У відкритому космосі

З цієї нагоди буде показано виставу «Кайдаші», де ювіляр грає головну роль. Між іншим, у цієї вистави також ювілей — вона була поставлена рівно 20 років тому і в неділю її гратимуть вже 251-й раз — із незмінним Шептекітою в образі Омелька (на фото)!

Якщо людина бодай раз у житті виходила на сцену, хоча б у масовці, вона, безумовно, пам’ятає оте ні з чим не порівнянне бентежне відчуття — коли тобі здається, що весь зал і навіть увесь світ зараз дивиться саме на тебе, на тебе одного! І ти ціпенієш під цим поглядом тисяч очей, які чекають од тебе чогось особливого. Це, мабуть, можна порівняти лише з виходом у відкритий Космос, де ти опиняєшся беззахисно-самотній у безмежному порожньому просторі.

Потім, коли така людина стає професійним актором, вона отримує певний досвід, привчається економити й урівноважувати свої емоції, щоб зайве не хвилюватися хоча б у масовці, де не варто плекати ілюзій, нібито до тебе хтось придивляється.

Відтоді, як Валерій Іванович Шептекіта вперше вийшов на сцені, минуло вже понад 60 літ. Але, здається, за цей час він так і не навчився заспокоювати в собі оте, по суті, дитяче відчуття — що ти, виходячи на сцену, опиняєшся в центрі світу. Навпаки — Шептекіта дивовижно розвинув у собі те оманливе відчуття й зробив його мистецтвом.

Щоб у цьому переконатись — варто подивитися виставу «Кайдаші». Він тут, як сказано, в головній ролі. Ну й утішайся тим — хіба тобі мало клопоту? Ні, Шептекіті — мало. Перед прем’єрою він написав цілу невеличку поему «Кайдаші», рядки звідти потім залюбки цитували рецензенти. В тій поемі мікросвіт Кайдашевої сімейки вмонтовано в глобальний вимір, від Японії і Китаю — до Дніпра, Дунаю й далі.

Якась химерна

мішанина літер —

Немов летів і раптом

вщухнув вітер,

Зашпортавшись в піддашші

у соломі,

Занісши зерна досі невідомі

У чорнозем — тутешній

грунт родючий,

І зав’язалося,

вкорінилось болюче,

І проросло до  сонця

й під дощі

Рослиння дивне людське —

Кайдаші...

Він у цій поемі — і режисер, і художник, і композитор, і рецензент, філолог і філософ, і навіть, якщо можна таке уявити — артист-глядач, який дивиться на самого себе збоку.

Про іншого актора в такому випадку можна було б сказати, що він закінчений егоцентрист і надто багато бере на себе. Про іншого — тільки не про Шептекіту. Він, власне, завжди такий. Він, наприклад, любить на репетиціях тихенько малювати свого персонажа, яким його бачить (тут ціла колекція ролей, зіграних і не зіграних.  Можливо, свого Кайдаша він також малював, і то не раз, у різних іпостасях. Бо пластика цієї ролі невловимо-мінлива.  Він то безтурботно котиться по сцені туди-сюди, мов живе срібло. То схожий на заспаного домовика. А то навіть — на старого орангутанга. Але одночасно схожий і на Бога-отця в простонародному уявленні. Одначе ця пластична розмаїтість таки складається в щось ціле — в мерехтливий образ праотця Ноя, змальованого ніби не одним, а кількома майстрами-живописцями минулих століть.

І ще дещо є в цьому Кайдашеві-Шептекіті — він, єдиний у цій виставі, існує не в просторі побутової драми, а ніби на руїнах якоїсь дивної опери, де яскраве перебільшення жесту має природний і привабливий вигляд.  І оте його наспівування («Якби мені не тиночки...»), і весь музичний лад голосоведення — такий, що його можна слухати (й бачити!) навіть із заплющеними очима. Можливо, так було в старовинному театрі корифеїв, де не робили різниці між оперою й драмою.

І наостанок: у ролі Кайдаша (як, власне, і в будь-якій іншій, навіть крихітній ролі) Валерій Шептекіта володіє секретом появи на сцені — він з’являється перед вами щоразу так, ніби хитрий фокусник, в очах якого світиться обіцянка чуда, а з його капелюха зараз вилетить голуб, а може навіть  зелений птеродактиль.

20 грудня Шептекіта знову зробить це — 251-й раз. Ні пуху, ні пера! З роси і води Вам, Валерію Івановичу!

ДОВІДКА «Дня»

Валерій Шептекіта народився 20 грудня 1940 р. у м. Тлумачі на Івано-Франківщині. Згодом родина переїхала до Охтирки на Сумщині. Там хлопець закінчив школу. Нині на сайті Охтирської міськради Шептекіта числиться уродженцем цього міста, поруч з Багряним і Чечвянським.

1958 рік — після закінчення школи почав працювати токарем на Охтирському заводі «Промзв’язок», там же грав у народному театрі (зокрема, в опері Аркаса «Катерина» співав партію І вана Москаля).

1961 рік — запрошений до студії Сумського театру імені Щепкіна, одночасно грав на сцені цього театру.

1963 рік — маючи за плечима 27 ролей, вступив до Київського театрального інституту.

1967 рік — після закінчення інституту запрошений до облдрамтеатру в Рівному. Далі служив на сценах Донецька, Чернівців, Львова (театр ім. Заньковецької).

1979 рік — став актором щойно створеного Київського Молодіжного (нині Молодого) театру, де працює й понині.

2006 рік — отримав звання Народного артиста України.