Коктебельський пейзаж неможливо уявити без Дому Волошина,
що схожий на поета, за словами Цвєтаєвої, більше, ніж його ж гіпсовий зліпок.
«Він давав, як інші беруть. Із пожадливістю», — писала про свого друга
Марина Цвєтаєва, підкреслюючи його «щедрість на найдорожче», — чи то був
його вистражданий коктебельський притулок, рідна йому людина, чи творча
ідея. І це в часи, які загалом мало відрізняються від наших (1909 року
Сергій Маковський гірко нарікав на жадібну безплідність, що охопила всіх
і кожного: «Ні в кого — енергії культурного будівництва»).
Макс Волошин подібний до деміурга. «Він створив у собі
гармонійний світ», — зазначив у рецензії на цикл віршів «Киммерийские сумерки»
В’ячеслав Іванов, а Цвєтаєва підкреслює: «Макс сам був планетою». Саме
так: «світ», «планета». Волошин не вміщується в чітке визначення поета
і тим більше художника: його вірші й акварелі — це літописи, щоденники
життя на тій, іншій планеті, як матеріальні рештки давньої цивілізації.
Коктебель навіть віддалено не нагадував літературні салони
початку століття. Знаменита «Вежа» В’ячеслава Іванова, куди частенько заходив
і сам Волошин, порівняно з Домом — це лабораторія Фауста, де поезія була
чимось на зразок миршавого гомункулуса. Коктебель же — чисте поле, де поезія,
зачата в любові, народжується згідно з непорушним законом життя. «Искусство
драгоценно лишь постольку, поскольку оно игра», — писав Волошин у «Бликах»,
саме в такому порядку розставляючи пріоритети в своєму Домо-строї. Його
вірші — немов фіксація віх осягнення сенсу на шляху до-Дому: напевно, якщо
скласти частотний словник Волошина-поета, то на першому місці буде слово
«я» (як у будь-якому щоденнику): «я слышу», «я вижу », «я люблю», «я понял».
Так странно, свободно и просто
Мне выявлен смысл бытия,
И скрытое в семени «я»,
И тайна цветенья и роста.
Волошин пройшов усі кола езотерики: захоплення теософією,
астрологією, хіромантією, франкмасонством, католицизмом, буддизмом, православ’ям,
витворивши із себе Макса-мудреця і Макса-містифікатора (мабуть, найвдалішою
з його містифікацій було створення міфічної поетеси Черубіни де Габріак).
Навіть важко уявити, що Макса «хітона і сандалій», як писала про нього
Цвєтаєва (це розшите квітами, хіпстерське вбрання разом із фотоапаратом
(до речі, «Kodak») і ручкою (між іншим, «Parker»), з якими Макс практично
не розлучався, експонуються нині в Києві) в лютому 1899 року вигнали з
Московського університету «за агітацію» і підбурювання студентів до страйків.
Навряд чи заслання у Феодосію із свідоцтвом про неблагонадійність відвернуло
Волошина від ілюзій революційного перевлаштування. Його неприйняття насильства
було не просто вистражданим. Не життєвий досвід підніс його над битвою
(«У меня есть стихи о революции, которые одинаково нравились и красным,
и белым», «И всеми силами своими молюсь за тех и за других»), а дедалі
гостріша з кожним роком зіркість душі. Зрілість немов очищала її. У пізньому,
коктебельському Волошині, неможливо уявити собі Макса, який б’є по обличчі
Гумільова, котрий публічно образив Лілю — Черубіну («[Макс] розмахнувся
і з усієї сили вдарив його по обличчі могутньою своєї долонею. Відразу
почервоніла права щока Гумільова, і око припухло» (за спогадами Маковського),
дуель на Чорній Річці (там було смертельно поранено Пушкіна), під час якої
вірний собі Макс, за свідченням Олексія Толстого, так і не вистрілив («У
мене була осічка», — сказав він).
1924 року Волошин отримав офіційний дозвіл на створення
в своєму домі безкоштовного будинку відпочинку для письменників: «Мій дім
ломився від гостей. Протягом липня-серпня їх було більше ста одночасно,
а всього за літо пройшло 300... Єдине, чим я встигав займатися влітку,
— це живописом. Відчуваю, що ти мимоволі посміхнешся і подумаєш про «зловживання»
гостями. Однак тут не можна покласти край: «той, який міг умістити, — нехай
умістить». Коктебель відроджує до життя і до роботи. Коли бачиш результати
проведеного тут літа, то не можеш уже рахуватися із власними вигодами»
(з листа 1924 року).
Минулого року на кінофестивалі «Молодість» фільм Андрія
Осипова про Макса Волошина «Голоси» зібрав чи не всі призи, включаючи гран-прі
і глядацьких симпатій. Фільм гарний, розумний, але разюче простий. Не полишає
відчуття, що нагороду присуджували не картині, а Волошину. За фільм голосував
настрій — загальне, глобальне переживання щемкої туги за «щедрістю на найдорожче»,
туги за втраченим Домом...
