«Ураган» на ім’я Iрина Молостова

Якими тільки епітетами не нагороджували Ірину Олександрівну протягом усього життя, з чим тільки не порівнювали: ураган, цунамі, піонервожата, дзига, метелик... Молостова прожила красиве, яскраве життя. Навіть її відхід схожий на добре поставлений спектакль. Корінна москвичка, яка здобула освіту в ДІТМ, все своє подальше особисте і творче життя присвятила Києву, глибоко пустила в українську землю коріння, свій останній подих зробила на землі, де народилася. До Москви вона поїхала сповнена надіями, планами та енергією, а повернулася до Києва прахом в урні...

«День» в №13 вже писав, що 29 січня Ірина Молостова відзначила б 80-річчя. До ювілею Національна опера України (протягом місяця) показала три вистави з її багатої режисерської спадщини — «Євгеній Онєгін», який понад 20 років демонструється на столичній сцені, а також дві останні постановки, — «Мадам Баттерфлай» та «Ріголетто», а в Театрі ім. Лесі Українки пройшов вечір пам’яті.

Ті, хто близько знав режисера, з теплотою згадують Ірину Олександрівну. Актор Театру ім. Лесі Українки Микола Рушковський розповів про найпершу роботу молодого режисера Молостової, коли їй доручили поставити... танці в спектаклі «Стрибуха» (недаремно вона мріяла стати балетмейстером)... А далі суспільне, творче та особисте змішалися в клубок. Ірина Молостова вийшла заміж за першого красеня, танцівника й балетмейстера Бориса Каменьковича. Їхнє весілля відбулося в театрі. Молодим подарували холодильник «Саратов»... Пройшли роки, і в телевиставі «Рідна кров» дебютував син творчої пари — маленький Женя Каменькович (нині відомий московський режисер «Майстерні Петра Фоменка»). Євген, сміючись, зізнався, що та «робота» принесла йому задоволення: лежачи на печі, він їв печену картоплю, а це було так смачно, що інших стимулів йому не було потрібно. Як дві краплі води схожий на батька, але з молостовською жестикуляцією та інтонацією, син став втіленням усього найкращого, що було в його чудових батьках. Каменькович відзначає нестримний натиск своєї матері, який дозволяв їй відкривати навіть зачинені двері, а завдяки неприборканій енергії Ірина Олександрівна могла знаходитися скрізь і відразу, і все встигати...

Лев Миколайович Венедиктов, головний хормейстер Національної опери, колега та близький друг, готовий говорити про Ірину Олександрівну годинами:

— Вона вміла створити атмосферу: якщо робочу, то з вогником, якщо святкову, то з феєрверком. Її плакати, виготовлені самостійно з масою знаків оклику, створювали передпрем’єрну святкову атмосферу. Всі найбільш визначні постановки Молостової (і не тільки стосовно її творчості, але й щодо репертуару театру в цілому) були пов’язані з диригентами (Тольба, Симеонов, Турчак, Рябов). Вона дуже вимогливо, але не спекулятивно, ставилася до спільної постановочної роботи. Хоча бували й бурхливі з’ясування стосунків. Відстоюючи свою точку зору, вона могла так «дістати» диригента Костянтина Симеонова, що він вибухав, називаючи Ірину Олександрівну «відьмою». Але їхні перепалки ніяк не відбивалися ні на роботі, ні на особистих стосунках. Досить часто метри визнавали правоту молодої «істерички», а Симеонов, усміхаючись, бурчав: «Молодець, баба»!

Молостова працювала, як кінь, не втомлюючись проводила індивідуальні уроки з кожним актором. Ірина була людиною, до якої завжди можна було небоячись повернутися спиною. Одного разу ми серйозно з нею посварилися. На замовлення Держконцерту поїхали в Ніццу ставити «Хованщину»: вся київська трупа, солісти, крім двох (Архипова — Марфа і П’явко — Хованський), диригент Турчак та я як хормейстер. Почалися репетиції, раптом вночі дзвонить імпресаріо й говорить, що все відміняється, тому що захворів режисер. Вранці довелося оголошувати про скасування гастролей. І тут до мене підходить Ірина Архипова і просить взяти режисуру на себе (оскільки я добре знаю виставу), мовляв, усі артисти допоможуть. Я погодився... і прем’єра відбулася. Наш спектакль мав позитивні рецензії, в тому числі хвалили і мою режисерську роботу, продуманість мізансцен. Приїхавши до Києва, вихваляючись, сказав Ірині: « Режисер — це не спеціальність». Що тут почалося! «Так ти вважаєш, що ти режисер?» Ірина Олександрівна скористалася своїм улюбленим «козирем», апелюючи до театральних майстрів — Товстоногова, Покровського, які вважали, що режисер — особлива професія, яка вимагає особливих людських якостей... До речі, за мою режисуру мені так і не заплатили (з Держконцерту написали: «в зв’язку з відсутністю спеціальної освіти»). Я розповів про це Молостовій: «Ось бачиш, ти була права: я не професіонал». То було наше єдине непорозуміння за все життя...

Ірина Олександрівна залишила в драматичному та оперному театрах найяскравіший слід. Коли опері «Катерина Ізмайлова» присудили Шевченківську премію, Молостова єдина з усіх учасників постановки її не отримала, тому що чиновники не пробачили режисеру сцену в ліжку, яку Молостова категорично відмовилася прибрати, закривши її запоною. Це було несправедливе рішення. Адже сам автор — композитор Дмитро Шостакович — вважав, що київська постановка була найкращою. Вона вміла так працювати з масовими сценами, що вони ставали невід’ємною і по-своєму захоплюючою частиною загальної драматургії вистави: персоніфікувала масу. Її знаменита сцена в фіналі другого акту «Катерини Ізмайлової» — скульптурна група в Стрілецькій слободі — на гастролях у Німеччині викликала справжнє потрясіння. 23 хвилини тривали оплески! В Іспанії публіка, включаючи королівську сім’ю, шаленіла, не даючи закрити завісу, так, що навіть у тих наших артистів, які не проймаються, а бувають і такі, текли сльози задоволення... А яким чудовим педагогом вона була! Студенти за нею натовпом ходили, як курчата, але без жодного підлабузництва. Це була глибока повага і визнання її авторитету...

— Історія мого знайомства з Молостовою дивна, — зізнається Віталій Малахов, художній керівник Театру на Подолі. — Навчаючись на четвертому курсі, я ставив дипломний спектакль з її акторським курсом. Потім поїхав у Ригу: поставив два спектаклі й мене запросили там працювати. Ірина Олександрівна була в екзаменаційній випускній комісії, дізнавшись про ризьке запрошення, сказала: «Ми не повинні віддавати свої таланти, нехай відпрацює три роки на Україні», запропонувавши мені поїхати в Херсон. Я відмовився. В Ризі мені давали житло, в театрі працювали відомі актори. Такі перспективи, і раптом — Херсон. Я розлютився, і навіть не забрав диплом, пішов працювати на телебачення, в дитячу редакцію (за півроку запустив досить багато програм: «Сонячні кларнети», «Малятам про звірят» та ін.). І раптом, у травні 1978 р., коли Молостова стала головним режисером Російської драми, вона покликала мене до себе, сказавши: я, мовляв, тобі життя зіпсувала, а тепер даю шанс не гірший, ніж у Ризі. І вона дійсно дала мені шанс найпотужніший. Я поставив виставу «Казка про Моніку». Він став справжнім проривом... Що мені імпонувало в Ірині Олександрівні? Вона, як Наполеон, вважала, що треба йти в бій, а там розберемося. Молостова почала відкривати нову сцену, взяла один ефектний спектакль, що вибивається з усіх канонів, другий. У «Сподіватися» вона наважилася звести одвічних ворогів-актрис: Заклунну та Роговцеву, і весь театр був задіяний у спектаклі. Чи не правда, відчувається дихання опери? Це я до того, що Молостова як режисер саме в опері опинилася на своєму місці, хоч і в драмі вона зробила чимало...

До Олімпіади-80 у Києві відкрилося п’ять нових театрів, серед яких — Молодий театр, Театр драми та комедії, і в тому числі Театр естради, який мені запропонували очолити. Мені тоді було 24 роки, і я погодився. Я йшов не від Молостової. Адже питання престижу в молодості стоїть вище за будь-які матеріальні міркування. Пізніше я дізнався, що своїм відходом образив Ірину Олександрівну, оскільки він співпав із фактичним завершенням її керівництва Російською драмою. Їй інкримінували відтік молоді, яку вона привела в театр. Але молодь — актори: Анатолій Хостікоєв, Олександр Ігнатуша, Лесь Задніпровський та інші йшли не особисто від Молостової, а з театру, в якому, щоб існувати, треба було стати на бік одного з тогочасних кланів. А бажання Ірини Олександрівни всіх помирити шляхом спільної роботи було наївністю, продиктованою її щирістю в творчості. Молостова втілює в собі чудові 60-і роки, з їхнього відвертістю, оптимізмом. Ірина Олександрівна не готова була до інтриг. Вона фактично згоріла в творчому вогні...