Веселі морди

Коли національні традиції хамства наражаються на шляхетні прояви «цивілізованого суспільства», починається тиха ментальна війна. Рідна автентичність не сприймає «прогресивного досвіду», який заперечує наші соціокультурні (вже — історичні) надбання: книги скарг і пропозицій, будинки високої культури побуту, явище дефіциту як спортивного дозвілля. Байдуже, що раніше ця дикунська атрибутика соціалістичного способу існування лише викликала роздратування у більшості громадян. І от виплекана в карколомних чергах туга за американською цивілізацією з її найвищими досягненнями (супермаркетами, доларами, Голлівудом і Кока-Колою) наздогнала нас. Господь мало не оглух від масового прагнення «цивілізуватися» — тож нате.

Відгодовані ліверною ковбасою, випещені продавщиці перестали бути культовими особами. Натомість учорашня привілейована каста мордує себе ввічливим ставленням до покупців. Так уже повелося, що за мірило цивілізованості ми маємо не творчу свободу здихляків від абстрактного живопису, а насамперед рівень побутової культури, увиразненої «ринком». Якщо тобі на кілограм м’яса підсовують менше ніж півкіла кісток, — значить, світ стає людянішим.

Одначе навіть увічливість можна довести до абсурду, якщо над нею з бізнесовим нагаєм стовбичить монстр запозиченої «цивілізації».

Наприклад, мене жахає американський «ч-і-з», прилямпічений до аскетичної фізіономії якоїсь Наталі Вовкулаченко з київського «МакДональдсу». Від її судомного оптимізму можна втратити апетит. Михайло Задорнов любить іронізувати над такими людьми, мене ж, однак, охоплює розпач і сором, коли представник Канадської оптової компанії, пропонуючи перехожим ефектну скриньку з дитячими книжками, абсолютно однаково шкіриться і на інтелігентне «перепрошую, але мої діти не читають російською», і на простонародне «пашол на ... казьол». Однакові люди — з однаково заголеними яснами, з однаковою програмою спілкування. Вони ніби вискочили з відеокліпів знаної німецької капели «Крафтверк» — люди-роботи, електронні інтелекти з надійними мікросхемами, кібери цивілізації. Я не схильний також кепкувати з сьогоднішніх киян, яким байдуже, чи їх спиняють, щоби поцікавитися, «вєрітє лі ви в Бога?», чи задля того, щоби повідомити: «Сьогодні вам надзвичайно пощастило!» Наражаючися на таку надлюдську й цілковито незрозумілу радість із боку тих, хто від тебе чогось хоче (за теорією Воланда), важко стриматися від агресії. Саме в таких випадках починаєш ностальгувати за королевами прилавків, які на запитання штибу «а чи свіжа у вас ковбаса?» обурено кричали: «Вам шо, повилазило, чи ви не бачите?»

Втім, нещодавно мені випала радісна нагода пересвідчитися, що нищення українського хамства цивілізаційним вишкіром — доволі непроста процедура. Після свят я завітав до одного фотосалону, щоби проявити дві плівки і видрукувати чималенький стос фотокарток. Наступного дня радісний працівник цієї контори витратив півгодини на пошуки моєї закарбованої форматом 10 на 15 пам’яті й стільки ж часу на запевнення, що все владнається. Після ганебного пошукового фіаско він хвилин десять торочив про ймовірні «накладки», несамовито вибачався, записав мій домашній телефон і пообіцяв повідомити, як тільки вони відшукають моє замовлення. На четвертий день, коли я вже остаточно усвідомив, що на старості матиму на п’ятдесят одиниць «фотопам’яті» менше, мені таки зателефонували. Пізно ввечері, перед закриттям салону, втомлений лаборант вибивав мені чек, коли до нього підбіг інший майстер друку з моїм заповітним пузатим конвертом і прошепотів першому на вухо: «Не забудь вибачитися». На що той скрушно відповів: «Та я пам’ятаю...» Ймовірно, якби він вставив у свою репліку приречену прикладку «б...», я б відразу увірував у світле майбутнє цивілізації з вітчизняною специфікою.