Відкритий фінал...

Ця постановка — нове звертання Богомазова до новел Луїджі Піранделло. 1996 року на сцені Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра режисер поставив виставу «Немного вина.., или 70 оборотов», яка користується незмінною любов’ю глядачів ось уже ціле десятиріччя. Нинішня прем’єра — новий погляд Богомазова на автора. «Принцип неможливості об’єктивної системи життя, висловлений Піранделло, найбільш близький мені», говорить режисер.

Аскетична сценографія Олександра Друганова — лише два столи, декілька стільців і болотяного кольору товсті нитки-щупальці, які вивалюються з вікна — своєрідна межа між реальним світом і створеним на сцені. І хоча домінуюча тема цієї вистави — тема смерті, але фінал несподівано виявляється життєстверджуючим. Виставу побудовано на акторській імпровізації, гру не зафіксовано жорсткими мізансценами раз і назавжди. Мабуть, тому виникає відчуття, що те, що відбувається на сцені, народжується прямо на наших очах.

— Дмитре, як часто ви маєте намір показувати виставу «Немного вина 2»?

— Кожних вихідних. Зала дуже маленька, всіх, хто бажає, за один вечір ми вмістити не можемо. Через це гратимемо часто, що молодим акторам дуже корисно. Оскільки ми запропонували ситуацію імпровізації — кожна вистава складатиметься наново. У цьому запорука того, що вона не наскучить акторам, завжди буде цікавою і глядачам. Наші зустрічі з публікою відбуваються в дуже невеликому приміщенні, незручному для нас за технічними функціями. Але, долаючи всілякі труднощі, для того, щоб театр відбувався, виникав, ми йдемо на певні поневіряння.

— Як ідуть справи з приміщенням для вашого театру на Троєщині?

— Проектується театр, і я беру в цьому активну участь. Я визначаю, яким буде приміщення, зала, параметри. Він проектується під мене, під те, як я розумію сучасний театр. Архітектор Слава Казимирський, його помічник Юра і я — ми займаємося всім цим, причому досить багато вже зроблено. Якщо побудувати цей театр — вийде дуже сучасне класне театральне приміщення. А чи буде театр будуватися і коли він побудується — це вже питання не до мене.

— А яким ви бачите сучасний театр?

— Він повинен бути зручним за функцією. Всі сценічні коробки, які ви можете побачити в Києві — театри ім. І. Франка, ім. Лесі Українки etc., — побудовані за типом італійської сцени- коробки, а вони будувалися для опер. Сучасний театр, який дуже багато працює з тілом актора потребує амфітеатру. У цьому випадку ми бачимо не лише голови, які говорять чи співають, а навіть тіло, яке лежить на планшеті. Це найпростіше пояснення... Сучасний театр може бути демократичним чи тоталітарним. Я проводжу досить умовне і грубе визначення, але в ньому є змістовна частина. Тоталітарний театр — це театр, який повністю керує емоціями і думками зали для глядачів. Зала для глядачів у резонансі зі сценою відчуває й думає одне. Їй все пояснюють, тим самим змушуючи відчувати ту чи іншу емоцію. А театр сучасний створює різні напруження в свідомості глядача і створює умови, щоб глядач зміг відчути щось своє, щоб його відвідала незапрограмована думка. Тоді люди залишаються індивідуальностями в залі. Але це потребує іншої роботи глядача. Своєю чергою для цього необхідний інший розбір тексту, інша побудова гри, інша підготовка акторів.

— Ідея театру-дому, по-вашому, актуальна чи анахронічна?

— Звичайно актуальна. Театр повинен бути домом! Взагалі будь-яка колективна праця має на увазі наявність людей, які один одному пасують. Як у родині, так само і в театрі. Якщо колектив добирається злагоджений, то ідея театру-дому можлива, навіть якщо у тебе і дому ніякого немає! У нас же на вулиці Гончара тільки маленький будиночок, хатинка. Приміщення може бути різним, а ось принцип колективу один — це люди, об’єднані спільною справою, якою є що сказати один одному.

— У кожному будинкові є глава родини…

— Звичайно, в нашому театрі це — я!

— А ви проти тоталітарності в роботі?

— Розгляньмо це на прикладі родини. Є родини щасливі, є нещасливі, але я не думаю, що це залежить від тоталітарності. Якщо глава — тиран, але при цьому дійсно дуже розумна людина і веде всіх у дуже правильному напрямку, то, мабуть, цілком можливе щастя в такій родині. А якщо родина демократична і в ній усе дозволено, де гарантії, що така родина не розвалиться? Все індивідуальне. Я просто не тиран як такий, але тільки за умови, що людина мені підходить: якщо вона віддана справі, театру. У такому випадкові я можу прощати якісь слабкості, адже я не театральний фашист, в доброму значенні цього слова (сміється)! Повинні підібратися люди, які один одного розуміють, інакше навіщо мучитися? У театрі також усе має бути по любові.

— Чому, через 10 років, ви знову звернулися до новел Піранделло?

— Я якраз і присвячую цю виставу тій, яка називалася «Немного вина... или 70 оборотов» і йшла в Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра. Минуло 10 років, я по-іншому дивлюся на Піранделло, по-іншому дивлюся на світ, театр. Та й просто я люблю цього автора! Піранделло дуже театральний, але дуже важкий автор. Але, мені здається, цей текст розраховано на амбіційних акторів, які спроможні зіграти його. Він дуже складний, глибокий, іронічний, але при цьому вчить актора грати, а глядача думати. Я не впевнений, що знову не звернуся до Піранделло і в майбутньому. Цей автор — знаковий для театру ХХ сторіччя, він залишається актуальним і зараз.

Новела — це дуже концентрована література. Вона потребує самовідданої гри, щоб встигнути провернути всі теми, колізії, які дуже стисло в ній існують. Я вже звертався до новел Стефаника і Піранделло і вважаю їх кращими новелістами. Це складно, але це питання бажання долати труднощі. Просте веде до знайомого, а знайоме до штампів, повторів — у цьому немає користі, провокації, руху для себе. А тут — великий ризик, що саме по собі — благородна річ.

— У виставі ми бачимо певну паралельну реальність, створюється відчуття зміненої свідомості, артисти на сцені існують за якимись дивними альтернативними життєвій реальності законами…

— А гра і є не зовсім традиційним існуванням людини. Комерційний театр займається маніпулюванням стереотипами. Але такий театр мені нецікавий абсолютно. А театр ризику передбачає інше. Текст є умовою для створення тканини, а вже шари емоційний і тілесний рухаються навколо і зсуваються з місця загальновідомого і набувають якогось нового звучання. Ми ж не говоримо, що на сцені реальне життя. Це гра, а граємо ми з текстом. Грати — це мати варіанти.

— Ви ламаєте стереотипи?

— Можливо й так, хоча в слові ламати є якась агресія. Проте, звичайно, силу докладати іноді доводиться. Стереотип — стійка річ. Григорій Гурджієв дуже багато дав для театру ХХ сторіччя своїми роздумами про людину як про істоту автоматичну. Він соціальна тварина, вбудована в структуру, яка повторює свої щоденні рухи, думки, почуття. Для того щоб це припинити, потрібно порвати зв’язок між цими трьома шарами. Про те ж говорив Кастанеда. І Пітер Брук, і Гратовський побудовані на Гурджієві. Цей автор дав поштовх до розвитку експериментального театру. Автоматизм життя потрібно рвати, щоб людина існувала зі свіжим сприйняттям, інакше кожен день перетворюється на рутину. Це замішане на страху втратити ту реальність, яку людина сама собі створила — про це і говорить Піранделло.

— Як актори долають «опір матеріалу»?

— Ми займаємося певними вправами, пов’язаними з роботою тіла, з простором, змістом образу, з уявою... Театр — у людині. Все, що в неї є, має бути задіяним. Адже актор повинен бути приготований до гри.

Дуже часто у акторів існує така думка, що якщо він талановитий, то має право виходити на сцену та й грати. Як у театрі вистава часто готується? Береться п’єса, люди сідають і починають користуватися якимось запрограмованим у голові підручником із психології для молодших класів. Елементарні причини-наслідки — мотиви. Після цього мізансценами ілюструють текст і заздалегідь закладають туди почуття. Актор виходить у абсолютно безпечний простір, де сплановані всі реакції. Хіба це театр? Мертвий театр — комерційний, тоталітарний, як правило, догоджає людям, тому й вмирає. Театр — це не кіно, коли можна поставити касету й подивитися те ж саме. Актор не має права грати так само, як він грав рік тому — міняється світ, міняється він! Театр став належати до сфери розваг, а не до місця, де можливе виникнення нових думок, нових відчуттів.

— Чи не виникає конфлікту між запитами глядачів, вихованих на театрі розважальному, і тим, що вони отримують у вас?

— Публіка буває різна… Для багатьох існують ідоли, на яких потрібно дивитися, в якій би нісенітниці вони не грали! Для мене це дико! Когось засмучує, що в моєму театрі немає жодного Віторгана, жодної Терехової. Зате є дуже азартні молоді хлопці, які намагаються реалізувати дуже складні правила гри, вони працюють на величезній самовіддачі. У нас свої Віторгани й Терехови, просто вони в кіно рідше знімаються — ситуація в нас у країні така…

— Зараз навколо театральної премії «Пектораль» виникло багато розмов, існує думка, що вона вичерпала себе. Як ви вважаєте, чи потрібна ця премія?

— Потрібна! У будь-якому випадкові це популяризація театру в суспільстві. Навіть якщо я протиставляю один одному різні види театрів — все одно я поважаю всіх людей, які цим займаються. Я вважаю, що театр повинен бути дуже різним. Мені шкода, що мало того театру, яким займаюся я… Театр у будь- якому випадкові кращий «за ящик»! Я за цю премію, просто вважаю, що таких премій має бути більше. З іншого боку, у нас не так багато театрів і прем’єр, щоб було декілька премій.

— Дмитре, а що ви зараз репетируєте?

— Я репетирую п’єсу сучасного одеського драматурга Марданя в Театрі на Лівому березі. Для мене це несподіваний вибір. У цій п’єсі безліч персонажів. Якщо зібрати всі мої прем’єри за останні п’ять років у театрі «Вільна сцена», я все одно стільки персонажів не назбираю! Це для мене дуже цікаво й екстремально!