Троє і фестиваль, який знає увесь світ

Усі ці роки духовним натхненником і арт-директором фестивалю була чудовий композитор, професор Національної академії музики ім. А. Нежданової Кармелла Цепколенко. Її, на перший погляд, важко втілювані ідеї, беззмінно підтримував, поклавши на себе обов’язки управлінця, чоловік-музикант Олександр Перепелиця. Він усі ці роки — генеральний директор фестивалю. А Олександр Перепелиця-молодший, який, у буквальному розумінні цього слова, виріс на фестивальних «дріжджах», відомий піаніст, керівник ансамблю Senza Sforzando, дебютує на цьому форумі як диригент.

— Кармелло, коли ти починала як композитор, поняття нової музики в нашій країні ще не було. Авангарду не визнавали консерваторії, офіційні школи. Що ж тебе привабило, чому «вдарилася» у нову музику попри те, що, за великим рахунком, такі, як ти були «дисидентами від музики»?

— Що стосується нової музики — це завжди дуже складне питання, бо для мене нова музика — це, в принципі, те, що робить кожен композитор після 30—35 років. Він вже сформувався як особистість, вже пройшов усі етапи, включно з наслідувальним і «пошуковим». І потім, коли він нащупує свій стиль, це і є тією «новою музикою». Але знову ж таки, я думаю, що кожен із композиторів, який працює в галузі саме новацій, теж, напевно, так само відчуває і визначає назву «нова музика». Люди, які перебувають постійно у пошуках якогось нового напряму (ну немовби модерн-мюзик), знову ж таки, повсякчас стикаються з тим напрямом мистецтва, який було на початку 20 століття (івент-стиль був у живописі, архітектурі, авангард 20-х років). Хоча те, що ми робимо сьогодні, трошки не відповідає тому визначенню стилю. Тому нова музика, нове мистецтво — це нове життя, те, що взагалі без назви.

— Якщо перекласти це мовою політики, то ви — представники нової музики, представники авангарду — опозиціонери?

— Це звучить трохи жорстко й авторитарно, я не порівнюю мистецтво з політикою, бо все-таки люблю мистецтво задля мистецтва. Є композитори, які дуже скептично і дуже войовничо ставляться до інших напрямів. Я ж дуже відкрита, навіть те, що начебто не приймаю, те, що мені, можливо, абсолютно не по духу, все одно сприймаю як розвиток будь-якого з напрямів.

— Але ти включаєш у свої фестивалі народну музику, правда, ту, яка для нас, звичайно, невідома. Отже, нова музика — це те, що нам невідоме?

— Мається на увазі автентична музика, необроблена. Тому що вся наша народна музика немовби пройшла деякий «оброблювальний» етап і практично не збереглася в такій автентиці, як зберігся, наприклад, монгольський розспів або ті ж литовські веди... Це наші традиції, наші витоки, тому ми показуємо, звідки вся музика народилася. Кожне століття представляє свій стиль. Але найцікавіше, безумовно, все нове, і ми показуємо, наскільки це нове пов’язане з тим, що було дуже давно. Але, підкреслюю, без обробки, без поняття «народна музика». Автентична — ось правильний термін.

— Останні 19 років основна справа твого життя — Асоціація нової музики і фестиваль «Два дні, дві ночі». Наскільки це підтримує чи, навпаки, «урізує» тебе у власній творчості?

— Кожна людина на якомусь етапі хоче щось особливе після себе залишити і зробити щось дуже значне для своїх рідних, для суспільства, для культури. Не вважаю, що фестиваль віднімає у мене якусь частку часу для написання власних творів, для створення чогось, чому я присвятила все життя. Бо фестиваль — це просто ще одне дитя, яке росте, розвивається, яким ти пишаєшся, яке, навіть якщо займає багато часу, для тебе не є тягарем. Фестиваль робиться для того, аби наша прекрасна композиторська школа мала продовження, бо ті, хто приїжджають на фестиваль, показують своє мистецтво, і наші митці, які представляють українську сторону,         — і маститі композитори, і початківці, — всі отримують якийсь новий заряд енергії. Це космос, який потрібно обов’язково продовжувати.

— А який вплив фестивалю на творчість композитора Кармелли Цепколенко?

— Кожен фестиваль — це водопад новин, я вчуся, роблю якісь відкриття для себе. Те, що відчуваю на фестивалі, безумовно, підживлення, якийсь додатковий адреналін, що заряджає. Думаю, це відчувають усі учасники фестивалю. Є люди, яким щось не сподобалося, щось у готелі не так, багато у нас негативних моментів у побуті, але минає рік, і знову всі телефонують, і пишуть, і говорять про те, щоб знову взяти участь у фестивалі.

МІЖНАРОДНИЙ БРЕНД І «ДЕРЖАВНИЙ ВНЕСОК»

— За двома днями і ночами фестивалю стоїть річна, щоденна побутова копітка робота, яка вимагає адміністративних зусиль, фінансових тощо. У нас, відверто кажучи, країна не надто заклопотана культурою. Як виходите зі становища і які у вас взаємини з країною, адже фестивалю майже стільки ж років, скільки незалежній Україні?

— У перші роки фестиваль відбувався за підтримки фонду «Відродження». Різні фонди, які тоді існували, «Про Гельвеція», наприклад, завжди нам допомагали. Зараз фонди пішли від нас, Сорос не допомагає, проте багато років нам допомагають наші структури: Міністерство культури України (нехай досить скромно, але не забуває нас), Одеська обласна адміністрація і обласна рада, міська мерія — це ті люди, які розуміють, що фестиваль став брендом не лише в Одесі й Україні, але взяв дуже хороший виток для того, аби стати одним із яскравих ликів сучасного світового мистецтва.

— А як же цей бренд виглядає у грошовому еквіваленті, якщо про це можна говорити, який бюджет фестивалю і який відсоток складає в ньому державний «внесок»?

— Фестиваль дуже дорогий, приблизно 300 тисяч євро (ми якось намагалися порахувати). Сюди входять суми, які кожна країна вкладає для оплати гонорарів і проїзду. Наша сторона, тобто Україна, бере на себе оплату готелю, оренду залу, всілякі витрати з організації концертів, заходів, звичайно, якщо порівнювати, це невелика дещиця у великому вкладі, світовому вкладі в наш фестиваль.

— Як, на твою думку, у контексті світової композиторської культури виглядає українська музика?

— На останній асамблеї сучасної музики в Бельгії я познайомилася з дуже цікавою людиною, музикознавцем із Туреччини Елпер Марал. Він теж робить фестиваль у Стамбулі, коли ми прощалися, передала йому диски української музики, ті СD, які ми зробили на фестивалях. І ось він мені пише, що це набагато цікавіше, ніж усе, що було в Бельгії. Це була лише українська музика, від, скажімо, Мирослава Скорика до Віки Польової, Валентина Сильвестрова до Алли Загайкевич, Володі Рунчака тощо. Ось така думка! Коли все починалося, маю на увазі наш фестиваль, іноземні музиканти-виконавці не мали уявлення про українську музику й українських композиторів. Сьогодні вони самі контактують з ними, обираючи твори для виконання не лише на нашому фестивалі, але й на відомих світових сценах. Інтерес до української музики є, і це свідчить про те, що й сам статус української музики займає належне місце в ієрархії сучасної музики.

— Це великий термін — 19 років, все можна розбити на етапи, як проходження фестивалю за ці роки, так і наше власне життя і нашу творчість. Що відбулося у твоєму житті, які були пікові моменти, прем’єри власних творів, де і як, так би мовити, «відгукнулося»?

— Хороше, складне питання, майже історичне. Взагалі ж бо сам фестиваль починався з прем’єри опери «Степовий вовк» 1995 року, яка писалася спеціально до першого фестивалю на замовлення Страсбурзького квартету ударних. Ось ця опера якраз була кульмінацією фестивалю. Повинна нагадати: це перша опера-трилер, деякі люди в залі настільки переживали, що навіть ойкали і виражали свої емоції дуже конкретно. Це перший фестиваль. На 16-му або 17-му фестивалі теж була прем’єра опери «Сьогодні увечері «Борис Годунов». Теж прем’єра в Одесі. Дві оперні прем’єри дуже знакові для мене. Для всіх нас фестиваль цінний прем’єрами, писали для нього багато композиторів      — Віка Польова, Ігор Щербаков, Люда Юріна... Список на сьогодні вже величезний.

— В основі людського взаєморозуміння все-таки лежить не політика, не економіка, не фінансова система взаємин, це вторинне, первинна — культура. Якщо ми розумітимемо один одного, нам легко буде вирішувати всі інші питання. Ти вже давно і громадський діяч. Наскільки держава або хто повинен підтримувати, промоціювати і, так би мовити, «нести культуру в маси»?

— Прекрасне питання, чудове. Нещодавно гостював у нас Рома Ревакович, він дуже багато робить для популяризації творчості композиторів, у нього є свій фонд у Польщі, і, безумовно, уряд, міністерство культури підтримують ідею щодо промоції польських композиторів. До сторіччя Лютославського пройшли симфонічні концерти по всій Україні. Про це поклопоталася Польська держава. Я не думаю, що у нас настільки економічно вільна, розвинена країна для того, щоб усе це зрозуміти і допомагати культурі. Таке враження, що можновладці не розуміють місії мистецтва і культури взагалі, бо я теж вважаю і прекрасно розумію, що саме культура і мистецтво — це головне, а без цього: жодної політики, жодної економіки... За М. Бердяєвим, культура і мистецтво — єдине, чому зобов’язане людство своїм існуванням у Всесвіті.

— А скільки прем’єр за останній рік, наприклад, було у тебе і де?

— «Ліфт бажань» у Словенії для ансамблю «МД-7». У Відні була прекрасна прем’єра опери. В Україні — дуже цікавий твір, написаний на вірші різних авторів — це і Гійом Аполлінер, і Камоенс, і Павло Тичина, і Олександр Блок тощо. У Києві виконувалася хорова кантата на вірші Оксани Забужко. На наступний «Мюзик-фест» готую нову кантату на вірші Юрія Андруховіча для сопрано й ансамблю.

МУЗИКА Й... УГОДА З ЄС

— Тепер у нас запитання до Перепелиці-молодшого. Олександре, чому ти вирішив стати диригентом і який вплив щодо цього вибору мав фестиваль?

— Бажання диригувати з’явилося у мене 2006 року, коли ми брали участь у проекті, який був організований Дрезденським культурним центром. Тоді зібрали колектив з різних музикантів Східної і Західної Європи, зробили замовлення для п’ятьох композиторів, теж з різних країн. Коли почали репетирувати, у нас нічого не виходило, твори складні, кожен хотів щось своє, брав ініціативу в свої руки. Ну, загалом, не виходило. І ми вирішили запросити диригента для цих творів. І вже на наступній репетиції, яка відбувалася у Страсбурзі перед фестивалем, з’явився диригент Кемінг. Мені сподобалося, як він усе веде, як пояснює, показує, і все зазвучало інакше. Ось тоді захотілося спробувати самому.

— Чого ти чекаєш від свого диригентського дебюту на фестивалі?

— За півроку до фестивалю написав декільком композиторам з пропозицією продиригувати їхні опуси. Отримав позитивні відповіді і став працювати. Це не прем’єри, твори, які вже виконувалися. Для мене це щось дуже захопливе і нове. Бути інтерпретатором набагато цікавіше, ніж просто слухачем.

— Для диригента важливіше і перспективніше працювати з класикою і робити власні інтерпретації чи шукати в галузі нової музики?

— Для мене цікавіша сучасна музика. Хоча й класика колись була сучасною музикою.

— Чи існує специфіка диригента нової музики, адже на такий твій вибір вплинув фестиваль?

— Так, проте не тільки фестиваль, але й виховання. Ще в дитинстві мама створювала музику, я малював, потім став займатися музикою. Природно, потрібно отримувати якусь базу, а потім вибирати свій шлях або свій напрям. Навіть у видатних диригентів, мені здається, є композитори-улюбленці, але диригувати вони повинні вміти все. Це дуже складно, але мені б хотілося, звичайно, йти в напрямі, в якому я зростав.

— Саме час підключити до розмови аксакала менеджменту, генерального директора фестивалю Олександра Перепелицю-старшого. Сашо, ти — музикант, поклав свою творчість на вівтар адміністрування ідей, які зародилися усередині сім’ї, точніше, у Кармелли. Що це було для тебе і що тобі дає як творчій особистості?

— На вівтар ми нічого не клали, у нас — єдина мета. Просто розподіляємо обов’язки, але фестиваль, звичайно ж, будується довкола однієї персони, і ця персона — Кармелла. Бо вона — композитор, особистість, творча людина. Так відбувається у всьому світі, це нормально, що фестиваль очолює і цементує одна особа, а всі інші повинні допомагати. Я роблю ту роботу, яку потрібно робити. Важко виділити чисту творчість, бо без грошей, без організації, без просування нічого не виходить. Я теж музикант, не вчився на менеджера, не закінчував жодних курсів. Все доводилося робити вперше. Сам фестиваль теж починався з чистого аркуша. Ще повинен сказати, що фестиваль — це така скооперована дія, до цього часу вклад іноземних організацій перевищує вклад України, напевно, в десятки разів. При цьому фестиваль породив нашу громадську організацію, яка представляє Україну в Європейському центрі сучасної музики. Потім Асоціація нової музики почала робити багато різних проектів, включаючи сучасний танець. Адже в Україні сучасний танець до цього часу перебуває в якомусь дивному стані. У цьому проекті взяв участь навіть сам Джордж Надж — знакова фігура у світі сучасного балету. Це була грандіозна подія.

— А потім Асоціація стала повноправним членом Всесвітніх днів музики?

— Так, завдяки цьому ми представляємо Україну на Всесвітніх днях музики, й українська музика постійно виконується в одній із країн, де проходять фестивалі.

— Правда, коли Кармелла буквально вибила право провести Всесвітні дні музики в Україні, її підтримав увесь конгрес, на рідній землі проект зарубали на пні, вважаючи його нікому не потрібним. Але ж це не єдине потрясіння?

— Так, ми виграли ще один проект, в якому брало участь п’ять країн, окрім України — Німеччина, Нідерланди, Франція, Бельгія й Італія. Закінчилося тим, що грошей не змогли отримати, не було підписано угоду з ЄС. Представництво ЄС запропонувало почекати ще три місяці. Зрозуміло, що за цей час нічого в нашій державі не змінилося. Не підписана ця угода до цього часу...