Усупереч пану Олійнику

Що би було з «маленькими українцями», якби не існувало спеціально приставлених до них людей, які краще знають, що ті мали на увазі, хотіли зробити чи написали на папері? Мабуть, сталася би катастрофа всезагального масштабу. Та ці люди самовіддано рятують геть усіх, просять їх про те чи ні.

Мені в цьому плані пощастило: серед цих поважних людей знайшлися персоналії, які краще за мене знають, про що я пишу, та мудро виправляють мої хиби. Десь з років десять тому був такий собі Дмитро Табачник, який навчав мене правильно розуміти загальну історію, тепер це місце заступив Сергій Олійник («Чи існують «правильні росіяни»?», «День» №28-29, 2018), який учить мене правильного розуміння «русского мира», а мимохідь розкриває читачам газети, що я мав на увазі у своїй статті «Чи завжди експертні ради складаються з фахових експертів?» (сайт «Дня», 18.01.2018). А разом із тим пан Олійник повідомляє публіці деякі важливі речі соціально-політичного штибу, які широкий загал раніше уявляв собі не так, як треба.

Передусім саме на останньому, а не на особистих повчаннях пана Олійника, пов’язаних із моєю начебто некомпетентністю у справі ввезення друкованої продукції російських авторів, я й зупинюся далі.

Каюся: до цієї статті я ще вважав, що виконавча влада України — це цілісний (бодай теоретично) механізм, складові якого діють у тісній сув’язі, а на додачу обстоюють національні інтереси. Проте це не так. Скажімо, «Перелік книжкових видань, зміст яких спрямований на ліквідацію незалежності України, пропаганду насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини» складено, як пише пан Олійник, Держкомтелерадіо «на прохання Державної фіскальної служби, він має рекомендаційний характер, і немає жодних підстав називати його заборонним». Тобто йдеться лише про рекомендації однієї структури виконавчої влади іншій, а там — хоч трава не рости, нехай підривна література вільно розповзається Україною...

А ще «експертна рада до його (переліку. — С.Г.) формування не має жодного стосунку». Хто ж його тоді формував? Я наївно вважав, що експерти...

Ба більше: «фіскали» мають право не дозволити ввезення книжок із цього й подібних списків лише комерційним структурам, а для особистих потреб закон дозволяє ввозити за один раз до 10 примірників кожної зі 136 книжок, поіменованих у списку. Ще раз каюсь, я вважав, що закон дозволяє для особистих потреб ввезти один-два примірники, проте що він де-факто є прикриттям оптової торгівлі та поширення пропагандистських видань, — не уявляв. Тож як назвати депутатів, які проголосували за цей закон? Адже перемножте 136 на 10 та уявіть, що хтось здійснив за рік хоча б декілька поїздок на авто для ввезення цих книжок, скажімо, з Харкова до Білгорода та назад, щоб вони розійшлися Україною, — і де бар’єр російській пропаганді? А як назвати чиновників певних виконавчих органів, які добре все це знають, але не роблять нічого, щоб ліквідувати «дірку» в законі, воліючи заносити до списку недозволених до ввезення книжок казки про Іллю Муромця?

І виявляється, «не дозволити ввезення», за логікою пана Олійника, зовсім не означає «заборонити ввезення». Дякую, разом із читачами «Дня» запам’ятаю це. Звісно, тішить, що українська бюрократія вже виробила свою мову, але ж у нормальній людській мові «не дозволити» є синонімом «заборонити»...

А разом із тим зі статті пана Олійника випливає, що заборонити ввезення та розповсюдження по всій Україні видань, які містять тоталітарну, расистську й антиукраїнську пропаганду, ніхто не може.

Утім, усе це менш важливо, ніж безапеляційне твердження пана Олійника щодо «масової зради з боку більшості населення Криму». Не було такої зради! І кримськотатарські активісти, і діячі російського «Меморіалу» стверджують, що на «референдумі» 2014 року анексію Росією Криму — попри справді шалену агітацію та подачки — підтримало близько третини населення півострова. А це далеко не «більшість». І зраду варто шукати не так у Криму, як у деяких київських владних кабінетах, — зраду, яка не покарана досі.

І нарешті. «Прикро, що навіть після чотирьох років із початку російської агресії у нас знаходяться люди, які намагаються переконати суспільство, що «русского мира» забагато не буває, що поряд із поганими є правильні росіяни, і ми мусимо забезпечити їм у нашому культурному просторі «зелене світло», — картає пан Олійник автора цих рядків. Невже ж він розраховував на те, що читачі «Дня» справді сприймуть Сергія Грабовського як апологета «русского мира»? Не віриться... Втім, я справді вважаю, що є «правильні росіяни», що в російській культурі існує лінія, яку можна умовно назвати «лінією Герцена — Сахарова», і що заперечення здатності росіян бути «нормальними» — це расизм. Питання ж про «зелене світло» — це інше, абсурдно пов’язувати його, як робить пан Олійник, зі спогадами княгині Дашкової та щоденником військового міністра Мілютіна, наклад яких незначний (по півтори тисячі примірників) і які в Україні цікаві лише кільком десяткам фахівців і аматорів історії. «...Першу сприймають як подругу і сподвижницю імператриці Катерини II, яка рекомендацій не потребує, а другого — як душителя свободи народів Кавказу, до заслуг якого належить, зокрема, участь у полоненні імама Шаміля», — зазначає пан Олійник про експертів Держтелерадіо. Так, ці російські діячі справді неоднозначні, але ж як тоді сприймати гетьмана Кирила Розумовського, який теж входив до оточення Катерини ІІ? Ба більше — «як душителя свободи народів Кавказу» цілком можна представити і Якова Кухаренка, генерал-майора Російської імперії, який багато років воював проти гірських народів, а разом із тим був визначним українським фольклористом, знаним письменником та одним із найближчих друзів Тараса Шевченка. А як тоді, до речі, сприймати царського генерала Павла Скоропадського?

Натомість коли пан Олійник запевняє, що «як члени експертної ради, так і співробітники Держкомтелерадіо» включають російського автора Б. Акуніна до «людей, безумовно, поважних і талановитих», він засвідчує граничну некомпетентність цієї публіки. Так, Б. Акунін — людина талановита, проте це справжній співець «ліберальної імперії» та російських спецслужб, відвертий фальсифікатор історії, який, щоправда, злякався безумства Путіна, приходу якого до влади сам немалою мірою посприяв, — але це окрема тема.

І, повертаючись до згаданого вище Переліку, зауважу, що мав на увазі зовсім не його, як припускає пан Олійник, а лист першого заступника голови Держкомтелерадіо Богдана Червака до Державної фіскальної служби від 15.02.2016 №472/24/4 щодо недопущення ввезення на територію України 74 «видань антиукраїнського спрямування». Вести мову про Перелік (а саме це намагається приписати мені пан Олійник) я у статті, опублікованій 18 січня, не міг хоча би з тої причини, що на офіційному сайті Держкомтелерадіо він був оприлюднений 13.02.2018 о 10.19, а в мене, на жаль, немає машини часу...

На цьому можна було би поставити крапку, якби не той факт, що незугарно проведена операція з книжкою Ентоні Бівора «Сталінград» (автентичний текст якої в деяких місцях перекладу справді фальсифіковано) викликала скандал на Заході та дуже різку реакцію самого автора на дії Держкомтелерадіо. Та пан Олійник, як можна судити з його статті на сайті Радіо «Свобода», вважає цей скандал фейком. Невже ж уся вона така, нинішня українська бюрократія?