Творець несвіжої легенди
«Січеславна» — один із найстаріших театральних конкурсів в Україні, а для Придніпров’я й загалом південно-східної України ця театральна нагорода є найбільш авторитетною. Цього року відбувся 15-й фестиваль. Однак ювілейна дата не стала гарантією уникнення непорозумінь і скандалів.
Так, уже по завершенні фестивалю у дніпропетровській газеті «Днепр вечерний» вийшла контраверсійна стаття Андрія Тулянцева «Барышня или старуха?». Автор піддав як сам фестиваль, так і його журі найжорстокішій критиці. На його думку, «из «Сичеславны» исчезли масштабность и глубина», «эстетика проведения церемонии вышла какой-то убогой», журі фестивалю з року в рік ігнорує діячів музичного театру, а також пресу, тобто тих, хто так чи інакше пише про сценічне мистецтво. Саме журі автор статті охарактеризував як «террариумы», звинувативши їхніх членів у «вкусовщине», некомпетентності та навіть сонливості під час вистав. Загальний висновок: «...«Сичеславна» из цветущей барышни превращается в подобие старухи Изергиль. Или — Шапокляк».
Ми публікуємо відповідь Андрію Тулянцеву одного з багаторічних членів журі — голови комісії з питань театрознавства та театральної критики при Дніпропетровському міжрегіональному відділенні Спілки театральних діячів України, тележурналіста Валентина ДЕСЯТЕРИКА.
Нарешті! Те, чого так чекала велелюдна мистецька аудиторія, сталося. Андрій Тулянцев, кандидат мистецтвознавства, журналіст міської популярної газети, написав про театр. Власне, не про театр, а радше про церемонію вручення нагород переможцям щорічного театрального фестивалю, і не те щоб «написав», а дав прочухана у письмовій формі 15-річній «Січеславні» та її творцям і учасникам.
Причина «наїзду» на театральне свято Придніпров’я достеменно не відома і малозрозуміла, а плітки навколо цього мистецькознавчого «втику» якісь глухі й недостовірні.
Біда то не така й велика! Ну, стався викид авторських емоцій: може, через несприйняття самого факту існування фестивалю — терпів його 15 років, терпів, а далі не витримав — зірвався! Може, щось інше подіяло — спека, наприклад. І ображеним негречністю висловлювань пана Андрія на адресу організаторів втертись би, та й по всьому. Бо ж не вперше. Подібна публікація на тему «Січеславни» була вже кілька років тому: того ж автора, у тій же газеті. Таке ось дежа вю.
Тоді також обурювалися, ображалися, редакторові дзвонили — та наче у рейку. Ну й хай би собі, сказано ж, на ображених воду возять. Так от же — ні! Зачепило. Висловлюючись пафосно, проблема журналістської етики постала на шляху: хто ми, газетярі, телевізійники, радійці, — представники другої найдревнішої чи, як інколи нас величають, «четверта влада»?
Публікація «Барышня или старуха?» (назва, достойна бульварної теми з інтимного життя осіб похилого віку) — не найліпший, визнаю, привід для розмови про відповідальність перед читачами і перед тими, хто не з власної волі став об’єктом уваги А. Тулянцева. Але маємо те, що маємо. Та й у такому далеко не глобальному виступі газети читач неодмінно має почути правду, солодка вона чи ні. А коли гірка, то збуджена душа аргументів просить!
Читаємо. «Как всегда, вручалось множество призов в самых различных номинациях. Были эмоции, аплодисменты, визги, улюлюканье. Все, как положено в таких ситуациях».
Свистять і улюлюкають — це добре чи погано? Незрозуміло. Виходить, ніби добре, якщо «улюлюкают». Молодь, що з неї візьмеш, у звичний для неї спосіб вітає кумирів.
Але... «большая часть публики («большая» чи «большая». — В. Д.) в этом году была разочарована». Не «улюлюкала» чи що? А в минулому році так само була розчарована?
«Каждый второй отметил, что из «Сичеславны» исчезли масштабность и глубина».
Отакої!.. «Каждый второй» з більш ніж семисот присутніх у залі Дніпропетровського театру імені Горького? Це хтось підраховував? У який спосіб? Може, протокол лічильної комісії є? Чи «каждый второй» той, кого встиг опитати автор?
Пан Андрій лукавить, бо знає, що присутні в залі — це і переможці конкурсу, і ті, кому вищих нагород не присуджено. Така логіка змагань. Знає він і те, що певна частина творчих колективів, переважно відомих, заслужених, навіть привілейованих у порівнянні з відносно молодими, не є фаворитами «Січеславни». Тема ця потребує справді глибокого аналізу і широкого обговорення у засобах інформації. Й у газеті, до якої належить А. Тулянцев, не в останню чергу.
Але творець «Барышни-старухи» керується іншим принципом — шукати винуватців вищезгаданої ситуації серед організаторів фестивалю. Ці, не названі ним «диверсанти», перевели «Січеславну» на пси, і вона, омріяна митцями, юна, горда й незалежна, бо козацького ж роду, стала — цитую автора — «подобие старухи Изергиль», ба навіть — згинь, нечиста сило! — на страшилку Шапокляк схожа.
І чим далі, то справи «Січеславни» виглядають украй кепсько. Вона не ділиться найвищими нагородами з більш як десятком представників театральних професій: до цього переліку не потрапили хіба що вахтери та прибиральниці.
«Никто, — пише захисник ігнорованих «Січеславною», — из журналистов, музыковедов, культурологов, театроведов тоже не удостаивался первой премии. Разве что вручались цветы и конфеты». Отака вона, сувора правда життя за А. Тулянцевим!
Якщо мене не зраджує пам’ять, йому й справді навіть цукерок ні разу не перепало. А він же, напевно, любить солодке. Може, тепер і його згадають. Але тільки в разі, якщо ознайомиться з «Положенням про «Січеславну» і затямить, кому і за що вручають Гран-Прі.
Так багато вже сказано, а краю все ще не видно: непомірно велику порцію неправди замішав у своєму, непридатному до вжитку коктейлі, пан Тулянцев.
Та кульмінація на підході: «Жюри «Сичеславны». Об этих террариумах уже ходят легенды. Кто только это жюри не возглавлял, кто только не оценивал уровень постановок!»
А ось я якраз і знаю, хто не очолював і не оцінював. Автор «Барышни-старухи» дуже здивується. Він, Андрій Тулянцев, не очолював і не оцінював. Публікацію, про яку йдеться, автор визначив як «Эхо церемонии», вийшло ж «лихо безцеремонності». Коли А. Тулянцева до журі запрошували, він і слухати про те не бажав. А шкода. Користь була б обопільна. І для членів журі — показав би, як слід вистави аналізувати та нагороди ділити, і сам чогось би навчився у знаних на всьому пострадянському просторі, ба навіть і в Європі критиків та знавців театру з Москви і Києва, зі Львова і Харкова, з Петербурга і Дніпропетровська.
Принаймні ті, кого цікавили думки й оцінки високих професіоналів про творчий стан справ у колективах, щиро дякували, попри те, що зауваги були критичні або й дуже критичні.
А ті, чия оцінка себе коханих з їхніми не збігалася, йшли повідомити вас, пане Андрію, про «подводные течения» та «интриги членов жюрі». А ви щиросердо й охоче винесли це сміття на шпальти шановної газети.
І ще: з удаваним сумом нарікаєте, ніби «эстетика церемонии вышла какой-то убогой». Право на подібне зауваження ви втратили вже тоді, коли у формі, недостойній інтелігентної людини, мужчини зрештою, припустилися брудного випаду, а точніше — нападу на шановану всією театральною Україною людину, критика доброзичливого й мудрого, жінку «на дві суботи» старшу за вас.
А коли пригадати ще й незабутній шквал претензій і звинувачень на адресу члена журі «Січеславни-2006», критика з Москви Ніни Карпової, звичайно, у її відсутність, ніби із засідки, то виникає підозра: чи не конкуренції боїтеся?
Марні ваші страхи, якщо це так. Ви їм не конкурент, бо існуєте в різних з ними морально-етичних вимірах.
Скінчили ви свою злу і неправдиву сповідь ненависті характерним для вас способом — підгледівши, як у театральному буфеті «господа артисты за считанные минуты «сметают» со столов и съестное, и спиртное», і побажавши «приятного аппетита, господа лицедеи», тим і попрощалися з читачами, «Січеславною» її переможцями і переможеними.
А з власним сумлінням попрощатися не забули?
Бог вам суддя! — тільки й лишається сказати. А втім, чому найбруднішу роботу доручаємо Всевишньому? Самим, без ангелів, хіба слабо?
