Василь КОЖЕЛЯНКО: «Українська культура повинна нав’язуватися, проштовхувати себе»

— Пане Василю, що спричинило ваш прихід в літературу?

— З самого дитинства був налаштований на літературу, бо читати почав раніше, ніж ходити. Коли прийшов час шукати сферу прикладання своїх навичок — вибрав літературу. Хоча міг бути кимось іншим — колись малював і міг стати художником. Справа в тому, що я років з двадцять писав поезію. Тут ще й наклалися ті соціально-політичні умови, що були присутні до 1991 — років десять я був герметизований. І тому вважаю, що весь мій творчий розвиток десь років на десять загальмований.

Перші поезії мали певні політичні мотиви, що призвело до проблем. Правда, не таких вже й серйозних — я не був заарештований. І ось у років сорок я відчув, що треба щось міняти у літературній справі. Я перестав писати поезію і спробував писати прозу. Спочатку п’єси, а потім і романи. Тому за такий короткий період часу написав досить багато — за три роки я написав п’ять романів і сім новел. Лише тепер відчуваю, що ввійшов в нормальне літературне русло — ось пишу новий роман, але вже не так швидко. Нещодавно спалив сто сторінок — не знаю, це добре чи погано? Просто ввійшов в нормальне русло.

— На вашу думку, хто такий сучасний український письменник?

— Це така віртуальна істота, яка перебуває у трансформації від стану віртуального до матеріалізації. Що таке письменник? Це людина, котра пише книжки, які читає соціум. Якщо його не читають — звичайно, він може називатися письменником. От сидить якийсь автор у селі і написав, наприклад, п’ять томів. Але його ніхто не знає. Може він називатися письменником чи ні — тут складно відповісти. Сучасний український письменник — це феномен, який перебуває в точці біфуркації. Тут може бути два виходи: або він стане письменником у загальносвітовому значенні цього слова, або він перебуватиме у тому віртуальному світі, коли його споживачами й надалі залишатимуться колеги по перу, критики, друзі. Величезною мірою це пов’язане з мовною ситуацією. Якщо українська мова вкоріниться в усі сфери життя, від торгівлі до політичного сленгу, тоді письменник теж знайде свою нішу. Якщо ж мова буде викинута на маргінес — йому доведеться, як мінімум, міняти мову, але це вже буде не український письменник.

— Всі ми начувані про нелегку долю вітчизняного письменника, а які насправді його труднощі?

— Це заскорузлий штамп — нарікати на тяжку долю, сидіти й плакати. Український письменник теж ввібрав у себе таку манеру поведінки. Тут знову існує два шляхи: взяти собі псевдонім Васесуалій Лоханкін і тужити про долю української інтелігенції (тяжку, звичайно), інший шлях — зціпити зуби й щось практично робити. Якщо я песиміст — я можу не вірити в успіх, але все одно щось роблю, якщо оптиміст — тим більше маю працювати. Яка доля українського письменника? Така як і будь- якої нормальної людини. А що, доля українського таксиста легша? Сучасний письменник працює в ринкових умовах — він має відчувати час, реалії. Хочеш, щоб тебе читали — пиши нормальною мовою, пиши з повагою до публіки. Я не кажу, що треба загравати… Якщо ж ти хочеш бути «грамотєєм» — не треба вимагати, щоб соціум тебе визнавав і відповідно матеріально утримував.

— Як ви вважаєте, чого не вистачає нашій літературі для того, щоб вона прийшла до нормального повноцінного стану?

— У сучасній українській літературі повинна бути вибудувана ієрархія жанрів, ієрархія літератур. Як каже Костянтин Родин, у нас не вистачає літератури «середньої полиці». Література «першої полиці» — це література високочола, філософська, поетична, інтелектуальна; загерметизована. Така література в нас є, і дуже навіть пристойна. Література «третьої полиці» — це відверта макулатура (жіночі романи і таке інше, що пишуть цілими бригадами). Література «середньої полиці» — це добротна, пристойна література, котра написана професіоналом, але вона має бути доступною для широкого загалу — якісний роман, фентезі, детектив, бойовик, політичний роман, на який я орієнтуюсь у своїй творчості. В цій тріаді вона повинна займати великий відсоток. Така література привертає увагу й повертає звичку читати. «Потік свідомості» не кожен може осилити. Це нормальна література для пересічних людей з освітою й певними смаками. Такої літератури нам не вистачає. Коли цей пласт буде заповнений і така література стане чинником економічним, можна сподіватися й на підтримку і більший розвиток «першої полиці».

— Я правильно вас зрозумів, що ваша творчість спрямована на поповнення «середньої полички»?

— Так, об’єктивно я працюю на «другу полицю». Але це не тому, що я взяв на себе особливу місію, відмовився від поезії, щоб робити якесь благо для української літератури, суспільства… Ні. Я обрав такий жанр, тому що сам орієнтуюся на таку літературу — це мій смак, мій світогляд. Мені подобається таке читати і таке творити.

— Що спонукає вас до вкрай радикального переосмислення історії?

— Я би не сказав, що пишу свої твори для того щоб переосмислити історію. Основне завдання — написати цікавий твір. Але як письменник, я можу обирати собі матеріал. Так сталося, що я вибрав історію. Письменник може обирати будь-що… Я не хотів дражнити історію. Хотів написати твір, де матеріалом була би історія. А для того, щоб він був цікавий, я здійснив власну інтерпретацію. Взагалі мені дуже цікавий жанр «альтернативної історії». Критики мені закидали, мовляв, я тут не новий, таке вже було… Правильно — було, але не в українській літературі. Було в російській. Я не приховую, що свого часу зачитувався «Островом Крим» Василя Аксьонова. Це «альтернативна історія».

— Тобто, в Україні піонер?

— Не те, щоб я хотів бути якимось зачинателем, просто хотів написати таку річ з історичними реаліями. Ризиковано зробив, що взяв Другу світову війну. От якби взяв дев’яте чи сімнадцяте століття — було б трохи спокійніше, а так… Але мені так захотілося. Я не хотів компенсувати комплекс української меншовартості. Просто поставив собі завдання написати цікавий твір.

— Пане Василю, чи вірите ви в те, що перебіг історичних подій насправді міг бути таким, як у ваших творах?

— Чому б і ні? Я думаю, це цілком ймовірно. Давайте візьмемо Другу світову війну. У гітлерівському оточенні був такий Альфред Розенберг, один з ідеологів. Він цілком серйозно пропонував таку схему для керівництва Рейху, щоб Україну визнали в етнічних кордонах, приділили більше уваги, зробивши такою маріонетковою державою, як була Словаччина чи Хорватія. Це вже доведено історично. Але були інші думки і вони перемогли. Якби перемогла ідея Розенберга — все було б дещо інакше. Звісно, я трохи ущільнив події, десь перебільшив…

Якщо абстрагуватись від літератури, то я цілком стою на позиції, що історія не має умовного способу. Думати, було б чи не було б — це невдячна справа. У контексті ж літературного твору це цікаво. Тому я чітко розмежовую такі речі. Твір має свої закони і своє право моделювати. Як громадянин України, я не можу сказати, що такий поворот історії був би благом. Що таке Рейх? Це той же тоталітарний режим, де ніхто не хотів робити будь-якого добра для нас. До речі, це повинні усвідомити всі громадяни України: ніхто в світі — ні Америка, ні Росія, ні Китай — не будуть робити для нас якесь альтруїстичне благо. Ми мусимо самі знати свої інтереси і займатися їхньою реалізацією.

— Деякі ваші твори носять провокацiйний характер. Чи не боїтеся, що вас поб’ють, як Леся Бузину?

— Що написано — то написано. Я ні за чим не шкодую, не можу сказати, що написав щось не так. А чи боюсь? Ми живемо в матеріальному світі — все може бути… Знаю одне: якщо письменника б’ють, це не є ознакою здорового самокритичного суспільства. Я можу не погодитися з трактуванням Бузиною Шевченка. Але в нормальному суспільстві письменника не повинні бити. Боротися можна тією ж зброєю — методом слова. Не подобається Бузина — пишіть антибузину, не подобається Кожелянко — пишіть антикожелянка.

— Росія у ваших творах слабка, роздріблена держава у межах XVI століття. Чи хотіли б ви, щоб ваші романи переклали й прочитали там?

— По-перше, книжки мої в Росії читають. Наприклад «Дефіляду в Москві» читають. Українською. Ось франківський письменник Володимир Єшкілєв, розказав, що вперше мій роман побачив і прочитав у Москві в «Буковинському журналі». Читають не тільки вихідці з України, а й люди, які цікавляться й займаються нами. А щодо Росії — вона не є слабка чи роздріблена. Просто логіка розвитку підказує такий шлях. У «Дефіляді» Росія дуже сильна — Сталін і таке інше. Потім у «Людинці» вона розпадається, але через внутрішні суперечки. Це такі політичні прогнози — я маю право їх робити. Це не є якась зневага, просто за логікою розвитку віртуальної історії, яку я моделюю, Росія саме така. А чи перекладуть — коли я писав, я не орієнтувався на те, щоб мої твори перекладали. Я просто не бачу їх у іншій мовній версії.

Пишу багатьма різними стилями — потворно російською, суржиком, українською, діалектами, староукраїнською… Це захист нашої мови. Але можливість перекладу вона дійсно обмежує. Звісно, перекласти можна, але що з того вийде?

— Чи не плануєте ви згодом перейти від жанру альтернативної історії чи, як кажуть деякі, політичного анекдоту, до більш серйозних речей?

— По формі мої твори можуть набувати анекдотичного характеру. Але ж будь-який політичний анекдот відображає певні соціально-політичні реалії абсолютно серйозно. В основі завжди лежить проблема, котра гостро стоїть перед суспільством. Якби я написав це похмуро, в’язко, метафоризовано, з «потоком свідомості» — ну що б від того змінилося? Мені подобається такий стиль. Перше поверхове враження може навіювати легковажність, але це вади стилю. Всередині все дуже серйозно.

— Кількість випитого спиртного на сторінках ваших романів просто вражає. Що це: власний досвід, традиції чи авторська гіперболізація?

— Напевне тут треба поставити плюси. Якщо серйозно, я просто намагаюся зобразити своїх героїв натурально. Ну хіба були б вони природними, якби не пили? Ми п’юча нація — це наші традиції. Та всі щось п’ють, зовсім інше питання — культура споживання.

— Один молодий український політик нещодавно заявив, що українська культура може бути або агресивною, або мертвою. Чи згодні ви з цим?

— Частково згоден. Він сконцентрував цю фразу, але я б її розширив: українська культура повинна нав’язуватись, проштовхувати себе, те що зараз називають промоушн. Вона не повинна чекати, поки її побачать — це не дівка на виданні. Держава не візьме за ручку письменника чи якогось іншого митця й не почне водити. Українська культура перебуває в стані величезної конкуренції, як з російською, так і з іншими великими культурами. Якщо вона не буде витримувати цієї конкуренції, звісно, що вона помре. Агресивність несе певні негативні конотації, але якщо це розширити — вона повинна бути дієвою, рухатися. Наприклад, в мене на полиці лежить з десяток прекрасних книжок українською, виданих львівською «Кальварією», але якщо видавництво не буде себе агресивно нав’язувати на ринку — нічого з того не вийде. Держава не допоможе — це засадничо репресивний апарат. Ігор ОСТРОВСЬКИЙ

ДОВIДКА «Дня»

Василь Кожелянко — поет, драматург, прозаїк. Працює позаштатним кореспондентом однієї з чернівецьких газет, спеціалізуючись на політичній аналітиці. Живе поблизу згаданого обласного центру. Закінчив філфак Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Автор п’яти п’єс (у співавторстві з В. Сердюком). Збірки поезій «Терновий іній» (1994), «Білий і рудий» (1994), «Семибарвний кінь» (1995). Автор романів «Дефіляда в Москві» (1997), «Конотоп» (1998), «Людинець» (1998), «Лженострадамус» (1999), «Котигорошко» (2000). Книги оприлюднені видавництвом «Факт» та «Кальварія». Лауреат літературної премії «Гранослов» (1994). Роман «Дефіляда в Москві» визнано переможцем акції «Книжка року 2000» у номінації «Метро».