ВЕНЕЦIЯ-63: азіатський порядок, європейський хаос
Початок див. у «Днi» вiд 14.09.06
Як у формуванні конкурсних програм, так, у кінцевому результаті, в списках нагороджених максимально проявилися протиріччя, які вже не перший рік розростаються всередині фестивальної структури.
Наприклад — вищезазначений перебір азіатських, переважно далекосхідних фільмів, що часом виходить за межі здорового глузду. Безперечно, китайська, японська, корейська кінематографії цікаві та багаті на яскраві імена; але невже настільки здала свої позиції Європа, збідніло на таланти північноамериканське незалежне кіно, перестав стрімко та продуктивно розвиватися кінематограф Латинської Америки?
Ще одна очевидна надмірність — кількість конкурсів і призових номінацій. Таке враження, що тут усе робиться просто за словами одного персонажа братів Стругацьких: «нехай ніхто не піде ображений». Конкурсів нині аж чотири: основний, паралельні «Горизонти», «Тиждень кінокритики» та малозрозуміла програма молодих авторів, яка замінила вельми цікаві позаконкурсні «Нові території» — сама участь у них була призом, і показували там справді цікаве, експериментальне, молоде кіно. А тепер, за винятком основного, три конкурси просто дублюють один одного — бо однаково націлені на пошук і заохочення неординарних особистостей та маловідомих талантів. Однак чомусь приріст таких талантів явно не пропорційний зростанню турботи про них...
Одними з перших фільмів у «Горизонтах» стали два документальні «США проти Джона Леннона» Девіда Ліфа та Джона Шейнфельда і «Коли опадає листя. Реквієм у чотирьох частинах» — документальний фільм незалежного режисера-афроамериканця Спайка Лі тривалістю 255 хвилин. Попри різні формати та теми, ці стрічки зроблені схоже. Перша — про політичне бунтарство Джона Леннона. Друга — про повінь у Новому Орлеані та долі людей, які вижили після «Катріни». І там, і там використано багато унікального архівного матеріалу, інтерв’ю з легендарними персонами (Ноам Чомськи, Джеррі Рубін, Еббі Хоффман, Тарік Алі, засновники «Чорних пантер») й з очевидцями катастрофи. І хоча Ліф і Шейнфельд — лише скромні біографи, які спеціалізуються на фільмах про знаменитостей, а Лі — визнаний насамперед як серйозний режисер-ігровик, художній результат в обох випадках один і той же: кінематографічна якість у цих фільмів відсутня. Є просто дві розмашисто зроблені телепрограми, скроєні за однією і тією ж технологією: фрагмент хроніки — закадровий коментар — інтерв’ю з очевидцем. Безперечно, повідомлювана з екрана інформація дуже важлива, приголомшлива, драматична. Але рамка екрана в цьому випадку повинна бути іншою — телевізійною.
Проте фільму Лі приз дали. Таке враження, що вигадали спеціально отакий «Приз «Горизонтів».док» (так і написано у формулюванні), щоб підтримати саме цього режисера та його принципи. Естетичні аспекти вкотре успішно підмінили політичними.
Ще один парадокс Венеції-63 — участь у конкурсах, на рівних із фестивальним, арт- хаузним кіно — цілком комерційних і жанрових фільмів. Так, наприклад, у тих же «Горизонтах» з’явилися стовідсотково голівудські продукти — «Безславний» Дугласа МакГрата і «Найспекотніший штат» Етана Хоука. У першому випадку кількість високобюджетних зірок просто зашкалювала: Сандра Баллок, Деніел Крейг, Пітер Богданович, Джефф Деніелс, Хоуп Девіс, Гвінет Пелтроу, Сігурні Вівер, у другому вистачає й самого Хоука — одного з найпопулярніших виконавців героїв-коханців. Історії, щоправда, різні. «Безславний» — це вже другий фільм, присвячений письменнику Трумену Капоте (бестселер «Сніданок із Тіффані»). Сам МакГрат — теж людина пишуча, його тексти публікувалися в усіх більш-менш солідних американських виданнях, він був і співавтором Вуді Аллена в гангстерській комедії «Кулі над Бродвеєм». Але от чи вартувало йому йти в режисуру? Звісно, ремеслом він володіє, все знято професійно, сценарій чіткий, діалоги прописано іскрометні та легкі... Проте у тих моментах, коли МакГрату треба відмовитися від амплуа блискучого столичного есеїста та показати щось серйозніше, починаються проблеми. Адже в його історії в Капоте виникає глибокий психологічний зв’язок з одним із вбивць, про яких він пише книжку. Однак подібний розвиток сюжету вимагає більш тонкої, глибокої роботи, проте саме відтінки, півтони, які цілком по силах, напевно, МакГрату- письменнику, недоступні йому ж як режисеру. Хоук у свою чергу поставив перед собою простіше завдання — зняти лав-сторі про бурхливі стосунки 21-річного хлопця зі співачкою-початківцем. Але з емоціями та мотиваціями тут теж біда — нічого переконливого не виходить, усе якось усереднено. А от із «Вигнанцями» Джонні То все набагато простіше й чіткіше. То — визнаний майстер стрілянини в кадрі, і робить завжди те, чого від нього чекають. «Вигнанці» — типова гангстерська сага, ефектно, я би навіть сказав, гламурно знята, така собі «Одного разу в Макао». У широкому прокаті піде чудово, але вкотре задаюся запитанням, що робить картина визнаного майстра комерційного кіно в експериментальних «Горизонтах»?
Із приводу експериментів, до речі, особливо здивувало журі номінації «найкращий дебют». «Лев майбутнього» та премія імені Луїджі де Лаурентіса (100000 євро плюс ваучер на плівку «Кодак» на 40 тисяч) були присуджені «Кадаку» — дуже дивній картині, показаній у тій самій новій «молодоавторській» програмі. Режисери Пітер Броссенс і Джесіка Вудворт — відомі європейські документалісти, що знайшли найбільш вдячну натуру в немислимо далекій Монголії. Одну з їхніх неігрових картин мені довелося бачити кілька років тому — стильне, незвичайне кіно, з глибоким проникненням у чужу культуру без будь- яких туристичних спрощень. Але, схоже, з плином часу в Броссенса та Вудворт окреслився синдром, що не оминає, на жаль, навіть найбільш обдарованих документалістів, — бажання спробувати себе в ігровому кіно, посилене ще й тим, що в самій Монголії ці режисери, з усією очевидністю, мають мало не статус небожителів. Результатом стали до неможливості пишномовні, претензійні півтори години кольорової плівки, що сюжетно становлять щось на зразок галюцинацій головного героя. Усе тут є — і красиво палаючі юрти, і таємничо недобудовані улан- баторські багатоповерхівки, і юрби монголів упереміш зі стадами коней і овець, які бігають сюди-туди степом, і показне кочове шаманство, і якісь блакитні стрічки, що падають із неба... Одним словом, хотіли як краще, а вийшов якраз той самий туристичний атракціон, якого досі вдавалося уникати.
Але це нічого, адже Броссенс і Вудворт талановиті навіть у своїх невдачах. Головне, що не дали цієї вельми ласої нагороди «Ейфорії» — дебюту Івана Вирипаєва (який прославився в театрі виставою «Кисень»), хоча лобіювали його на всіх рівнях вельми активно. Говорити про цей фільм дуже багато не вдасться. Такий собі фільм. Найзвичайнісінька мелодрама з нав’язливим витисканням сліз за допомогою скрипкового оркестру, серіальної гри акторів і висмоктаного з пальця сюжету про загадкову та жорстоку російську глибинку. Все ще додатково присмачене сценами насильства, знятого проте вкрай стерильно, тобто непереконливо. Такий собі легкотравний продукт для західного глядача. Однак не києм, то палицею: вигадали «Малого золотого лева» (це звідки ж нагорода така взялася?!) і все-таки вручили. Без коментарів.
Основний конкурс загалом повторив усі вищеперераховані біди. Наприклад, наявністю двох абсолютно комерційних японських проектів, які, швидше за все, просто заповнювали певну національну нішу в програмі. «Паприка», аніме Кона Сатоші, взагалі незрозуміло як потрапила у Венецію — абсолютно прохідний продукт, який там певне виробляють десятками щороку. Фільм Отомо Кацухіро «Мушиши» — класичний японський кайдан — казка про духів із красивими спецефектами, принаймні розбавив непробивний пафос інших конкурсантів.
Наприклад, «Чорної книги» Пола Верхувена. Після довгої заокеанської відсутності він зняв фільм голландською мовою, з голландськими акторами, про одну заплутану історію, що сталася на його батьківщині незадовго до та після визволення країни від фашистів. Усе зроблене за абсолютно голівудськими лекалами, справжній, так би мовити, фронтовий гламур із багатотрубным саундтреком, масовкою, дуже злими та дурними німцями і дуже красивими та мужніми підпільниками. Жодного живого образу, суцільні картонні герої. Краще вже «робокопи», напевно.
Деяким схематизмом страждав і «Сезон засухи» Махамата Салеха Харуна (Франція — Бельгія — Австрія). Досить довга історія організовується як ілюстрація заповіді «не вбий». Харун — виходець із Чада, і, попри благополучне проживання у Франції, про батьківщину не забув. Історія, судячи з усього, типова для тих місць. Молодий хлопець на ім’я Атим (що означає «сирота») збирається помститися вбивці свого батька, адже всіх воєнних злочинців після довгої та кривавої громадянської війни амністували. От, власне, весь фільм Атим і мучиться — тиснути на курок чи ні? А вбивця — вже немічний старий, Атим для нього швидко стає як рідний син. Харун у скупій, неореалістичній манері показав убозтво та красу центральноафриканського «сухого сезону», знайшов точних виконавців на головні ролі. Кіно не велике, прямолінійне та моралізаторське, але зроблене без фальші та явних провалів. Напевно, цього виявилося достатньо, щоб присудити спецприз журі — «Срібного лева».
Присудження іншого вагомого призу — «Срібного лева» за художнє одкровення — фільму «Новий Світ (Золоті двері)» італійця Еммануїла Гріалеза можна пояснити хіба що бажанням якось порадувати господарів фестивалю. Історія небагатих переселенців з Італії в Америку на початку минулого століття розказана з необхідними пропорціями драматизму та гумору. Самої Америки в кадрі немає — показаний тільки сам процес відправки, нескінченне плавання через Атлантику та довгий, принизливий карантин. Повсюди розсипані смішні моменти — втілення марення героїв про молочні ріки в Каліфорнії, про маленьких духів, які мешкають у землі... Гарна і Шарлотта Гінсбур у ролі однієї з мігранток. Безперечно, фільм якісний, знятий не без вигадки, але вважати його отакою собі фестивальною вершиною, додатково ще й «одкровенням»?! Це вже вибачте...
Такою була, напевно, планида Мостри-63 — традиція на ній торжествувала в усіх виявах. Наприклад, «Children of Men» Альфонсо Куарона — стандартна антиутопія з розряду рясно поширених останнім часом футуристичних страшилок про те, як погано нам усім буде в найближчому майбутньому. Повний колапс настане, як з’ясувалося, вже в 2027 році. Біди будуть усе ті ж: тероризм, нелегальна імміграція, екологія, додатково повністю припиниться дітонароджуваність. От увесь фільм головний герой і рятує від куль і злих людей вагітну африканку, яка зрештою успішно народжує. Людство врятоване. Усе загалом залишає відчуття сотні разів баченого- перебаченого. Але спеціальну нагороду оператору фільму Еммануїлу Любецьки таки дали. Напевно, за переконливу картинку очікуваних руїн, серед якої несподівано мигтять образи, запозичені з поп-культури ще ХХ століття; більше там нічого видатного немає.
«Голівудленд» Алана Коултера — інший зразок традиції, цього разу, звісна річ, американської — з розряду біографічних драм про нелегку долю кінозірок минулого. Ерік Броуді тут грає детектива, який розслідує смерть Джорджа Рівза (Бен Аффлек) — зірки 1950-х, який усенародно прославився виконанням ролі Супермена. Коултеру вдається підтримувати напруження, принаймні в першій половині фільму: всюди негаразди, самогубство Рівза не виглядає таким вже й однозначним, у сім’ї самого детектива цілковитий розлад, а в сім’ї його наймача — повна катастрофа з фатальним результатом... Загалом, однак, Коултер до високої драми недотягує, збивається на звичний мейнстримний надрив. Броуді, попри свою непозбутну субтильність, досить непоганий. Кубок «Вольпі» як найкращому актору дали, втім, Аффлеку.
Хоч із таким же успіхом його можна було б присудити майже будь-якому виконавцю чоловічої ролі в «Королеві» Стівена Фрірза. Фрірз — не найбiльш видатний фільммейкер, але акторський ансамбль (шкода, що немає отакого призу за сукупну роботу) зібрав винятковий. І насамперед це стосується виконавиці головної ролі Хелен Міррен. Вона дійсно справжня королева цього фільму. Такої тонкої роботи, такого нюансування міміки, жесту, мови, такої загалом культури гри не доводилося бачити давно. Їй вдалося зіграти і сповнену гідності царюючу персону, і просто жінку в колі сім’ї — матір, бабусю, доньку.
А загалом це типове англійське кіно. Неквапливе, розмовне, з точним гумором, без емоційних надривів, із помірною домішкою мелодраматизму та політичної сатири. Його сценариста, Пітера Моргана, відзначили як найкращого на фестивалі, але з таким же успіхом аналогічний приз могли б дати і фільму Еміліо Естевеса «Боббі (незавершена робота)». Реконструкція вбивства Роберта Кеннеді закріплена на такій жорсткій драматургічній основі, що весь двогодинний фільм дивиться на одному подиху. Справжній Голівудленд.
На щастя, як найкращого режисера фестивалю нагородили 84-річного патріарха французької кінематографії Алена Рене за «Приватні страхи в публічних місцях». Отут якраз той рідкісний випадок, коли рішення цiлком справедливе.
«Приватні страхи» — це, власне, про те, наскільки по- різному нещасні всі нещасні сім’ї цього світу, і наскільки химерно приватні страхи та комплекси проявляють себе на людях. Хтось довічно тягне на собі навіженого батька- тирана, хтось безуспішно шукає собі пару через інтернет, хтось п’є, хтось розлучається... Ніхто в цьому фільмі, дуже смішному та сумному одночасно, не може знайти себе в інших, всі приречені на самотність. І відбувається все це в декораціях унікального «кіно—театру» Рене, де рівною мірою досконалі й урівноважені всі компоненти — звукова атмосфера, робота з локальним кольором (Рене неперевершений саме в цьому), підкреслений естетизм кожного кадру, ідеальний підбір акторів, серед яких незрівнянні П’єр Ардітті та Сабін Азема. Це — без будь-яких еківоків красиве кіно, і для самого автора «Хіросіми, любові моєї» воно аж ніяк не виглядає самоповторенням.
Що стосується історії з фільмом-володарем «Золотого лева», то вона сповна втілила бездарну організацію фестивалю загалом. Звичайна практика у Венеції — резервувати місце посеред програми для незнаного «фільму-сюрпризу» і потім оголошувати його в останню мить. Таким сюрпризом виявився ще один фільм китайського режисера Жіа Чжан-Ке «Натюрморт», при тому, що одна його картина вже йшла в конкурсі «Горизонти». Але це ще півбіди — влаштували всього два сеанси, один — о 23.00, другий — опівночі. Тобто для звичайної публіки час узагалі неймовірний, а для преси, вимотаної цілим днем перегляду, важкодоступний. Попросту ті одиницi, які все- таки прийшли на сеанс, почали розходитися вже після перших 10-15 хвилин — просто не було сил, усі засинали. У результаті вийшло так, що фільму—володаря головного призу ніхто не бачив. Принаймні з пострадянських (переважно російських) критиків. І тут не втримаюся, щоб не похвалитися, — чортихаючись, трясучи головою, кусаючи себе за пальці, щоб не заснути, я цей фільм усе ж таки подивився.
Кіно, слід сказати, досить дивне, з двома паралельними історіями чоловіка та жінки, в яких не клеїться сімейне життя. І відбувається все це на тлі знищення якогось гірського містечка (буквальне значення слова «натюрморт» — «мертва природа»), який скоро повинні затопити при будівництві гігантської греблі. Фільм вибудуваний як ланцюжок зустрічей героїв з іншими, ще більш дивакуватими персонажами. Ні в кого ніщо так і не вирішується, але Чжан-Ке кожному дає свій, візуально-метафоричний вихід: героїня періодично перетворює напівзруйновані будинки на химерні космічні кораблі, герой у фінальному кадрі, згадуючи про свою дуже небезпечну роботу, бачить привид сміливця-канатохідця між дахами хмарочосів. Картина небезінтересна, але, як здається, так високо її відзначили не лише за витончену форму, а й за явний протест проти наявної в Китаї тоталітарної системи, за чітку колізію зіткнення приватного з переважаючим суспільним...
А насамкінець — про кращий фільм фестивалю. «Я не хочу спати сам» тайваньця Цай Мінь-Ляна. Про нього хочеться говорити лише в найвищому ступені порівняння та повторювати вже сказане. Приголомшує дует його постійних акторів Лі Кан-Шенга і Чен Шиан-Чи, які незабутньо зіграли в попередній «Примхливiй хмарі». Зачаровує медитативна цайміньлянівська безмовність, фактична відсутність діалогів; протягом фільму сказані десяток-два фраз, та й ті переважно другорядними персонажами. Захоплює, як укотре нестандартно Мінь-Лян розказує історію кохання. Утім, тут важливі не драматургічні схеми, а, наприклад, те, у якому місті знімався фільм. Мінь-Лян геніально вміє використати простір свого рідного Тайбея. «Я не хочу спати сам» знято в малайзійському Куала-Лумпурі, і вже тому кардинально відрізняється від «Хмари» — нетрі, злами вузьких сходів, комірки квартир, безсонні проспекти, глухі новобудови — це абсолютно інша територія, дія в я кій розгортається також за іншими законами. Важливі певні мотиви, жести, взаємозалежні образи. Цай Мінь-Лян володіє цією візуальною мовою настільки, що може зробити цікавою будь-яку сцену. Саме тому довгі, безсловесні епізоди, у яких подовгу займаються одноманітною, рутинною справою — доглядають хворих, їдять, перуть, тягнуть величезний матрац — дивляться на одному подиху. Немає жодного зайвого або надмірного моменту. Майстерна робота з предметами та стихіями (вода і дим) в кадрі взагалі заслуговує на окреме дослідження. Як і весь фільм... А фінал, коли всі три возз’єднані герої під музику Чапліна з «Вогнів великого міста» пливуть на тому самому матраці по первозданних водах, що залили Куала-Лумпур, підносить глядачів на висоту справжнього, класичного катарсису...
Власне, показ «Я не хочу спати сам» і в якійсь мірі нагородження фільму Чжан-Ке, частково підтвердили репутацію Венеції як авторитетної інстанції, що задає тон у світовому кіно та відвойовує нові території для нових талантів. Але, повторюся, — лише частково. Тенденція тривожна — бо два (точніше, півтора) справді новаторські фільми — це дуже мало. Що буде далі? Чи зануриться Мостра знову в стан поважної стагнації, у якому вже перебувала багато років?
Хотілося б не стільки отримати відповіді, скільки забути про запитання...
