У пошуках режисерського інтерфейсу

Вибір шляху незаперечно залежить від поставленої мети, від цілі, до якої прямуєш, від бажання перемог та звершень. Але досягнення варті також поступок і компромісів, вміння лавірувати, але не хибити. Все це стосується кожного окремо з нас або усіх разом — спільноти, народу, нації, все це стосується людей прагматичних і людей творчих, це ж стосується і театру.

Донецький Національний український музично-драматичний театр вже давно виділяється серед обласних колективів своїм потужним творчим потенціалом, а останні півдесятка років ще й розкішно відремонтованою театральною спорудою. Сьогодні — це особливий театр також тому, що він — на Батьківщині чинного президента, а на його прем’єри зазвичай навідується перша леді країни, чим, принаймні, візуально підтримує його, при тому, що трьом попереднім керманичам держави не спадало на думку опікуватися Сумським, Чернігівським та Луцьким театром.

Отже, для загальноукраїнського театрального полігону Донецький музично-драматичний сьогодні — це щось на кшталт мішені на стрільбищі. А оскільки, готуючи вистави українською мовою у майже суцільно російськомовному середовищі, він звик до свого бойового становища та призвичаївся до думки «на війні як на війні», то й випускає на двох сценах не менше шести — восьми різножанрових прем’єр на сезон, серед яких були вже і опери («Весілля Фігаро» В.-А. Моцарта), і балети («Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва), і звичайні драми.

Цьогорічні прем’єри на великій сцені — це також данина різножанровим апетитам донецького глядача. Але запланувавши за рік здійснити постановки національної класики, українського мюзиклу, інтелектуальної зарубіжної драми та антрепризного шлягеру, театр прилаштував планку майже так само високо, як колись інший донеччанин, здолавши її, став олімпійським чемпіоном.

РЕПЕРТУАРНА АМПЛІТУДА

Чотири нові великі спектаклі цього сезону Донецького театру — «Кассандра» Лесі Українки, «Глорія» Ю. Квасниці та А. Багряної, «Наречена ранкової зорі» А. Касони, «Ladies’ night» Е. Мак Картена та С.Сінклера, є прицільним репертуарним вибором художнього керівництва театру, яке щорічно збурює місто несподіваними афішними назвами та широкою амплітудою творчих уподобань. Але водночас ці вистави, зроблені стараннями донеччан, їхнім умінням і талантами, здійснювалися режисерами різного віку та естетичних спрямувань, що вже давно й плідно працюють у різних театрах країни, тобто насправді віддзеркалюють загальноукраїнський режисерський інтерфейс.

Фахівцям і театралам добре відомо, що найіменитіший серед цього режисерського гурту постановник «Кассандри», лауреат Шевченківської премії Олександр Дзекун, як і його молодший колега Вадим Пінський, втілювач мюзиклу «Глорія», — вихованці дніпропетровської школи. Олександр Аркадін-Школьнік, який наважився закріпити шлягерний успіх «Ladies’ night» у Донецьку, — харківської школи, а Євген Курман, що останніми роками працював і в столичних театрах, і на Заході, і на Півдні України, — київської.

Збираючи їх усіх під одним театральним дахом і надаючи можливість працювати з супервишколенним і екстрапотужним акторським колективом та високопрофесійними театральними службами, художній керівник Донецького театру Марко Бровун цілком природно розраховував на фактори різноманіття та творчого суперництва, що завжди надають необхідного драйву мистецькій роботі. Драйв, наснага так і вихоплюються у виконавців ролей у цих виставах, а от передбачити спільні хвороби української режисури, мабуть, не зміг би і сам Господь Бог.

МАРЕННЯ ТА СИМВОЛИ

Повернувшись на Батьківщину з Саратова, більшість своїх вистав на вітчизняній сцені, починаючи від «Брата Чічікова» у Національному театрі ім. І. Франка, Олександр Дзекун творить, як марить. Зрозуміло, що сам по собі цей спосіб «виготовлення» спектаклю погано піддається контролю та й узагалі будь-якій ревізії. Відповідно, й режисерські марення — це, як правило, непередбачуваний результат, де все може зійтися на перетині геніальних передбачень та провидінь, несподіваної образності, сюрреалістичних метафор і символів, а може стати розхитаною непропорційною конструкцією, багатослів’ям, зі смисловими повторами та сценічним еклектизмом. У першому випадку Олександр Дзекун отримує визнання та премії, як от за «Ревізор» у Донецьку, «Берестечко» у Рівному, «Додо» в Луганську, в другому — відбувається те, що сталося із «Кассандрою»: монументальна й красива вистава створює відчуття емоційної пустки та інтелектуальної пастки.

Значно переробивши текст Лесі Українки, Дзекун запропонував свій концепт житія Кассандри, подібної до християнських святих, аскетичної великомучениці й провидиці. Її висвяченість він утверджує, помістивши дівчину на високий подіум у глибині сцени, неодмінно зі стилусом у руках. Ця стримана дівчина-підліток, зіграна Наталею Стефашин, із внутрішньою екзальтацією та зовнішнім спокоєм, що говорить монотонно, мов по складах, рухається обережно і велично, демонструючи свою відстороненість від світу, за режисерською концепцією, не просто страдниця й провидиця, а могутнє всевидяче око, проекція якого проступає на заднику.

Перебравши текст, як то кажуть по кісточках, Олександр Дзекун таки залишив головну сюжетну історію про провидицю, яка знає все наперед, але якій не вірять. Однак захоплений мареннями про християнську жертовність та спокутування, автор вистави небезпечно випустив з уваги важливий концепт твору Лесі Українки, що торує шлях інтриги цієї драми: чому саме не вірять очевидним речам, а вірять підступним подарунками, усіляким блюзнірським оманам — Троянським коням тощо?

Із того, що троянці не вірять Кассандрі апріорі, трагедія не складається, навіть якщо довкола сила-силенна вбивств і крові, а схожа на юнака субтильна жінка, що є втіленням вічної туги, гине. Адже позбавивши текст інтриги запитання, чому люди вірять в оману, власне, актуального й сьогодні, та утвердивши Кассандру як мученицю від самого початку, режисер позбавив дійство обов’язкового внутрішнього руху та змушений був стати донором-ілюстратором власного сценічного марення.

Символіка християнського середньовіччя, серед якої — величезна колісниця, причащання червоним вином, візуальне відтворення П’єти, у виставі довільно переплітається з прикметами античного світу — жіночим хором, лавровими вінками, макетами античних храмів, а до цього ще й додаються елементи сучасного маскультного балагану. Таке собі пробивання театрально-сценічного шурфу крізь віки, де головним стає імперативне утвердження духовної вищості Кассандри, а не болюче розпачливе запитання Лесі Українки «Чому вони не вірять?»

ГЛАМУРНЕ ЖИТТЯ І ТЕКСТ-ЗАГАДКА

Режисуру як інфантилізм виявив цього разу автор чималої кількості спектаклів на донецькій сцені, постановник вельми віртуозно змайстрованих водевілів А.Чехова та шалено емоційного мюзиклу-легенди «Історія коня» Вадим Пінський. Вибачити його за те, що він не підтримав амбіційний проект українського мюзиклу такою самою амбіційною режисурою, може, лише те, що реалізував задум та ідею композитора Юрія Квасниці й художнього керівництва театру, а не свій власний. Разом із тим мюзикл «Глорія», цей дійсно стопроцентний вітчизняний продукт, де все — від сюжету (він про наш медійний бізнес та його гламурне життя) і до молодих акторів — українське, саме те, чого очікує від театру глядач. Вибирати українське цього разу дійсно варто: виконавці танцюють, співають і грають з віддачею, що й не снилася Бродвею, оскільки там певні, що зіграють іще не менше сорока разів, а тут, мов у останнє. Мелодійні, легкі для запам’ятовування пісні про кохання, що цілком можуть стати шлягерами, й сюжет, простий, зрозумілий і доволі знайомий, зав’язуються у динамічну, мелодраматичну сценічну історію зі щасливим фіналом, для якої зручним та ефектним антуражем стає мобільна конструктивна сценографія Володимира Медвідя. Але направду в цьому мюзиклі, як і годиться, найбільше вражає злагодженість виступів кордебалету, який не лише танцює, а ще й співає та драматично дограє значну кількість сценічних епізодів із молодими ефектними солістами: Вікторією Кривощоковою (Глорія), Володимиром Квасницею (Олексій) та Владою Якубовською (Марта).

Обравши для постановки в Донецькому театрі зовсім невідому в Україні п’єсу аргентинського драматурга іспанського походження Алехандро Касони «Наречена ранкової зорі», Євген Курман зробив спробу зайнятися режисурою як філософією. Символічний, пересичений таємницями текст-загадка, в якому в тихий світ домашнього вогнища вплітається фольклорний містицизм та аргентинська пристрасність та жага, є настільки семантично багатозначним, що долати його режисер узявся за підтримки талановитого київського сценографа Андрія Романченка. Винятковість сценографії Романченка, яка цей химерний світ візуалізує, полягає в тому, що, власне, вона перетворює театральну сцену на багатовимірний космос, де миттєвість життя виправдовується нескінченністю буття. Її слоїстість і здатність відкривати смисли поступово — гігантське мережане шитво, що мов пряжене молоко хвилями обгортає сцену і утворює в її просторі печери, переходи, перепони, працює не на ілюзію, а на численні образні асоціації, які й стають поштовхом для глибинного осмислення подій. А завдяки ненав’язливій манері режисерування Євгена Курмана, оживаючи, ця художня тканина не втрачає своїх якостей, а лише стає опукло достовірною і не в останню чергу завдяки виконавиці головної ролі Олені Хохлаткіній.

Але цьогорічний сезон починався у Донецьку надто небезпечно. Вистава «Ladies’ night» із ненормативною лексикою, купою сальних жартів могла закінчитись усім чим завгодно — навіть скандалом ображеної добропорядної публіки. Втім режисура як навичка, якою майстерно володіє Олександр Аркадін-Школьнік, та балетмейстерська винахідливість Василя Маслія перетворили це відверте дійство, що дійсно нагадує стриптиз, на феєрверк гострих сценічних гегів та ексцентричних дефіле. Сімка сміливих акторів-чоловіків лоскоче залу нерви та доводить публіку до шаленства, жінки плачуть від сміху, а чоловіки ніяковіють — і все це на спектаклі про безробітних шахтарів у Донецьку. Шкода, що тільки ця вистава, яка влучила у десятку, має приписку «тільки для жінок», бо вона таки легковажна, розважальна і зваблива. Всі три інші новинки сезону, звісно, таких приписів не мають: це театральні роботи, де комерційний чинник значно менш вартує, ніж естетичний, і, відповідно, режисер мусить володіти особливим творчим універсальним баченням світу. А на такого режисера цей театр іще чекає.