Він — Валерій Шевчук!

Найбільш стислу версію біографії Валерія Шевчука можна викласти у двох реченнях: «Народився у Житомирі 20 серпня 1939 р. Усе життя пише книжки». Щось схимницьке є в його творчому подвижництві, передусім — цілковита зреченість від мирської суєти і зосередженість на письменницькому покликанні. Результат вражає: своєю винятковою продуктивністю Шевчук здобув репутацію «українського Бальзака». Він — автор багатьох-багатьох книжок прози, в тому числі й 18 романів, найвідоміші з яких — «Дім на горі», «На полі смиренному», «Три листки за вікном». Автокоментар до своєї романістики В. Шевчук подав у першій частині щойно виданої трилогії «Фрагменти із сувою мойр» («Либідь», 2014): окрім «бібліографічних» нюансів, тут є чимало деталей, що стосуються жанрових і стильових особливостей кожного твору. І це вельми характерно, оскільки Валерій Шевчук належить до типу письменників-літературознавців, блискучих знавців історії українського письменства, отож — фаховим філологічним поглядом він здатен подивитися не тільки на створене іншими, а й на власний доробок.

Здається, в цій Шевчуковій «книжності», широкій освіченості, його щирому прагненні до знань і постійному наповненні себе різноманітними «культурними переживаннями», кажучи словами професора Миколи Сумцова, і криється секрет його творчої невичерпності. За такої несамовитої працездатності складно уникати самоповторів та самопереспівів, проте Валерію Шевчуку все ж вдається тримати своїх читачів у стані очікування несподіванок. Залишаючись самим собою, він здатен до постійного мистецького оновлення, до оригінальних самозавдань та експериментів. Через те й має добру читацьку аудиторію, такий собі «фан-клуб», видимий і невидимий, який, може, і не вражає кількісними показниками, проте відданістю та естетичним смаком таки вирізняється.

Для мене Шевчук-прозаїк відкрився 1968 р., коли я, тодішній восьмикласник, прочитав його новелу «Мій батько задумав садити сад». Часу з тих пір збігло чимало, проте в пам’яті залишилася настроєва атмосфера тієї новели: домінувала в ній меланхолія; щось таємниче вчувалося в оповіді — і це, схоже, був той випадок, коли важливими для читача є не тільки словесні малюнки самі по собі, а й те, що за ними вгадується. У якийсь момент текст починає озиватися до тебе підтекстами й алюзіями...

Валерія Шевчука в час його дебюту підтримав чудовий наш прозаїк Іван Сенченко, проте значно активнішою була директивна критика, яка побачила в новелах і повістях молодого письменника щось «підозріле», таке, що виламується з рамок соцреалізму. Не влаштовував передусім сам тип героя, який був у центрі уваги Шевчука: молодий книжник, любитель усамітнення, він спостерігає світ довкола себе, а водночас дослухається і до себе самого, рефлексує, живе напруженим внутрішнім життям... Нічого поганого в цій споглядальній налаштованості Шевчукового героя, звісно, немає, однак треба знати, що то був за час: 1960 — 1980-ті роки в їхній радянській версії. Тоді культивувався інший тип героя — «соціально активного», такого, що не споглядає, а діє. Навіть наш улюблений професор, кумир одеського філфаку Василь Васильович Фащенко з його тонким смаком та неабияким філологічним досвідом — і той вимагав, щоб зі сторінок прозових книжок якомога частіше сходили «непременно действующие» персонажі.

Схильність до рефлексій не заохочувалася; літературних героїв кликали на «передову лінію» життя... Ясна річ, із такого «мейнстриму» Валерій Шевчук зі своїми повістями й новелами випадав. Видавши кілька прозових збірок — «Серед тижня» (1967), «Набережна,12», «Середохрестя» (1968), «Вечір святої осені» (1969), він змушений був узяти тривалу паузу: наступна книжка побачила світ аж 1979 р. («Крик півня на світанку»). Але річ у тім, що великі таланти вміють навіть, здавалося б, несприятливі обставини обертати собі на користь. «Пауза» насправді була вщерть заповнена напруженою — схимницькою — працею. Шевчук відкривав для себе незвідані поклади старої української літератури (згодом він укладе цілу бібліотеку різноманітних антологій і збірників поезії ХVII — ХVIIІ ст. у власних перекладах сучасною мовою); багато писав «у шухляду». У ранній молодості він, випускник історико-філософського факультету Київського університету (1963 р.) якийсь час працював у редакції молодіжної газети, був науковим співробітником Київського історичного музею, проте всяка «служба», судячи з усього, обтяжувала його, хотілося цілковитої зосередженості на творчості, і перешкодою в цьому прагненні не могла стати навіть матеріальна скрута в умовах мало не цілковитої «безгонорарності»: Шевчук давно перейнявся духом філософії й етики Сковороди, а вони спонукали до «сродної праці», а не до розкошів та пишнот.

Десять років вимушеного безкнижжя минулися, і в наступні десятиліття Валерій Шевчук явив багато нових книжок, які разом читаються як нескінченна сага (один із його романів має характерну назву: «Стежка в траві. Житомирська сага»; писався він, як розповідає сам автор, з 1967-го до 1986 рр.). Тут мимоволі згадується досвід Вільяма Фолкнера з його Йокнапатофою, місцевістю, створеною уявою письменника, його територією буття, цілісним художнім світом; у Шевчука ж своя «Йокнапатофа», і називається вона — Житомир. В автокоментарях Валерій Шевчук не раз відзначає, що саме житомирські околиці, його власний рід, історія дому Шевчуків його найбільше й ваблять як письменника. Тож не дивно, що, коментуючи свої повісті й романи, письменник обов’язково згадує і своїх предків, які слугували прообразами героїв «Теплої осені», «Набережної, 12», «Дому на горі»... (Тому, хто хоче більше дізнатися про реальну біографію Валерія Шевчука та її зв’язок з його творами, раджу прочитати «мемуар» письменника «Сад житейський думок, трудів та почуттів», вміщений у книжці «Темна музика сосон», 2003).

А загалом, його цікавить великий часовий простір, власне — простір історії з його багатолюддям. Оживають тут і постаті тих, про кого йшлося в «Києво-Печерському патерику» («На полі смиренному»), і люд ХVII — ХVIII ст. («Три листки за вікном», «Тіні зникомі», «Око прірви» та ін.). Незрідка серед цього люду трапляються ченці, бо ж саме вони були книжниками свого часу, котрі залишили свідчення як про свою добу, так, мимоволі, і про себе самих; до цієї духовної верстви Шевчук упродовж свого письменницького шляху завжди мав особливий інтерес. Захоплений цінитель бароко, він у своїй прозі, надто ж історичній, нерідко «виплітає» необарокове мереживо, модернізуючи старе письмо, надаючи йому особливого шарму.

Валерію Шевчуку взагалі подобається мистецтво словесної гри, комбінування можливостей різних жанрів. Його «Кросворд», скажімо, можна читати і як любовний роман, і як детектив. Герой-оповідач тут — літній учений, книжник і самітник (знову книжник і самітник!), який пише «скрипт» про свою юнацьку історію кохання (а це початок 1960-х), намагаючись водночас, наче слідчий, розгадати таємницю стосунків свого батька і матері своєї коханої, — у них теж, виявляться, колись був роман... Розплутування складних психологічних вузлів оповідачем справді нагадує заповнення клітинок кросворда, причому цього разу в Шевчука цікаві акценти зроблено на тому, що в психоаналізі називається комплексами.

І це далеко не єдиний приклад, коли Шевчук раптом виявляється... детективістом. Тільки детективістом дещо лукавим, адже в його «детективах» йдеться не обов’язково про загадку вбивства. Інтрига «розплутування» може стосуватися, як бачимо, і незвичайної любовної історії, причому в якийсь момент оповідь починає нагадувати інтелектуальний роман, у якому багато важить не лише перебіг подій, а й їх аналіз скрупульозним оповідачем-»слідчим»...

Зрештою, йому, Валерієві Шевчукові, до снаги все. Йому підвладні різні стилі, жанри, всілякі хитромудрі таємниці письма.

Він не втомився дивувати своїх читачів.

Самооновлюючись, він завжди залишається самим собою.

Він один у нас такий.

Він — Валерій Шевчук.