюються відповідно. Неординарність «Пастки» в тому, що в певну мить вона виходить за рамки  трилера і починає звучати як недобра, похмура сатира. Адже лиходії тут — у першу чергу споживачі. Просто межа припустимого в них відсунута далі, ніж у звичайних людей. Нічого особистого, тільки бізнес. У антигероїв фільму немає жодних забобонів, на відміну від глядачів, яких Джордан Піл чудово провокує і виходить абсолютним переможцем: фільм при 4,5 млн бюджету отримав 200-мільйонні збори.

За цим винятком, можна сказати, що на «Оскарі» вже вкотре взяла гору мелодрама. Але хіба могло бути інакше?