Він мав крила

Він народився, страшно сказати, 1917 революційного року, у найглухіший грудневий час, коли дні найкоротші, а ночі довгі, темні, тривожні. Хіба ж випадково, що такий день (21 грудня) нині призначено датою «кінця світу»?

Тільки народився Василько Цвіркунов у Запорозьких степах, нинішній Запорізькій області, — і це багато що пояснює. У нього була якась особлива постава, що нагадувала то гравюри середньовіччя, то розписи в козацьких церквах. Обличчя воїна й водночас юнака, що радісно приймає світ у всій множинності його проявів. Цей радісний наїв тримався у Василеві Васильовичу до останнього.

І — він нічого не боявся! У тому числі виглядати смішним, чого ми, чоловіки, боїмося чи не найбільше. Не раз бувало: вмикають світло у переглядовій залі Будинку кіно, і всі відводять очі, бояться говорити про фільм. Першим, без роздумів і обережних прорахунків, піднімався Цвіркунов. Ні, він ніколи не був злим, його критика ніколи не була голобельною, такою, аби «до печінок» дістало. Зате був точним, зате був уважним до автора. Бо ж знав, якою кров’ю дається кіно.

Хоча бездарів не любив, звісно. Обожнював талант. Коли 1962 року його призначили директором Кіностудії імені Олександра Довженка, він, вивчивши справу (бо ж до того ніколи до кіно не мав жодного стосунку), зрозумів головне: як би добре не було організовано виробництво, а без талановитих митців «кіна не буде»! Шукав їх скрізь. У Києві, у Москві. Їздив до ВДІКу, запитував майстрів: є у вас хлопці й дівчата? Так знайшовся Василь Ілляшенко, рекомендований його вчителем Сергієм Герасимовим. Початківцю віддали до рук сценарій «Перевірте свої годинники» Ліни Костенко і Аркадія Добровольського. Про поетів фронтового покоління. Молодий режисер заходився вибудовувати навколо історії Поета вигадливу концептуальну споруду. І — наразився на чиновний спротив. Спеціальна комісія переглянула відзнятий матеріал і винесла вердикт: все це пахне «чимось ворожим». Ідеологічна рентгенологія у ті часи була головним інструментом оцінки стану митця і його фільму.

Василь Васильович докладно розповідав мені, як його та Ілляшенка викликали на саму гору, засідання Політбюро ЦК Компартії України, і під проводом Петра Шелеста (перший секретар ЦК) заходились «чіхвостіть» у хвіст і гриву. Відступати від генеральної лінії партії ніяк не годилось, хоча де та лінія і якої вона «конхвігурації» щоразу доводилось вгадувати. Як не відбивався Цвіркунов, а присуд був жорстокий: Ілляшенка дискваліфікували з режисури, чим фактично зламали його долю (потому він повернеться, однак крила таки підрізали), а весь відзнятий матеріал спалили. Плівка ще була горюча, і то не було проблемою. На відміну від рукописів, кіноплівка є вразливою з точки зору вічності. Фільм за тим же сценарієм зняв Леонід Осика («Хто вернеться — долюбить»), тільки в титрах ви не побачите імені сценаристів: Ліна Костенко навідріз відмовилася зраджувати режисера. І виконавець головної ролі у першій версії Іван Миколайчук так само не побажав продовжувати гри... Уроки шляхетності, поведінки, що стає взірцем, — саме подібні вчинки виформували покоління шістдесятників. Бо висока естетика не формується на приземленій етиці. Митець, готовий до зради, обрушує в собі архітектуру таланту. Найстрашніше в мистецтві — зрада навіть не когось, а самого себе.

Цвіркунов це розумів будучи адміністратором високого рівня (у ті часи директор кіностудії — це було ого-го!). Як правило, такому керівнику належало «тримати віжки», аби коні кінематографічні не харапудились і не тягнули кудись на манівці. Ідеологічні, бо все марились привиди «українського націоналізму» (неодмінно «буржуазного») та буржуйського збоченства, на кшталт всіляких песимістичного Антоніоні та загрузлих у підсвідомих нуртах Бергмана та Бунюеля. «Здоровим совєтським людям» сіє було абсолютно ворожим. Звісно, не спозирати за реакцією партійно-цековських бонз Цвіркунов не міг, але так само не міг стримувати натхненний лет молодих хлопців і дівчат, яких сприймав багато в чому як своїх улюблених дітей. До речі, так само вони — Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Леонід Осика, Антоніна Лефтій, Артур Войтецький, Микола Мащенко, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Борис Івченко — ставились до Цвіркунова: як до батька, такого собі гуру їхнього гурту. Ніхто, до речі, — попри кінематографічну схильність до панібратства — не називав його інакше, як Василь Васильович. Це було так важливо — входити в мистецтво поколінням, а не поодинці. Цвіркунов мав крила, якими й прикривав їхню відвагу і мистецьку зухвалість.

Складнішими були стосунки із Сергієм Параджановим. Він був старшим, він входив у нові часи із платформи інших естетик і світоглядних установок. Та все те поламав, все те переформатував, загнавши в тінь привиди минулих епох. Коли заходились робити «Тіні забутих предків», ніхто вочевидь не сподівався, що станеться злам, що відбудеться своєрідна мистецька революція. Та коли вже почали, директор був, здається, одним із перших, хто відчув: народжується матеріал вибухової сили, вибухової енергетики. А в культурі теж іноді годиться щось підривати...

Та спершу міг вибухнути сам фільм. Між Параджановим і оператором фільму Юрієм Іллєнком виник конфлікт — одному велося знімати тільки динамічними планами, в русі, іншому, а власне, режисерові, — більше статичними кадрами. Заледве не дійшло до дуелі. Цвіркунов кинувся розбороняти, але ж ніц... Що робить директор студії, член партії і таке інше? Він погоджується на роль секунданта — напевно, сподіваючись останньої миті загасити конфлікт. Про це оповідали мені сам Василь Васильович та Іллєнко... Дуель мала бути справжньою, на гуцульських пістолях. «Я би його встрелив!» — казав мені Іллєнко, і не повірити йому було важко. Уявляєте, якою була б історія нашого кіно, аби сталося щось подібне? Та сама природа була проти: уже йшли ніби на поєдинок, як розверзлися небеса, надійшла злива, Черемош вийшов із берегів. Таким, зодягнутим у міфологічні шати, виглядає цей сюжет. Він не дійшов точки кипіння — може, тому, що Цвіркунов того прагнув? Так, що сама природа виступила на його боці. І все, зрештою, владналося. А що сталося з фільмом, як вплинув він на розвиток нашої кінокультури і культури загалом, усі, сподіваюсь, пам’ятають.

1973 року Цвіркунова звільнили з директорської посади... Пленум ЦК рішуче засудив «етнографічні нахили» (читай український націоналізм) у нашому кіно і заходився «наводити лад». Василь Васильович працював в академічному Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології (там я з ним і запізнався), а потому немало літ віддав кінофакультету Інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Зокрема, поклав багато сил задля того, аби факультет став Інститутом кіно і телебачення... Зрештою, це сталося — уже в рамках Університету. Освітянську ниву Цвіркунов по-справжньому любив, бо ж — знову-таки — розумів, що без отсієї грядки нічого не насіється і нічого не виросте.

Він був справді мужнім, справді сміливим і небоязким. Війна залишила на його тілі страшні рани, відібрала ногу, вижив він після страшного поранення якимось дивом. Що вже після цього боятися? Він і не боявся. Хоча скільки ще випробувань, скільки проблем, в тому числі зі здоров’ям... Тільки ніколи не чув я, аби він на щось жалівся. Хіба одного разу, коли я радився з ним щодо операції. «І не думай, — сказав він. — Мене он скільки різали, й нічого. Таке собі лікування довге й нудне, а тут одним махом тобі здоров’я вернуть». І як у воду дивився.

Зате й винагород, дарунків долі було у нього стільки... Яка жінка полюбила його — Ліна Костенко! З того народилося стільки віршів, стільки шедеврів. Винагорода нам усім.

Ми жили неподалік, він частенько підвозив мене від Будинку кіно, який любив і куди вчащав заледве не кожен день. В’їжджали у двір будинку на вулиці Чкалова (тепер Гончара), він притримував мене за плече: «Не поспішай, давай поговоримо». Говорили. Іноді годину чи дві. Скільки спогадів, скільки цікавого і мудрого монтажу фрагментів історії — далекої й близької...

Часом я запитував Василя Васильовича: «А як там Ліна Василівна?» Він піднімав усміхнені очі вгору, до їхніх вікон, і ніжно промовляв: «Працює... Працює».

Працює душа його, Василя Цвіркунова, і до сьогодні. Вічна пам’ять й довічна подяка людині, чиї крила прозирають над нами досі.