У затінку Лесиного крила

Нещодавно Україною прокотилася низка заходів із нагоди 100-річчя з дня смерті Лесі Українки. Не була осторонь цієї дати і Грузія, куди попрямували пілігримами дослідники творчості української письменниці. Ініціативи громадської спілки науковців «Лесине коло» посприяли проведенню в Тбілісі Міжнародної конференції, організатором якої став Інститут україністики Тбіліського державного університету.

Саме тут, на грузинській землі, гостро відчуваєш, які плідні роки провела поетеса в цьому краї. В останнє десятиріччя життя Лесі Українки Грузія поступово перетворилася для неї зі «сталої домівки» на справжній Дім духу. Недарма про свій останній завершений твір, драму «Оргія», Леся Українка повідомляла подрузі Ользі Кобилянській з Єгипту, що «все докінчує, та ніяк не докінчить одної речі, початої ще дома літом».

Творчий «зеніт» Лесі Українки у Грузії підтверджує ареопаг текстів, що склали вершину її літературної спадщини. Тут вона працювала над «Адвокатом Мартіаном», створила невмирущого «Камінного господаря», тут спалахнула яскравим цвітом знаменита «Лісова пісня». Без грузинського доробку авторка не стала б тією Лесею Українкою, перед генієм якої схиляє голову світ. І задумам під небом Грузії не було кінця, до останнього подиху. В одному з грузинських листів письменниця описала апогеї стану натхнення, які вона переживала: «Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над усі недуги, і наказує мені писати...»

Мандрівка по місцях Лесі Українки для науковців із Луцька, Рівного та Ялти розпочалася з Кутаїсі. Його творча віртуальна енергія безсумнівно зіграла важливу роль у народженні ідей письменниці. Вже перед першим переїздом до Кутаїсі, куди отримав службове призначення її чоловік К. Квітка, Леся Українка не приховує особливих очікувань від зустрічі з містом: «Се вже я буду у самісінькій Колхіді жити, бо саме Кутаїс і має бути те місце, де аргонавти золотого руна добували... Там, кажуть, і тепер люди дуже люблять грецькі ймення...». Дійсно, за твердженнями істориків, перші держави на території Грузії мали контакти з Давньою Грецією і Римом, історія яких традиційно служила джерелом креативних візій у художньому світі письменниці.

Завдяки добре продуманій програмі, запропонованій нам співробітниками Інституту україністики, ми встигли побачити відомі культурні пам’ятки глибокої давнини, які нікого не залишають байдужими. Однак передусім ми відразу відчули, що простуємо слідами Лесі Українки.

Мамо, я — в Кутаїсі.
Чула про древній світ?
Тут, у Колеті старій,
жили раніш аргонавти.
Я відчуваю нині, як серце моє
манить
Край цей прекрасний, де їхні
поховано лаври.
Місто поетів — тут навіть
повітря бадьорить.
Й не скаменіти душею — доле,
не смій!
Й навіть перо не тремтить
і рука не підводить,
Гарно творити у місті
прадавніх царів.
Величчю в небо ввірвались
собори чудові —
Ось Моцаліта, Гелаті,
Баграта собор.
Сонце тут сходить й поезія
родиться нова,
І постає волелюбний народ,
як дозор.
Мамо кохана! Як тепло тут
люди сміються,
І через це я тут міцно стою
серед них,
Нині рукою безодні у неба
торкаюсь,
Мову учу, що кохала героїв
своїх...*

Наступною ціллю нашої поїздки стало гірське містечко Сурамі, до якого веде мальовнича дорога над урвищами і річками. Сурамі — останній земний прихисток Лесі Українки. Величність сходження підсилювали важкі хмари, плин яких над нами не припинявся, немов почесний кортеж. Ще звечора побачили місце, де було помешкання, до якого письменниця приїхала на найвищому регістрі свого життєвого кредо —contra spem spero. Побачили музей і погруддя Лесі Українки, що розташовані неподалік.

...А тим часом годинник закінчував відміряти вік. Не спалося. На світанку захотілося бути ближчим до природи, для якої час рухається за іншими законами. Відразу за селом дорога покликала нас у гори. І коли сонце засвітило своєю короною з-над лісу, то на рівні серцебиття ми відчули, що допоки є ми, українці, Леся залишається з нами, бо вона прийшла у цей світ, щоб промовляти душею... Несподівано стежина вивела нас на кладовище, яке здавалося безпечальним під ранковим промінням сонця. І навіть гробокоп, що по-шекспірівськи мудро виконував свою роботу, здавався лише знаком місії пам’яті для живих, що переходить від покоління до покоління. Знайдені в той світанок покраплений камінець та соснова шишка — це найдорожче, що я привезла з Грузії.

1 серпня ми принесли квіти та українські прапорці до підніжжя пам’ятника Лесі Українки у Сурамі. Уникаючи офіціозу, сказали їй сокровенні слова. До речі, завдяки високому постаменту я по-новому оцінила роботу скульптора Тамари Абакелії (останню у її великому творчому житті): Лесин погляд спрямований у далечінь, вона вже — летить над нами, зчорнілий небесний інок. Досить багато відкрили для себе у музеї, що враз наповнився голосами з минувшини. Цікаво було переглянути записи у книзі відгуків, залишені тут відвідувачами, які здавалися нам у ту мить такими рідними. Та все ж, незважаючи на гостинність і приязнь господарів, не можна було не відчути: це — храм великої самотності.

Уже ближче до полудня, коли ми покинули Сурамі, хтось передав, що нібито привезли квіти з посольства України... А ми тим часом рухалися далі за нашим маршрутом, прагнучи не розхлюпати в душі жодну мить зустрічі з Поетесою у безчассі.

Сурамі — дивлюсь на величні
фортеці вершини,
І погляд охоплює горе людське,
їх тягар...
Та сонце таке полум’яне
до серця вже лине,
І в небо здіймається вище
туману і хмар.
Й будинок старенький
з лапастим в подвір’ї горіхом,
Можливо, вже лік почина
дням останнім поета...
О якби її оминуло гіркеє це лихо,
І знов чарувала поезія
хвилями злету...

На диво святковою і в той же час з ореолом стриманої урочистості (позаяк ще не вгамувався біль пережитої війни) нам видалася столиця Грузії. Місто, яке переконливо засвідчує, якими мистецькими щедротами Бог обдарував людину. Це відчуваєш і на вулиці, споглядаючи оригінальні пам’ятники письменникам, і в соборах, і в музеях, які засліплюють блиском втіленої уяви наших предків, і за столом, який завжди є мистецьким витвором працелюбних і щедрих грузинів. Тільки в такому краї могла народитися музика, яка чарує всіх меломанів світу, що дало підстави ЮНЕСКО визнати її шедевром усної нематеріальної спадщини.

Тут ми теж постійно намагалися вловлювати присутність Лесі Українки. Особливо зраділи будинку, на фасаді якого прикріплена меморіальна дошка. Мабуть, із його вікон письменниця спостерігала за міським повсякденням.

Тбілісі — справжні ліки, і поезію
Не треба десь шукать —
вона усюди
..............................................
І починаю я творити пісню.
Слова дорогу устеляють думам.
І місяць грає в небі над Тбілісі...

Нові наукові задуми народилися в стінах Тбіліського університету, де багато років працює над розвитком українсько-грузинських зв’язків академік Отар Баканідзе. Тривалий час він вивчає грузинські шляхи і творчість Лесі Українки, а свою рідкісну відданість покликанню намагається прищепити учням, зокрема доктору філософії Ніно Наскідашвілі, магістрам Софіо Чхатарашвілі, Іване Мчеделадзе... Власне, зусиллями Отара Баканідзе та його молодших колег і була здійснена велика мрія про Грузію українського Лесиного кола.

Однак це мрія — нон-фініто, вона не вичерпується остаточно. До Грузії хочеться повернутися знову і знову. І хочеться вірити, що українці щораз більше будуть відкривати для себе цей Богом даний край. Та у вирі калейдоскопічних вражень обов’язково знайдуть миттєвість, щоб помовчати — у затінку Лесиного крила.

*У есеї використовували фрагменти поезій Мурада Мтварелідзе у перекладі Т. Козлової