Українське кіно серед мороку відеоночі
У галереї "Mixt" і на екрані, розіпнутому проти неба, змагатимуться за нагороди вітчизняні фільми, створені від початку 1991 року. Журі, яке очолить один із найтитулованіших українських кінематографістів, Юрій Іллєнко, визначить переможців у трьох категоріях: студентські стрічки, фільми дипломованих кінематографістів, що будуть представлені уривками, та відеоарт.
Від осені того самого 91-го в Україні не було проведено жодного національного кінофестивалю, який дозволив би проаналізувати мистецькі та інші тенденції вітчизняного екранного мистецтва. Власне, це ще один промовистий штрих до політики державного керівництва кінематографією й потреби в критичному самоосягненні власної творчості більшістю професійних кінематографістів, зібраних до відповідної спілки.
Організацією фестивалю цілком приватно переймаються інші - художники Євген Матвєєв, Євген Мухоїд, Василь Цаглов та Михайло Шевченко, котрі відгукнулися на ініціативу кінорежисера Михайла Іллєнка та знайшли розуміння й підтримку в особі Фонду сприяння розвитку мистецтв України.
Українське кіно, долаючи власне сторіччя, ніби прагне повернутися до своїх витоків - художники воліють примусити "національні картини життя" рухатися. Можливо, це є також початком долання скутості й скутовості вітчизняної кінематографії, котра застигла в чеканні коштів та ініціатив?
"Відкрита ніч" обгрунтовується маніфестом. Маніфестом, який є достоту суперечливим. Можливо, тому, що вийшов із-під пера власне кінематографіста, стомленого "фата-морганами" української "десятої музи". У ньому стачить усього: і наївних заперечень будь-якого конвеєра, і бажання долати будь-які перешкоди, і квиління ("жертовник національного кіно... безжалісно розколотий на друзки"), й оманливих зваб кіногерметичності (фестиваль "не має намірів порівнювати наш жертовник із чужою амфорою"), і сміливості побачити реальність такою, якою вона є, і впізнаваних сподівань на "небо в алмазах"...
Фестиваль тут означено як "шанс для студентів, ізольованих від глядача, для кінематографістів, що відлучені від фаху, для професійних художників, котрі за допомогою відеокамери ризикнули розширити звичні координати простору - виміром часу".
Зрештою, в останньому прозирає світло. Не сказати б - відео. Річ у тім, що всі кінотвори, закликані до фестивального змагання, опосердковуватимуться магнітною плівкою й демонструватимуться через відеопроектори.
Аби постати перед очі глядача в шатах національного фестивалю, українському кіно наразі судилося вмерти - технологічно. Можливо, саме таким чином йому судилося відродитися, принаймні, морально?..
