Вікторія ЛУК’ЯНЕЦЬ: «Я прошу в Бога лише здоров’я та трішечки везiння»

Але приїзд Вікторії Лук’янець, солістки Віденської опери — це подія й урочиста, і, в той же час, майже інтимна — адже вона своя, київська. Її вокальний хист самобутній і унікальний, він захоплює, викликає заздрість, підстьобує завзяття оперних неофітів і не перестає інтригувати загадкою своєї чарівності.

Нам вдалося поговорити зі співачкою після однієї з її репетицій. До речі, відзначу, що це мініатюрна, тендітна жінка із зворушливо дитячим обличчям. Її емоційність, нестримна радість здатні запалити навіть найбільш розчарованого в собі оркестранта. Вікторія дуже розкута на сцені — її абсолютна впевненість у собі дивовижно поєднується з чисто жіночою м’якістю і чарівливістю. Тому у вас ніколи не виникне неприємного почуття насильницького «підкорення» вашої волі співачкою. Ви залишаєтеся вільними... Та все ж таки — повністю під владою краси й гармонії, які випромінює вона й до яких прагнеш сам.

— Про вашу працездатність ходять справжні легенди: вивчити оперу будь-якою мовою за 7—10 днів здається більш ніж неймовірним. Як вам це вдається?

— Нині життя артиста набуло такого божевільного темпу, що інакше, як тільки занурившись повністю в роботу, встояти просто неможливо. Я можу, наприклад, сьогодні співати у Відні, а завтра — уже в Нью-Йорку, причому з абсолютно різними спектаклями. Коли хоч на мить зупинитися, можна залишитися за бортом. Це й погано — мозок не встигає переключитися, голос — відпочити, нервова система — вкрай перенапружена, але й добре, позаяк не гальмується рух, є очевидне зростання й нові результати. Та навантаження просто феноменальні! Тут мені було набагато легше.

— Вікторіє, програма, яку ви зараз привезли, підготовлена спеціально для Києва чи це вже обкатаний матеріал?

— Ні, я спеціально її готувала для цієї поїздки, знаючи, що це концерт із камерним оркестром і з таким тонким музикантом, як Роман Кофман. Я приготувала киянам твори Моцарта для голосу з оркестром. Моцарт — це святе для мене. Мої педагоги мені колись говорили: «Співачка, яка вміє співати Моцарта, може співати все». І тому для мене це, як «Отче наш». Я дуже рада, що поступово повертаюся до такого репертуару, адже ця музика дорога саме душі моїй. На Заході ж цієї можливості практично нема — там я в основному співаю опери — Доніцетті, Белліні.

Поки що моя остання в цьому сезоні роль — до речі шоста за рахунком партія Доніцетті в моєму репертуарі — роль колись відомої особи при палаці Людовіка XIII. До речі, зі мною в цьому спектаклі співали артисти з Іспанії, Кореї, Мексики — ці країни дають нині феноменальні голоси. І хоч як сумно, все менше й менше співаків із Італії, яка три століття тримала позиції провідної оперної школи Європи.

— Ви підвищували десь свій професійний рівень уже після спілкування з Іриною Архиповою та від’їзду на Захід?

— Мені б хотілося з самого початку виправити трохи помилкове уявлення стосовно того, що для мене зробила Ірина Архипова. Я в неї не вчилася. Вона почула мене на конкурсі імені Глінки 1987 року й сказала: «Ви — готова співачка». Єдине, що Архипова зробила для мене, — це допомогла пробити свій шлях на сцену, давши рекомендації на моцартівський конкурс. Окрім того, вона брала мене в свої концерти до Свердловська, Астрахані, Санкт-Петербурга, Москви, приказуючи: «Тебе поки що ніхто не знає, але ти заспівай зі мною й підеш далі сама». Вона, як ніхто інший, розуміла, що співачці-початківцю потрібен поштовх, важливо показати її публіці. Та особисто в неї я не вчилася. Як не вчилася більше ні в кого після консерваторії, хоча ніхто цьому й не вірить.

— А кому з композиторів нині надають перевагу у Віденській опері?

— Безумовно, Вагнерові й Моцарту — це дві величини, на яких тримається оперний репертуар. Там ставлять усього Вагнера і всього Моцарта. Проте з вагнерівського арсеналу я співаю тільки в I і IV частинах його тетралогії «Кільце нібелунга» партію Воглiнди і звичайно ж — усі колоратурні партії у Моцарта, хоча Царицю Ночі в «Чарівній флейті» я більше, здається, ні чути, ні співати не можу — так вона мені набридла.

— Які ролі ви волiєте виконувати?

— Мелодраматичні, де героїня і кохає, і радіє, і страждає. Джильда (Дж. Верді «Ріголетто»), Віолетта (Дж. Верді «Травіата»), Лючія (Г. Доніцетті «Лючiя дi Ламмермур») — справжнi жіночi натури. Оце моє.

Але в мене є передумови і для ролей суто драматичних, таких, як Тоска (Дж. Пуччіні «Тоска»), Ліза (П. Чайковський «Пікова дама»), але співати я поки що їх не хочу, хоча вже були пропозиції заспівати Дездемону (Дж. Верді «Отелло»). Я впевнена, що сьогодні це не додасть користі моєму голосу, до того ж мені лише 31 рік і я ще хочу поспівати репертуар лірико-колоратурного сопрано.

— Наскільки популярна на Заході російська оперна класика?

— З російською оперою там дуже важко і їх знання про нас обмежуються тільки ходовими операми Чайковського — «Євгеній Онєгін», «Пікова дама» — і Мусоргського. У цих спектаклях, на жаль, для мене немає партій, тому можете уявити собі мою ностальгію за рідною музикою — «Снігуронькою» або «Царською нареченою» Римського-Корсакова, «Русланом і Людмилою» Глінки.

— Якщо там настільки маловідома російська оперна традиція, то як би ви охарактеризували стан української музики? Ви нічого не виконуєте з національної класики?

— Усі наші опери — це «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського та «Наталка-Полтавка» Лисенка. Це ж просто народні пісні. Я дуже люблю співати український фольклор, і, до речі, там він іде на «ура», та кожного разу вигукують: «О, como italiano, como italiano!» (тобто, дуже схоже на італійський). Однак, я співаю тільки а cappella і намагаюся виконувати не шлягери, а те, що мало хто знає. Взагалі, завжди шукаю щось нове, невідоме. Оскільки співати постійно тiльки Джильду чи Віолетту неможливо — приїдається. Тому я ніколи не задовольняюся старим, я постійно хочу вчитися.

— Примадонна вашої величини може впливати на створення сценічного образу чи це прерогатива диригента-постановника? Тобто, чи має право співачка диктувати свої умови?

— Не те, щоб диктувати, а пропонувати, радити. Розумієте, там абсолютно по-іншому будується творче спілкування, ніж у нас. Що вищий талант артиста, то дивовижніші його скромність і такт. Навіть такі примадонни екстракласу, як Донна Сазерленд, Монсеррат Кабальє, Маріа Каллас, унаслідок власної духовної культури ніколи не дозволяють нав’язувати свою думку іншим. Наприклад, Лучано Паваротті — людина скаженої працездатності, щогодини молиться лише про одне — щоб Бог його не залишив. Тому ми нічого не диктуємо, а скоріш співпрацюємо разом і, як правило, на репетиціях завжди дуже спокійні, доброзичливі й, головне, делікатні умови. Там узагалi відсутнє хамство. Мені досі було з усіма легко й радісно працювати.

— А чи ваша дочка не має наміру піти по ваших стопах?

— Вона чудово малює, навчається нині в художній гімназії; а, окрім того, грає на фортепіано, скоро почне вивчати сім (!) мов. Моя мрія — дати Дарусі хорошу освіту, щоб ніде й ніколи їй не довелося ходити з простягнутою рукою.

— А як можна висловити те святе, що допомагає вам переживати негаразди?

— Це — Віра, Надія й Любов. Вірте в надію, любіть усе навколо — навіть свої труднощі, оскільки вони тимчасові й за ними завжди йде радість. Я прошу в Бога лиш здоров’я і трішечки везiння, а про решту подбаю сама.

№185 29.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»