Вікно для двох

До теми, яку І.Тургенєв на всі часи визначив назвою свого роману «Батьки та діти», звернулись у новій виставі «Це все вона» А.Іванова у київському Молодому театрі. І якщо аристократи тургенівських часів вирішували непорозуміння, демонструючи довершені манери, сучасні герої у виставі шукають спільну мову в дусі нашого часу, тобто брутально, вражаючи неповагою й безжальністю одне до одного, дивуючи ворожістю до світу, що оточує.

У камерному просторі дуетної вистави режисер Влада Бєлозоренко створює модель взаємовідносин матері та сина, яка стає уособленням стосунків сьогоднішніх поколінь. Люди дедалі більше прагнуть сховатися від реальності у віртуальних нетрях Інтернету, цієї паралельної дійсності. Глобальна роз’єднаність людей, неможливість порозуміння, що вже стали ознакою часу, призводять до того, що ми не чуємо і не довіряємо людині, яка поруч, і залюбки відкриваємо душу несправжній фотографії вигаданої особи на екрані комп’ютера. Під ім’ям дівчини Тоффі Мати (Римма Зюбіна) починає спілкування у павутинні зі своїм Сином (Олег Коркушко), стосунки яких в реальному життя важко назвати теплими. Лайка і нецензурні вислови — ось що чує Матір у відповідь на намагання достукатися до серця Сина.

Сценографічне рішення (художник Володимир Карашевський) допомагає режисерський ідеї В. Бєлозоренко зіставлення, примусу взаємодії реальності та ілюзії. Простір сцени, що організований амфітеатром кількома широкими площинами і поділений на частини Матері і Сина, посередині вінчається вікном. Воно справжнє, виходить на київську вулицю, крізь нього видно протилежний будинок і наче на замовлення, по склу сльозами стікають краплі дощу... Вікно — надзвичайно багатогранний образ, тут — місце, покликане об’єднати, ота несподівана справжність, від якої можна почати відлік шляху назустріч. До нього підійдуть Мати-Зюбіна і Син-Коркушко, кожен зі свого боку і однаковим рухом завіси відокремлять театр від дійсності. І розпочнеться двобій монологів, які лише зрідка перетворюватимуться на діалоги. Вдаючись до комп’ютерної мови, можна сказати, що режисер наче «відкриває» одразу у програмі два вікна і «працює» паралельно, віртуозно вправляючись там і тут. У цьому точно знайденому протистоянні вікна зі справжнім життям за ним і вікон комп’ютерних екранів із життям вигаданим — щемливий образ реальності, осягнути яку прагне Мати, сховатися від якої хоче Син.

Існуючи поряд, але кожний на своїй території, Мати-Зюбіна та Син-Коркушко перебувають у постійній взаємодії. Олег Коркушко надзвичайно переконливий у ролі сучасного відлюдкуватого підлітка, який спілкується характерним сленгом, знайомий з наркотиками і з незрозумілих причин озлоблений на увесь світ. Цікаво розроблено пластичну партитуру його ролі. Він динамічно рухається, танцює, траєкторія рухів уверх і вниз на сценічних площинах наче демонструє коливання емоцій і станів. Зухвала манера поведінки Сина-Коркушка, який ховається від реалій життя за чорними атрибутами готської культури, свідчить про неоднозначність натури. Акторові вдається продемонструвати, що за похмурим мотлохом зовнішності ховається хлопчик, який понад усе прагне тепла і розуміння.

У ролі Матері Римма Зюбіна проявляє свій багатогранний талант. Їй притаманна філігранна розробка психологічної лінії образу. Завдяки кільком штрихам, що виразно окреслюють характер, глядач дізнається про її жіночу долю, сум за померлим чоловіком, розпач від неможливості знайти спільну мову із Сином. Чудово володіючи комедійним жанром, актриса блискуче обігрує ситуацію, примушує сміятися, а на кульмінаційних емоційних піках сягає висот драматизму. Блискавично змінюється зовнішність Р.Зюбіної, коли вона стає віртуальною Тоффі, інша пластика, внутрішній стан, застосування мовних регістрів, стається разюче перевтілення на відчайдушне дівчисько, ровесницю Сина. Візуальна режисерська знахідка, яка ще раз доречно поєднує реальність і вигадку. Як можна показати екран комп’ютера для Матері? Тільки-но вона розвісила випрану білизну і ось уже в образі грайливої Тоффі «промовляє» з чотирикутника підковдри!

Історію, що відбувається у виставі «Це все вона», можна позначити грифом «ефект впізнаваності». Вистава про багатьох нас, сьогоднішніх, розгублених, приречених на нерозуміння, тотальну самотність, заляканих відчуттям жаху перед реальним життям, непевністю в завтрашньому дні. Та в її емоційну сутність режисер закладає необхідний оптимізм, що співвідноситься з точним відчуттям часу. Хоча Влада Бєлозоренко залишає відкритим питання щасливого фіналу, чим не хоче йти проти правди, глядачі не позбавляються впевненості в силі порозуміння між людьми. Нехай шлях назустріч одне одному вельми непростий, та window можливостей завжди можна  відкрити.