У волинян з’явилися нові фани

До нашої столиці після нетривалої перерви («Мартин Боруля» гостював тут у 2005 р.) завітав Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка. Гастролі відбулися у приміщенні Національного театру ім. І. Франка. Київський глядач мав змогу переглянути найбільш резонансні музичні прем’єри останніх років: ревю «Тригрошова опера» Бертольда Брехта — Курта Вейля (прем’єра 2006 р.), мюзикл «Моя чарівна леді» Бернарда Шоу — Фредеріка Лоу (2008 р.) та музичну драму «Кармен» (2009 р.). Щодо останньої прем’єри, то з авторством все не так просто: п’єсу за новелою Проспера Меріме написав режисер усіх зазначених вистав Петро Ластівка, а музику Жоржа Бізе та «Кармен-сюїту» Бізе — Родіона Щедріна синтезував та аранжував диригент оркестру театру Микола Гнатюк.

ПРО ТРАДИЦІЙНІСТЬ І НЕТРАДИЦІЙНІСТЬ

Гастролі розпочала «Моя чарівна леді» і, якщо вже про традиційність, то це — найтрадиційніший (у хорошому сенсі) спектакль з усіх зазначених. Вистава розповідає про те, як професор Генрі Хігінс (Дмитро Мельничук), уклавши парі з добрим знайомим, полковником Хью Пікерінгом (Ігор Зінчук), за якихось півроку (тут — засобами тиранічного дресирування) робить із «втіленої кривди англійської мови», якою є проста неосвічена квіткарка Еліза Дуліттл (Олена Небось) справжню аристократку. І хоча й тут, як і в «Тригрошовій опері», дія відбувається в Англії (це просто трішки інша Англія), ота сама згадана «кривда англійської мови» є кривдою мови української. Тут нічого не зробиш — особливості перекладу. Можливо, тому Еліза Дуліттл на самому початку свого навчання типажно так нагадує Проню Прокопівну. І навіть ставши справжньою леді, все одно залишається «дівчиною з перцем», здатною жбурнути пантофлі, які вона має лише принести чи не принести, в голову професору Хіггінсу. Так якось по-нашому жбурнути, по-українськи; ще й би ломакою огріла, якби це дозволялося за сценічною дією.

А от «Кармен» з усіх згаданих вистав «найрозхристаніша», з величезною кількістю «поверхів» та «підвалів». Сам конфлікт теж багатошаровий: окрім, власне, чоловічо-жіночого антагонізму, права на свободу та позбавлення його, є додаткове джерело конфлікту — антагоністичні відносини на національному грунті, адже Хосе — баск, Кармен — циганка (фраза Кармен «Якби ти прийняв циганський закон, я би стала твоєю ромі» є тому додатковим свідченням).

Сама особа Кармен має, фактично, шість втілень: чотири — фізичні іпостасі Кармен (Чорнява — Іванна Романюк, Руда — Олена Небось, Руса — Світлана Органіста, Білява — Софія Онищук) та два втілення — Голоси (Голос І — Лариса Півачук, Голос ІІ — Анна Раєва). До слова, додаткові «голоси» мають також Хосе та Ескамільо («звучать», відповідно, Павло Гарбуз та Сергій Бень). Тут принагідно можна згадати виставу Театру Франка «Соло-mea», де Голосу відведена особлива роль, окрім, власне, персоніфікації: це пластичне втілення неповторного голосу Соломії Крушельницької, така собі «рухома музика» в талановитому виконанні Олександра Форманчука. Проте, на відміну від Голосу Крушельницької, який майже постійно діє на сцені, ці Голоси — і Кармен, і Хосе, і Ескамільо — знаходяться далеко від своїх фізичних власників, «стигнуть» практично на ар’єрсцені, за музиками з оркестру. Таке рішення, на жаль, не лише розпорошує увагу, а й розчленовує самі головні образи вистави — особливо Кармен, яких і так на сцені чотири — на одного бідного Хосе, якому навіть Голос не може допомогти, бо знаходиться бозна-де!.. Є, звичайно, певний позитив у цьому прийомі, який полюбляли режисери-авангардисти; проте у цьому випадку всі іпостасі головної героїні мають бути різними, аби складати її єдиний та неповторний образ. А вони практично однакові, різняться лише зовнішнім антуражем, втіленим у колористиці образу костюмів — червоний, жовтий, синій та зелений.

Іноді крізь антураж несамовитої іспанської пристрасті проглядає український музично-драматичний театр, і це цілком закономірно, бо наш театр починався саме як музично-драматичний, і пам’ять про монументальні дійства, творені корифеями, запрограмувалася на генному рівні. У цьому випадку чотири Кармен стають чотирма Солохами, які вичакловують танок навколо приреченої жертви — а те, що Хосе апріорі жертва, не викликає жодних сумнівів. Він кидається від Чорненької до Білявої, від Рудої до Русої, ледь витримуючи їхній шалений натиск. А десь там, на ар’єрсцені, за спинами музикантів причаїлася справжня Кармен (артистка-вокалістка Лариса Півачук). І лише після смерті своїх фізичних оболонок вона — не просто «чарівною циганкою позаду Хосе», а справжньою королевою повільно крокує по сцені, відсторонено дивлячись на купу тіл. Такою могла би стати Кармен, якби дожила до старшого віку. І так може дивитися артистка, сповнена усвідомлення того, що її призначення — не лише Голос головної героїні... Але в такому випадку це була би вже зовсім інша вистава.

ЦИРК НА ДРОТІ З ПІСНЯМИ Й ТАНЦЯМИ ПРО ГРОШІ...

«Тригрошова опера» Брехта є переробкою «Опери жебраків» англійського драматурга Джона Гея, написаної за два століття до Брехта, 1728 року. «Опера жебраків» була сатирою на сучасну Гею Англію; «Тригрошова опера» — на вікторіанську. І хоч у виставі все апелює до заданого місця дії (і, власне, саме місце дії: і коронація королеви, і королівський вісник, що з’являється у фіналі), зрозуміло, що «між рядків» є те, що призначене для сучасного глядача. Є й самі рядки — у програмці вказано: «цирк на дроті з піснями й танцями про гроші, казну, бандитизм, грабунок, безчестя, жебрацтво, цинізм, обман, злочин у сучасному житті. Впізнай себе, сусіда, свого начальника...»). «Цирк на дроті» розпочинається вже біля театру (у більш прохолодну погоду в приміщенні театру в Луцьку — у фойє), де глядачів, мирно налаштованих на театральне дійство, що має розпочатися за 15... 10... 5... хвилин, зустрічають «натуральні» волоцюги, на грудях яких красуються таблички з написами «Жертва реклами», «Жертва підвищення комунальних платежів», «Жертва сексуальної експлуатації» тощо. І цей «театр в театрі» триває всю виставу: жебраки, повії та удавані інваліди блукають залом під час вистави, примушують глядачів шанобливо піднятися під час ранкового хоралу Пічема (Олександр Якимчук) — до речі, у Луцьку їм навіть це вдається, — б’ються милицями та посилають один одного під три чорти...

Актори намагаються точно дотримуватися заданих рамок жанру та вказівок самого автора (про існування трьох площин, які потрібно відділяти одну від одної: буденна мова, урочиста мова та спів; що ж до подачі матеріалу, то глядач не мусить «вживатися» в нього, а між ним та актором має встановитися контакт, і при всій відчуженості від глядача актор звертається безпосередньо до нього). Звичайно, це відсторонення більше не брехтівське, а, так би мовити, «брехтівське по-українськи». Але ламання отієї славетної «четвертої стіни» між сценою та залом відбувається постійно, і актори спілкуються не лише з глядачами. Приміром, в одній сцені диригента (який не знаходиться у пристосованому для його роботи місці в оркестровій ямі, а керує оркестром, що, як уже зазначалося, знаходиться на сцені, з проходу) викликають на сцену, фактично замовляють йому музику та платять за виконання «солдатської пісні».

Отже, Пічем — власник фірми «Друг жебрака», що видає ліцензії та курує 14-ма районами Лондона. Макхіт (Дмитро Мельничук) — знаний бандит, що має своє «бандформування», одружується з донькою Пічема Поллі (Ірина Маслюк). Проте батьки побоюються, що зять прибере до рук їхній бізнес, і створюють таку ситуацію, що навіть шеф лондонської поліції Пантера-Браун (Руслан Джусь), давній друг Макхіта, не може нічим зарадити. День страти Макхіта (на прізвисько Меккі-ніж) збігається з давно очікуваною коронацією. І у гротесковому, доведеному до абсурду фіналі Королева (Наталія Мельничук) не лише милує, а й дає йому звання спадкового дворянина, замок та ренту в один мільйон фунтів (сума хабара, яку намагався випросити у друзів та дружини Макхіт для свого звільнення, натомість отримавши букетики та вінок).

У різні часи, в різних країнах постановки «Тригрошової опери» часто були гостро критиковані не стільки за те, наскільки вони дотичні до брехтівської системи відсторонення, скільки за профанацію моральних цінностей. У нашому випадку це не стільки профанація, скільки такий собі гротесковий жаль за тим, що ситуація, вихоплена з іншого часу іншої країни, настільки впізнавана. Гроші віртуозно змінюють одні гаманці на інші — чи не саме це мав на увазі режисер під гаслом «впізнай себе, начальника та начальника начальника»?... Пастор Кімбл (Анатолій Мельничук), повінчавши молодят, кладе в свою торбину наїдки зі столу; він весь час з’являється там, де можна отримати гонорар. Вершиною є визначення: «бандформування з розширеною мережею корумпованих зв’язків», яке просто-таки зійшло з екрану чи шпальти сучасної газети. Або інше: «Наші судді непідкупні. Ніякими грошима ви не примусите їх творити правосуддя»... Оплески в залі.

НА ЧУЖІЙ СЦЕНІ

Особливо хочеться відзначити хорошу вокальну підготовку акторів (адже всі три вистави — музичні, і впродовж трьох вечорів поспіль достойно витримати таке голосове навантаження — річ непроста): Олени Небось (Еліза Дуліттл, у «Кармен» грає одну з іпостасей головної героїні, у «Тригрошовій опері» — Селію Пічем), Олександра Якимчука (у «Моїй чарівній леді» — Альфред Дуліттл, у «Кармен» — Гарсія, чоловік Кармен, у «Тригрошовій опері» — Пічем), Дмитра Мельничука (грає головні ролі в «Моїй чарівній леді» та «Тригрошовій опері», в «Кармен» — лейтенанта Цунігу), Ірини Маслюк (Поллі Пічем) та інших.

І ще необхідно зазначити: на чужій сцені майже завжди вистава дещо втрачає. Справа навіть не в глядачах — у містах із невеликою кількістю населення прем’єру досить швидко побачать усі театрали, й тоді — якщо це дійсно вдала вистава — глядачі ходять «по другому колу», тож із таким «позитивно налаштованим» залом для глядачів легше спілкуватися. Справа часто полягає в проблемах суто технічного ѓатунку — світло, звук, навіть розміри сцени. Тому не обійшлися без деяких технічних «накладок». Та в Луцьку вже є фани і «Тригрошової», і «Моєї чарівної леді» (10 прем’єрних аншлагів) і, сподіваюся, будуть свої віддані прихильники у «Кармен» та вистави, яка лише народжується в творчих планах режисера Петра Ластівки — «Мазепи» (за власною п’єсою, побудованою на багатьох історичних джерелах). Отже, успіху, і до нових гастролей.