Український Паганіні

Пройшли концерти пам’яті маестро. Велику їх частину зіграли музиканти ансамблю «Київські солісти», який створив Богодар Антонович. У вечорах брала участь і Мирослава. До речі, багато акцій організували ентузіасти-меломани з різних куточків України. Перший Національний телеканал зробив сорокахвилинний фільм про Богодара Которовича, сценаристом якого виступила Тетяна Жицька. Його автори спілкувалися з багатьма людьми, передивилися усі існуючі архівні відео, деякі матеріали використані із сімейного архіву. Телевізійники навіть віднайшли товариша Богодара Антоновича, з яким Которович у шкільні роки ходив у селі Жабка по гриби, коли на канікули приїздив до свого діда. Богодар Антонович був один із засновників сучасної української скрипкової школи. 2010 року в Луганську започатковано Дитячий конкурс ім. Б. Которовича. На засіданні комісії із вшанування пам’яті маестро, яке відбулося влітку, йшлося про створення серйозного міжнародного конкурсу скрипалів його імені у Львові. Це була пропозиція Ігоря Пилатюка. До речі, у Львові вже існує Всеукраїнський конкурс скрипалів, якому хочуть надати міжнародний статус. Була озвучена ідея створити книгу спогадів про Которовича. Академією мистецтв, за підтримки Міністерства культури, оголошено конкурс на створення надгробку на могилі видатного музиканта. «Укрпошта» виготовила конверт до 70-річчя скрипаля і диригента Богодара Которовича. На концертах Мирослава пропагує диск «Фердинанд» — це останній прижиттєвий запис, де її батько виступає в несподіваному амплуа — не лише як диригент, а й актор, читець. Которович читає казку... Як зізнається скрипалька, цей диск є її оберегом. Про митця на сцені, секрети його майстерності і просто про татка — наша розмова з Мирославою Которович.

«ЯКЩО ТИ ГРАЄШ У КРЕМЕРА, ТО МОЖЕШ ГРАТИ Й У НАС»

— Цікаво, а в дитинстві батько читав тобі казки?

— В тому й справа, що не дуже то й читав... Він дуже рідко був вдома. Можливо, саме тому постать батька дуже яскраво закарбувалася в мою пам’ять. Опікувалася мною переважно мама, але той час, який зі мною проводив тато, був надзвичайно якісним.

— Богодар Антонович і вдома був артистом?

— Звичайно! Така вже натура... Викладав він так само артистично. Йому не треба було займатися зі студентом годинами. Він міг провести яскравий, феєричний урок — і учень загорався, починав грати на декілька голів вище!

— З тобою він займався музикою в дитинстві?

— Він відвів мене на виховання до свого дуже педантичного і талановитого в педагогіці учня Петра Бондаса і мав спокій. У дітей, як правило, авторитет батьків під питанням. У професійних моментах вони схильні прислухатися до думки чужих людей. Коли ж я нарешті дізналася, що Петро Зіновійович, мій фаворит, — учень тата, була навіть трохи розчарована: «Як? Він твій учень?! Значить, ти все-таки головний?!» Проте я завжди знала, що тато — король скрипки, що він найкращий!

— Коли розпочалася ваша справжня співпраця?

— Якось, коли я вже грала у Гідона Кремера, батько, у притаманній йому жартівливій манері, сказав: «Якщо ти граєш у Кремера, то можеш грати й у нас». І взяв мене на роботу в ансамбль «Київські солісти». Це був 2000 рік. Тоді, фактично, й почалася наша співпраця. До того я показувала йому вже готові твори, і він, як справжній майстер, робив такі зауваження, після яких музика починала «виблискувати», в ній проявлявся характер.

— Можливо, педагогічна рутина якогось моменту просто стала Богодарові Антоновичу нецікавою?

— Думаю, що так. Коли він тільки починав свою педагогічну кар’єру, займався зі студентами по 11 годин на день! Із 9 ранку до пізнього вечора все у тата було розписано. А сам грав уночі. Уявляєш, я спала і все це чула!

ЧЕРВОНИЙ ОЛІВЕЦЬ І СКРИПАЛЬ БЕЗ ВЛАСНОЇ СКРИПКИ

— Як саме працював Которович, чи була у нього власна метода?

— Коли треба було в короткий термін підготуватися до виступу, для нього важливим ставав червоний олівець. Ним він робив у нотах різні позначки, це йому дуже допомагало зосередитися. Бувало, що для якогось твору не вистачало часу, тоді жартував: «Ну що, позаймаюся на концерті». Він був виконавцем такого рівня, що цілком міг сконцентруватися прямо на концерті. І завжди це було блискуче, довершено.

— Богодар Антонович мав близьких друзів серед скрипалів, своїх колег?

— Він надзвичайно поважав свого вчителя Юрія Ісайовича Янкелевича. Я чітко пам’ятаю: все життя у футлярі татка був його портрет. Ця фотографія стояла на своєму місці, відколи він закінчив консерваторію і до останніх днів життя. Вчителя швидко не стало, але батько все життя ставився до Янкелевича з великою повагою і навіть поклонінням. До речі, футляр для музиканта — це святе, «обличчя» і відображення внутрішнього світу музиканта. Для декого це маленька капличка з іконами, в інших — сімейний альбом, у когось особиста фотосесія — «я на концертах», «я з видатними людьми»... А щодо друзів, то найближчим для батька був скрипаль Олександр Татаринцев, завідувач відділу у Тернопільському музичному училищі. Зараз він «головний хранитель» татових роздумів. Вони могли годинами розмовляти про музику. В армії Олександр Іванович служив разом з Євгеном Федоровичем Станковичем (цей композитор був одним із найближчих його товаришів).

— Скільки у Богодара Антоновича було концертних інструментів? Він часто їх міняв?

— Власної скрипки у нього не було взагалі. Точніше, колись була студентська скрипка, але він подарував її братові Олегу. Потім грав на інструменті з державної колекції. (Богодар Которович — єдиний скрипаль у світі, удостоєний честі двічі грати в концертах на легендарній скрипці «Cannone» Нікколо Паганіні за межами Італії. — Ю.Б.).

— Коли твої батьки розлучилися, щось змінилося у спілкуванні з батьком? Як ти пережила цей непростий момент?

— Розлучення батьків було для мене справжнім крахом переконань у тому, що родина — це тил і захист! Мені на той час виповнилося 18 років. Було складно, дуже складно... Тато на певний час поїхав до Австралії (працював викладачем Консерваторії Сіднея), ми взагалі не спілкувалися і віддалилися. Але коли я виходила заміж, навіть не могла уявити, що зроблю це без благословення обох батьків. Власне, саме тоді звернулася до батька — і стіна рухнула, я знову мала два крила. Ми зблизилися з іще більшою силою! Подібні ситуації зміцнили мене як особистість. Є два варіанти виходу зі страждань: або людина озлоблюється і здається (для мене це, фактично, тотожні речі), звинувачує інших у своїх негараздах, або сприймає випробування як шанс для того, аби знайти себе. У той момент я підсвідомо обрала другий шлях, прийняла татову позицію, тому що любила його.... Батько пішов із життя, для мене це надзвичайна трагедія, але я його пам’ятаю і люблю...

«АНСАМБЛЬ ПОЧИНАВСЯ З ДРУЖНЬОГО МУЗИКУВАННЯ»

— Ти пам’ятаєш, як створювався ансамбль «Київські солісти»?

— «Київські солісти» — дітище Которовича. Ансамбль починався з дружнього музикування — без жодного офіційного статусу й без зарплат. Колектив з’єднала ідея співтворчості, на початках у ньому разом із татом грали: Олег Криса, Богдан Криса, Олег Которович, Віталій Мальцев, Анатолій Венжега. На той момент (1984 р.) батько був, фактично, першим, хто повернув музику на літню київську естраду Маріїнського парку (Центрального парку культури і відпочинку). Називалися ці концерти «Нічні серенади», бо починалися о дев’ятій вечора. Я тоді була зовсім малою, але мені здавалося, що всі аплодисменти адресовані й мені також! Згодом, за підтримки академіка Миколи Жулинського, «Київські солісти» одержали офіційний статус та помешкання при Державному управлінні справами. Довгий час, коли батько був першою скрипкою «Київських солістів», ансамбль працював без диригента.

«ГЕНІАЛЬНІСТЬ, БОЖА ОЗНАКА — ЦЕ НЕ ШТАМПОВКА!»

— Що змінилося, коли Богодар Антонович став диригентом ансамблю? Він легко перейшов на диригування?

— Коли тато став диригентом, репертуар ансамблю дещо змінився. Він казав: «Ви граєте, а я керую повітрям». Нічого подібного! Мені здається, що на той момент йому стало замало самої скрипки, його енергія і потенціал вимагали більшого.

Він диригував не так «технікою диригування», як своїми інтелектом, відчуттям музики. Геніальність, Божа ознака — це не штамповка! Талант завжди особливий і неповторний. Батько був неповторним диригентом! Його образне мислення, енергійність, живе сприйняття музики творили диво із «Київських солістів». Ми всі разом жили на сцені! Згодом тато надихнув мене на музично-театральні експерименти. Перший проект називався «Сотворіння», далі були «Сходами», «Намисто з дитячих мрій» і багато іншого. Ідея «Сотворіння» — створення світу з чистого аркуша, шлях творчої особистості, а разом із тим — історія знайомства, закоханості й подальшого життя пари.

— Як останніми роками складається твоя співпраця з ансамблем?

— Після того як не стало батька, «Київські солісти», обезглавлені і осиротілі, почали шукати свій власний творчий шлях. На початку було дуже важко, тому що Богодар Которович для колективу — це не лише ідеї, геній і талант, а й опіка, залізна стіна. Вважаю, що дворічна співпраця «Київських солістів» із Дмитром Логвіним була цікавою, потрібною і плідною. Дуже важливо, коли співтворчість і творчість взагалі стоять над посадами. Те, що Володимир Сіренко наразі головний диригент ансамблю — цілком природно. Він був для батька рідною людиною, дуже часто виступав разом з ним і завжди ставився до нього з величезною повагою. Для Володимира Федоровича пам’ять про тата, його настанови — першочергові. Він намагається зберегти дух Которовича в ансамблі «Київських солістах»... Свою творчу кар’єру я нероздільно пов’язую з «Київськими солістами». Проте останнім часом у мене дуже багато виступів з різними симфонічними оркестрами. Для скрипаля це ще одна сходинка, досить відповідальна. Одна справа — бути солісткою камерного оркестру, зовсім інша — виступ з симфонічним оркестром. Нині дуже інтенсивно займаюся, вивчила багато нових творів. На рік, що минає, у мене був сформований кістяк концертів, який поступово обріс додатковими виступами із геть іншими програмами. Відмовлятися неможливо, бо раз відмовишся, а вдруге не запросять! Треба тягнути лямку... Переконана, що ми розвиваємося тільки тоді, коли робимо щось «через не можу». Саме за таким принципом я прожила 2011 рік.