Українська кіноверсія «Тараса Бульби»,

або Чому не реалізований літературний сценарій «Запорозької Іліади» — «Тарас Бульба та його сини» кінорежисера Віктора Греся за мотивами романтичних творів Миколи Васильовича Гоголя з використанням народних дум, повір’їв, історичних пісень, а також окремих фрагментів-мотивів сценарної версії О.П.Довженка

Важко заперечити тезу відомого українського письменника й політика першої половини ХХ століття Володимира Винниченка про те, що історію України не можна читати без брому. Малося на увазі при цьому насамперед осмислення минувшини нашої країни її громадянами, вдачі та характеру народу, що в різний час творив ту країну. Але ж треба. Бо, крім нас, її дітей-нащадків, більше ніхто цього по-справжньому чесно, правдиво й повноцінно не зробить. Тож, певно, необхідно використовувати для такого осмислення кожну можливість, у тому числі й через широкомасштабні мистецькі полотна. І нагода для цього випадала найсприятливіша — адже наближалося 200-річчя з дня народження геніального нашого земляка, одного з найталановитіших творців російської літератури, що волею долі стала надбанням не лише культур країн пострадянського простору, а й всього світу, — Миколи Гоголя. Тим більше, що Україна в його творчості посідала особливе місце, серед якої історична повість «Тарас Бульба» впродовж століть тривожить творчу уяву митців суміжних мистецтв не одного покоління. Для цього варто згадати лише біля двох десятків кіноверсій за нею. Про численні її графічні та живописні ілюстрації годі вже й говорити.

ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА

Перший задум української кіноверсії «Тараса Бульби» спав на думку ще Олександру Довженку. Видатний митець зі світовим ім’ям навіть сценічно розробив і зафіксував окремі її фрагменти. Але з різних причин ця ідея так і залишилася не втіленою в життя. У наш час ще понад двадцять років тому до неї знову повернувся відомий український кінорежисер, народний артист України Віктор Гресь. Адже на той момент він уже утвердив себе в кінематографі талановитим режисером-постановником. Навіть короткометражні фільми «Хто помре сьогодні», «Сліпий дощ» і «Блакитне та зелене», з яких йому довелося розпочинати свій творчий шлях у другій половині 60-х років минулого століття, коли хрущовська відлига вже йшла на спад, засвідчили значний творчий потенціал кіномитця, його нестандартний підхід до художнього осмислення як сьогодення, так і ще не призабутого трагічного лихоліття періоду Великої Вітчизняної війни. Подальші повнометражні картини «Чорна курка, або Підземні жителі» та «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура» реалізовані вже на історичному матеріалі, лише підтвердили небезпідставні сподівання творчої еліти.

Одночасно йшло творче опрацювання інших літературних матеріалів, у тому числі й на українську тематику. Понад два роки Віктор Степанович разом із письменником Валерієм Шевчуком скніли над сценарієм за романом «Чотири шаблі» Юрія Яновського. З не меншим натхненням він трудився і над сценарієм фільму про народного месника Устима Кармелюка. А ще виношував задум зняти художню стрічку про скіфів і Київську Русь, «Великого інквізитора» за Федором Достоєвським та екранізувати «Старуху Ізергіль» Максима Горького з дивовижної долі акторкою Марією Капніст у головній ролі, життєствердність котрої не зламали навіть десятиліття сталінських таборів. Ну і, безумовно, від самісінького старту своєї самостійної творчої діяльності він мріяв дати кінематографічне життя героям прозових творів Миколи Гоголя. Спершу його творчу фантазію розбурхала «Пропавша грамота». Були навіть розпочаті робочі зйомки на кіностудії ім.Олександра Довженка. Та серйозні розходження в організаційних і творчих поглядах з її директором поставили хрест на цьому задумі ще при самісінькому початку його реалізації. А потім його уяву захопила «Страшна помста». Та найприкріше те, що, хоча потреба в них була очевидною, вони так і не з’явилися на світ.

Після здобуття Україною незалежності здавалося, що ніщо не стане на заваді справжньому розвою українського національного мистецтва, невід’ємною часткою якого, зрозуміло, став вітчизняний кінематограф. Тому Віктор Степанович без зволікань взявся за створення відповідного повісті «Тарас Бульба» сценарію. Правда, для цього йому необхідно було також вирішити декілька проблем, у тому числі — породжених самим Миколою Гоголем, зумисне нехтування якими могло призвести до певних алогічностей, казусів. Одна з них полягала в уникненні суперечностей історичної топоніміки, породженої другою редакцією історичної повісті, поява якої припала на 1842 рік. Тоді як ця топоніміка, незважаючи на всю художність історичного твору, мала повністю відповідати епосі та відтворюваному в ній періоду нашої історії.

На доказ цього у відношенні Миколи Гоголя варто привести бодай передсмертні слова Тараса Бульби з другої редакції повісті: «...Зачекайте, прийде час, настане час, спізнаєте ви, що таке православна руська віра! Вже нині чують далекі та близькі народи: піднімається з руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не підкорилася йому!..» Найбільший сумнів викликає поява прийменників «руська» до віри та «руської» до землі, яких раніше не було в першій редакції повісті. Адже подібні слова міг висловити хіба що автор, та й то з обов’язковим посиланням на майбутню перспективу історичного розвитку. Але аж ніяк не герой повісті. Бо означення «Русь», «руська», «руський» у межах Речі Посполитої насамперед вживалися до території та народу нинішньої Білорусі. А територія тодішньої України з центром у Києві, що спочатку незаконно була приєднана до Великого князівства Литовського, а потім внаслідок Люблінської унії вже навіть без прав автономії перейшла в пряме підпорядкування тієї ж таки Польщі, називалася просто Київською землею. Якщо ж вказані означення та ще й зі «своїм царем» відносяться до північного сусіда, тобто другої держави, то кого тоді в такому разі вважати зрадником? Адже син Андрій полюбив піддану однієї з ним країни. Правда, чужої віри. Тоді як його батько, також залишаючись підданим Польщі, чомусь несподівано переймається долею вже зовсім другої держави. Хоча заради справедливості варто зауважити, що до інших вір запорізьке козацтво теж було більш-менш терпиме. Наприклад, ті ж таки євреї ( «жиди» за Гоголем ) зі своїм іудаїзмом спокійно торгували навіть на Хортиці. Тож під час подібних спорадичних козацько-селянських бунтів, повстань і походів на теренах України, що передували Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького, боротьба, в першу чергу, йшла за відстоювання соціальної рівності й справедливості, в тому числі — по лінії православної віри, де соціальні утиски сягнули абсурду. Дехто може мені закинути, що я вже занадто загнув зі зрадою самого Тараса Бульби. Але той же Богдан Хмельницький довгий час вів Визвольну війну як підданий Речі Посполитої, неабияк дбаючи про те, щоб на нього не почепили якийсь образливий ярлик, що піддавав би сумніву справжність його козацької клятви польському королю та короні польській. А десь приблизно через шість-сім десятиліть після описаних у повісті подій уже іншого українського гетьмана — Івана Мазепу — за одне його бажання перейти під протекторат шведів (котрі, між іншим, і були першими русами) навіть піддали анафемі, з якою не можуть розібратися донині. Та й православна віра двох сусідських народів неабияк різнилася на той час, що пізніше позначилося на їхніх взаєминах, — щоб отак відразу підводити її під спільний знаменник — «руська». Тим більше, що в старійшин козацьких, до числа яких належав і Тарас Бульба, ще не вивітрилося з пам’яті, як запорожці в повному бойовому спорядженні доходили до самих стін Московського Кремля. Сподіваюся, всі знають, що не для того, щоб поріднитися з руським царем у вірі. Тож виголошені героєм повісті в другій редакції вищенаведені словесні тиради в такому випадку виглядають неправдивими й недоречними. Я нічого не беруся стверджувати. Однак подібних суперечностей не може не помітити обізнаний в історії та вдумливий читач. І виправданням їм не може бути навіть авторська воля генія. Хоча ніскільки не виключаю, що в цьому прихована ще одна не розгадана загадка творчості Миколи Гоголя. Віктор Гресь уник цих та інших авторських та історичних протиріч внаслідок того, що в основу свого сценарію поклав першу редакцію повісті, яка значно менше хибувала на них. Але натомість, прагнучи дати об’ємнішу й правдивішу картину запорізького козацтва, він її значно збагатив іншими матеріалами. А чи мав на те право? І це теж одна з проблем, яку не можна байдуже поминути.

Не секрет, що невдовзі після переїзду до Петербурга Микола Гоголь почав виношувати задум створення своєї історії Малоросії, тобто України. Але це не повинна була бути історія, наголошую, утвердження державності на її терені. Не без значного впливу Олександра Пушкіна, з яким Микола Васильович мав щасливу можливість спілкуватися безпосередньо, та його особистих розвідок щодо повстання під проводом Омеляна Пугачова, це мала стати історія народу Малоросії, за висловом письменника, «ще не зведеної ні в яку систему», що базувалася б насамперед на переказах, повір’ях, кобзарських думах та численних народних піснях. Проте від самісінького початку письменник почав відчувати неабиякий спротив реалізації його ідеї. То неправда, що рукописи не горять. На особистому прикладі Микола Васильович мав змогу неодноразово в тому впевнитися ще задовго до власноручного знищення другої частини роману «Мертві душі». Адже він змушений був спопелити, не без розпачу й жалю, вже перші художні нариси з історії свого краю. І все тільки через офіційну відмову цензури дозволити їхню публікацію. Врешті-решт його задум отримав своєрідний варіант у вигляді героїко-патріотичної історичної повісті «Тарас Бульба». Тепер можна тільки здогадуватися, про що свідомо змовчав її автор, який мав, як свідчать інші його публікації, досить широкі й нестандартні погляди на історію України. Тож Віктор Гресь, зважаючи насамперед на існуючі сьогодні історичні розвідки й документи, прийшов до висновку, що не лише має право, а й зобов’язаний, не вступаючи в конфлікт з провідною авторською ідеєю, в своєму сценарії доповнити повість тими ж таки переказами, повір’ями, кобзарськими думами, народними піснями, цілими фрагментами реальних історичних подій та іншими деталями та атрибутами тогочасного життя, які тільки повніше розкривали б загальний письменницький задум. А за зразок у цьому було взято кінематографічний підхід уже згадуваного Олександра Довженка. У підсумку сценарій перетворився на самобутній прозовий епічний твір із життя українців та Запорізької Січі в 20 — 30-х роках ХVІІ століття. Не стану переказувати його зміст, але на окремих фрагментах, щоб показати масштабність режисерського задуму, все ж таки зупинюся. Адже вона відчувалася вже в частковій зміні назви майбутньої стрічки, що отримала кінцевий варіант «Тарас Бульба та його сини». Хоча зрозуміло, що синонім «сини» автор сценарію і майбутній режисер-постановник фільму за цим сценарієм у даному випадку переносив на всю тогочасну українську спільноту, тим самим підносячи життєву драму однієї української козацької родини тієї доби до трагедії цілого народу, а, можливо, й інших народів.

УКРАЇНСЬКА ЕПОПЕЯ

Неабияк вражає вже сам пролог сценарію, що відразу дає відчути всю надзвичайну напругу тієї дивовижної епохи, коли долі цілих народів і країн здебільшого вирішувалися в сутичках кількасоттисячних армій...

«Над спаленим солончаковим степом висіло розпечене сонце. Повітря наче плавилося, від чого густа темна маса, що насувалася з-за обрію, здавалася напівміражною. Вже можна було розрізнити тупіт, що швидко наближався. Йшло військо. Незмірне військо. Зігнане з усіх кінців могутньої Османської імперії. Йшло з Дикого поля невидимими людському оку шляхами. Йшло на змучену, витоптану кінськими копитами, скривавлену Україну. В клубах пилюки миготіли кінні, піші. Тяглися обози, брели в’ючені тварини. Четверо бойових слонів у яскравих попонах і лускатих панцирах несли на собі штурмові майданчики з артилерією. Управляли ними чорні, наче смола, погонники у білих чалмах. Йшли яничари — гордість і слава султанської гвардії. Сунула кримська орда хана Джамібека-Гірея, за нею, упереміж — різноплемінні полчища. У колі найближчих мурз та воєначальників на вогненному скакуні сам султан Осман Другий — Сонце імперії. Ще вчора його полководці вщент розгромили польську королівську армію під Цецорою, а голову коронного гетьмана Жолкевського доправили до османської столиці — Йому в подарунок. Сьогодні вже Він сам став під султанський бунчук і поспішає до Хотина ...»

Здавалося, що ту військову силу ніщо й ніхто не зупинить, а Польщу вже невдовзі чекає цілковите понищення. Та не так сталося, як гадалося. Бо п’ять тижнів по тому, за повідомленням хронік літ стародавніх, трьохсоттисячна армія Османа Другого зазнала поразки. Блискучою Хотинською перемогою, що врятувала Річ Посполиту, поляки завдячували лише козацькому війську гетьмана України Петра Сагайдачного, в складі якого сміливістю та відвагою також відзначився ще сповнений сил Тарас Бульба. Він потім неодноразово ретроспективно буде повертатися до тих днів. Адже там, на полі бою, за хоробрість його відзначив сам король Владислав, а вручив йому нагороду — іменну шаблю — тоді ще молодий польський полковник Микола Потоцький, котрий уже через роки вестиме з полками Бульби жорстоку непримиренну боротьбу не на життя, а на смерть. Бо славна Хотинська битва виявилася, на жаль, увертюрою до десятиліть взаємної ворожнечі та кривавих боїв, в яких бездумно знищуватимуть один одного колишні союзники й сини Речі Посполитої, підриваючи силу обох народів та цілої держави взагалі.

Але це було колись і буде потім. А на даний момент полковник Тарас Бульба зустрічає на подвір’ї своїх рідних синів після закінчення ними київської бурси. Показово, що сценарист не обмежився лише зображенням трафаретної сцени змагань навкулачки батька з синами. Він постарався насамперед колоритно передати уклад життя тодішньої козацької родини та її оточення. А ще широкими мазками означив яскраві риси характеру своїх героїв, які потім матимуть подальший різнобічний розвиток. Якщо в Остапа переважала сила духу, то Андрій відзначався м’якістю та ліричністю своєї натури. Хоча в любові до свого краю та минувшини йому теж не відмовиш. Лінія та характер матері Марії теж подані достатньо повно й різнобічно, а не лише штрихом, як це зроблено в повісті. Вона любляча дружина та мати й справжня берегиня свого дому та господи. А це і є той рай малої батьківщини, за який ви ладні без надмірних вагань віддати своє життя. І в цьому не виникає жодного сумніву. Тільки в такому випадку молодим неукам необхідно ще пройти своєрідну школу військового мистецтва. А для цього найбільше годиться Січ-мати. Тож батьків вибір не підлягав жодному запереченню, бо того вимагало саме тодішнє життя.

Однак повноцінна школа Запорізької Січі — то не лише перебування на Хортиці. Це ще й різноманітні, сповнені чималих ризиків для життя походи, в тому числі — на козацьких човнах-чайках до кримських берегів та берегів самої Туреччини. І сценарист не відмовив собі в задоволенні піддати важкому випробуванню запорізьких козаків. Звісно, крім загальної мети кожен з них при цьому переслідував ще й свою осібну забаганку. Характери, дійсно, різні були, і всяке траплялося, траплялися навіть потурнаки, тобто зрадники, але загалом серед запорожців панувала атмосфера саможертовного подвигу, яка здебільшого приводила до спільних визначних перемог. Так трапилося й цього разу. Султана, котрий сам на той час перебував у поході на Варну, особливо обурив той факт, що січовики безпосередньо штурмували Стамбульську фортецю. Розгніваний, він звелів вислати на запорожців усі кораблі й галери, потопити чайки, а козаків привести до нього бранцями. Обіцяв власноруч їх мордувати. Та козаки виявилися вміливішими й вдачливішими. Натомість у жорстокій морській сутичці вони, вже під орудою Тараса Бульби, що замінив загиблого в поході отамана, потопили турецьку армаду, від якої уціліла лише одна легка галера. Остап з Андрієм теж при цьому не спасували перед страшною небезпекою і на «відмінно» склали випробування на справжню приналежність до війська запорозького.

Однак радості не буває без печалі. І цього разу після вдалого походу радість не надто довго панувала на Хортиці: Україною сунула біда, чутки про яку невдовзі докотилися й сюди. Соціальна наруга над людьми сягнула своєї межі. Окрім польських панів, до неї долучилися ще й ксьондзи. За переказами, вони не тільки грабували храми, шили своїм дружинам спідниці з церковних риз та їздили в таратайках, а навіть запрягали в них православних християн. Більше того, в цьому їм потурало ще й реєстрове козацтво. Терпіти далі таку наругу над своєю людською гідністю та козацькою честю було не сила. Тому Запорозьке низове військо висловило волю йти прямо на Польщу, щоб, як сказав на загальній раді кошовий Кирдяга, «відплатити ляхам відразу за все: за сльози, за муки, за смерть... і за зневагу віри нашої святої!»

Тож тепер з України на Польщу вже котилася хвиля не менш жорстокої козацької помсти. У числі перших на її шляху опинилося місто Дубно, де, як ходили чутки, було багато скарбів та шляхетних біженців. Серед них, на андрієву біду, знаходилася й красуня-католичка Люція та її брат Стефан. Їхній батько Браницький був воєводою в цьому місті, жителі якого тепер під час тривалої облоги потерпали від голоду. Насамперед щире співчуття голодній панночці та її матері й послужило першим поштовхом до неочікуваного вчинку Андрія. Адже спочатку він збирався лише допомогти татарці, служниці Люції, донести до міста клунки з харчами. А потім теж співчуття повело його далі. І тільки при особистій зустрічі з Люцією воно все більше почало переростати в глибоке внутрішнє почуття любові до неї. Тоді як спочатку вона сама нагадала Андрієві, що його «кличуть батько, брат, мати, товариші, вітчизна...» Але вони вже обоє не в силі були керувати своїм почуттям великої всеспопеляючої любові. Тому й віддалися на її волю.

Віктор Гресь не плакатно й однозначно, а з глибоким психологізмом і тактом будує всі ці сцени. Тож глядачеві теж, гадаю, було б далеко не просто зробити свій присуд героям фільму. Зате старий козацький полковник Тарас Бульба невдовзі виявився більш конкретнішим і жорстокішим — бо для нього обов’язок перед козацькою громадою та рідною землею були понад усе. Адже таким був неписаний закон того не менш жорстокого часу, і він поступатися ним не збирався. Бо інакше не виживеш. Не сам — народом, батьківщиною.

Герої сценарію Віктора Греся «Тарас Бульба та його сини» — це насамперед живі людські характери в дії за певних обставин. Але чим більше ви переймаєтеся всіма цими жорстокими протистояннями, тим більше розумієте їхнє безглуздя й нікчемність. Їх поповнює також Тарасова смерть у полум’ї вогнища... Правда, з останнім його криком у небо, покинувши обгоріле тіло, злетіла й душа великого духоборця. І вже з піднебесся на мить Тарас побачив себе самого, охопленого полум’ям багаття, оточеного натовпом, що завмер у відблисках вогню з піднятими вгору головами. Його душа летіла над рікою, над човнами з козаками, над конями, що пливли слідом за ними. А потім пролунав крик новонародженого. Ось малюка передають матері... красуні-панночці. Вона цілує дитя і передає в чоловічі руки — руки Андрія. Він цілує сина й передає братові панночки — Стефанові, котрий розглядає племінника з розгубленою посмішкою. А немовля вже підхоплюють руки Остапа, далі — старого Браницького і нарешті... самого Тараса Бульби... Тільки цьому ніколи, ніколи не судилося статися... Бо лише там, по той бік життя, як свідчить хроніка літ стародавніх, всі правди з’єднуються у святій правді прозріння, у християнській правді любові й прощення. На жаль, людина усвідомлює все це тільки там.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Треба чесно признати, що сценарій Віктору Гресю за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба», що передбачав одночасно як телевізійний, так і кіношний варіанти реалізації, повністю вдався. Особливу його духовність та мистецьку довершеність свого часу дуже високо оцінили провідні діячі української культури, включаючи Олеся Гончара, Миколу Вінграновського, Івана Дзюбу, Миколу Жулинського та багатьох інших. У 2006 році його навіть було визначено переможцем відкритого конкурсу на кращий кіносценарій художнього повнометражного фільму — екранізації повісті М.В.Гоголя «Тарас Бульба» й рекомендовано для включення до Програми виробництва та розповсюдження фільмів за державним замовленням на 2006 — 2007 роки. Але все це так і не мало реальних наслідків. Тож зйомки фільму з відомим російським актором, українцем за походженням, Олексієм Петренком у головній ролі відсувалися на невизначений строк. Тому режисер-постановник і надалі продовжив самостійний пошук необхідних коштів для реалізації свого задуму. Хоча їх необхідно було, звісно, за зарубіжними мірками, ніби не так уже й багато — десь в межах млн. Ніскільки не дивно, що в пошуках зарубіжних інвесторів була навіть спроба залучити відомих французьких акторів Депардьє, Рішара та Жана Рено на роль Боплана й інших історичних постатей. Це попри те, що за всі довгі роки творчих митарств із вирішенням питання бюджетного забезпечення фільму Віктор Гресь звертався за допомогою до двох останніх президентів України, незлічимої кількості високопосадовців вітчизняного владного олімпу, грошовитих людей. Але чомусь усі ці його звертання так і залишалися без відповідної конкретної дійової реакції. І тут справа, певно, не в економічній скруті та нашій загальній бідності. Треба, мабуть, вести мову в першу чергу про такі чинники, як патріотизм та національні свідомість і гідність, котрих у них, на жаль, бракує.

Я закінчував ці нотатки далеко за північ. Тож сон несподівано зморив мене безпосередньо за комп’ютером. І тут, невідь-звідки з’явившись, гоголівський чорт став поспіхом нашіптувати мені на вухо про те, що Віктор Гресь буде займатися постановкою фільму за розробленим сценарієм десь не то в Польщі, не то в Франції. Я спочатку відмахувався від нього обома руками. А потім змирився й подумав, що, може, так і краще. Потім, може, ще й приз якийсь дадуть, наприклад, бодай за міжнародний внесок у розвиток української національної культури. А чому дивуватися? Он скільки наших художників, музикантів, оперних та естрадних співаків, інших мистців блукають чужими світами. Та й нічого. Їм, грішним, непогано. І нам, дивись, слава якась перепадає. Зате також не тишком-нишком живемо. Ганьба величезна, звісно, що, починаючи ще з догоголівських часів, не вдома, а по світах митарствуючи, шукаємо своє людське й професійне щастя. Але то вже, мабуть, у нас така планида.