У пошуках коханця леді Чаттерлей

Березневе число журналу «Art Line» можна назвати феміністським, навіть якби в ньому не було статті Соломії Павличко з дещо риторичною назвою «Чи можливий в Україні фемінізм?» — адже цей номер майже повністю присвячено прекрасній половині людства. Однак згадана стаття виконує в архітектоніці часопису функцію концептуального стрижня, на який нанизано більшість матеріалів про жіноцтво. Симптоматично, що проблема фемінізму якщо й обговорюється в Україні, то переважно в мистецькому чи філософському контексті, а не в контексті соціальної практики. Запізніле теоретизування на цю тему, мабуть, покликане підготувати ідеологічну базу для майбутньої реальної боротьби.

У своїй статті Соломія Павличко стисло й доволі грунтовно змальовує історію питання, найважливіші тенденції та течії, які існують сьогодні на Заході. І все ж, принаймні для мене, так і залишилося незрозумілим: що, власне, являє собою фемінізм? Яка його мета? Боротьба за рівні з чоловіком соціальні права? За пропорційність жіночого представництва у владних структурах? За можливість активно виявляти свою сексуальність? За стирання статевих відмінностей? За суспільство лесбійського типу? Виникнувши в часи, коли жінка практично була усунута зі сфер активного суспільного життя, чого домагається цей рух сьогодні? Навіть якщо йдеться про рівень феміністських завоювань реально досягнутий, скажімо, у США, то й там уже знайдемо масу анекдотичного. Привид дискримінації маячить феміністкам повсюди — в традиційних правилах доброго тону, в застарілій галантності чи, не дай Боже, в службовому флірті. Скрізь на них чигають утиски, сексуальні домагання й обмеження в правах. Однак, можливо, лише патріархально орієнтована свідо

мість вбачає в цьому щось кумедне?

Намагаючись усе-таки вловити глибинну суть фемінізму, я зненацька подумав про те, що фактично він являє собою різновид атеїзму. Не того «наукового» атеїзму, що його прийнято вважати марксистським надбанням, а того високочолого секуляризованого світогляду, який вбачає у християнстві радше вишукану філософську теорію, аніж моральний імператив, опертий на систему дозволів, заборон і таїнств.

І все ж що має на увазі Соломія Павличко, яка так наполегливо майже у кожній своїй публікації відстоює ідеї фемінізму? Невже справді рівноправ’я, свободу і тому подібні нісенітниці? Якось не віриться, що доктор наук, автор п’яти книжок, self-made womаn переймається подібними речами. Якось не в’яжеться цей образ із революційно налаштованими маргіналками. Видається мені, що і в осяжному дослідженні Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» і в її блискучій есеїстиці існує одна наскрізна тема — пошук серед українських класиків «справжнього чоловіка», не Лоуренса навіть, роман якого наша героїня так вдало переклала, а самого коханця леді Чаттерлей. Однак пошук цей не приносить, принаймні поки що, нічого, крім розчарування. Куди не кинь оком — суцільна невротичність, ідейні хитання, сибаритство, інфантильність і, даруйте на слові, — фемінізація. І все це на тлі не зовсім переконливих художніх результатів. Мимоволі вхопишся за малодушне Франкове зізнання, згідно з яким «чи не одинокий мужчина н

а всю новочасну соборну Україну» — Леся Українка (нині, може, хтось скаже щось подібне про Оксану Забужко). Мимоволі почнеш відстоювати чесноти мужніх, але недооцінених «братами по дискурсу» письменниць. Мимоволі проектуватимеш неспроможність літературної братії на весь маскулінний загал.

Варто визнати однак, що пошук справжнього чоловіка серед митців — справа невдячна й апріорно приречена на фіаско — адже справжні чоловіки займаються чимось іншим, аніж гра в бісер. Але чим саме? Політикою? Бізнесом? Спортом? Грабіжництвом? Здається, з’ясування цього і є нині мало не найважливішою суттю фемінізму. І коли ареал, в якому гніздяться непідробні коханці леді Чаттерлей, буде нарешті виявлено, фемінізм як історична реальність, здається, відійде в минуле.