Василь Васильович

У нього було багато талантів, та насамперед талант людяності — може, кращої людини у своєму житті я не зустрічав (окрім моїх батьків, звичайно, батьки завжди найкращі). А власне Василь Васильович мого батька нагадував — високий, чорнявий, усміхнений, сердечний. Не дивно ж, що його полюбила сама Ліна Костенко, він був її чоловіком, і я ніколи не забуду того, як вона розповідала про нього уже по його смерті: з життя пішов лицар, воїн, захисник, справжній мужчина...

А ніби ж був тим, кого називали номенклатурним працівником: На Донбасі, до речі. У Ворошиловграді (Луганську) філфак закінчив, воював, на війні втратив ногу і тільки якимось дивом вижив. По війні у тому ж Ворошиловграді працював начальником спецшколи Військово-повітряних сил. Недавно старенька мати мого приятеля сказала: «Ой, ви не уявляєте, який красивий він був; ми, дівчата, бігали на нього дивитись...»

А далі — секретар Ворошиловградського міськкому партії, відповідальний секретар журналу «Комуніст України». «Комуняка», словом, що тут говорити? І от такого чоловіка призначають директором Кіностудії імені О.Довженка. Так тоді й робили — ідеологічно правильних, «прошедших закалку» партійної роботи кидали на «отвєтствєнниє участкі» боротьби за перемогу комуністичних ідеалів. У мистецтві, культурі ні бум-бум, та це не головне — куди важливішим є уміння забезпечити проведення в життя «лінії партії».

«Звісно, — розповідав мені Цвіркунов, — я нічого не знав і не розумів у кіновиробництві. Однак кожного дня приходив на студію і послідовно вивчав усі ланки процесу. За рік я вже розбирався у всьому, і локшину на вуха мені вже не вішали». А ще він зрозумів: потрібно привести на студію молодих митців. І вони з’явились: Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Вінграновський, Василь Ілляшенко... Прийшли молоді і вже трохи старші письменники — Іван Драч, Дмитро Павличко, Василь Земляк... Одного разу принесла свій сценарій (у співавторстві з А.Добровольським) «Перевірте свої годинники» Ліна Костенко. З того й почалися їхні романтичні стосунки — на все життя.

Той сценарій було доручено ставити Ілляшенкові (теж Василю Васильовичу), робив те він у вкрай ризикованій, як на ті часи, стильовій та світоглядній манері. Історія про фронтових поетів мала доростати загострено-символічних рівнів, але ж не дали: цековська комісія нагрянула зненацька, її присуд був жорсткий: антирадянщина. Директора студії і режисера викликають на засідання Політбюро ЦК, Василь Васильович оповідав, як сердився Петро Шелест, тодішній господар України. Ілляшенкові — заборона «писать и рисовать» екранними пензлями, і спалення відзнятої плівки (саме так), директорові — «строгача із занєсєнієм» і нагінка на майбутнє:гнати куди подалі от сих «символістів». А тут ще й історія з «Криницею для спраглих» Юріія Іллєнка — те саме рішення.

До всього ще й прем’єра «Тіней забутих предків» у 65-му, з протестами проти арештів українських інтелектуалів. Вистачало для того, щоби затихнути і таки наполягати на домінації партєйних підходів у творчості. Одначе ж ні, Цвіркунов, яко справжній воїн, стояв на своєму: треба робити українське кіно, треба помагати цим хлопцям. Любив він їх страшенно. І захищав. І дозволяв правила порушувати. Скажімо, 1970-го Іллєнко попросив призначити оператором-постановником «Білого птаха з чорною відзнакою» Вілена Калюту. Як, він же освіти операторської не має, взагалі ніякої? То й що, коли геній? І директор йде на ризик, дає такий дозвіл. Підсумок відомий: Калюта виріс до одного з кращих в кіно операторів...

Терпець начальства урвався 1973-го, Цвіркунова звільнили. Починались інші часи, за яких номенклатурники знову тріумфували. Цвіркунов, під керівництвом якого Довженківська кіностудія вийшла на рівень світового мистецтва, був непотрібний. Василь Васильович опинився в академічному Інституті мистецтвознавства, фольклору і етнографії, у відділі кінознавства, пізніше — на кінофакультеті Інституту театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого, де був деканом. Енергійно просував ідею створення Інституту екранних мистецтв (пізніше це таки вдалося). Став академіком Національної академії мистецтв.

Його поважали безмежно. Ну, так все ще трапляється межи людьми. Заслужив.

За рік — століття від дня народження Василя Васильовича Цвіркунова. Буде готуватися книжка про нього. Прохання до всіх, хто знав його, працював з ним, написати спогади, бодай короткі. А ще архівні матеріали, листи, документи...